Презентований 15 червня фільм «Слідства. інфо» «Балерини ФСБ. Українки на службі у росіян», попри невибагливу на перший погляд драматургію і візуальний мінімалізм — у кадрі переважно фрагменти інтерв’ю без закадрового авторського тексту, — пропонує на 45 хвилин тривалості три сенсові шари. Кожен із них може стати темою окремого фільму або кількох. Причому як документальних, так і ігрових.

Перший — дослідження, журналістський експеримент. Журналіст «Слідства. інфо» Олег Котюжанський виступив приманкою, почавши шукати роботу в соцмережах від імені 22-річної дівчини Маші. Її фото він згенерував за допомогою фоторедактора. Придумав біографію — неблагополучна родина, конфлікти з мамою, потреба в грошах. «Маші» прилетіла пропозиція від вербувальника вбити українського військового. Контактуючи з вербувальником місяць від імені «Маші», журналіст зібрав матеріал, який показує схеми залучення українок до роботи на ФСБ. Дослідження стало інформаційно-просвітницькою частиною стрічки.

Прийом не новий, і в цьому контексті варто згадати відносно недавню стрічку чеських документалістів «У сітях». За задумом, професійні акторки видавали себе за 12-річних дівчаток, тож для онлайн-спілкування команда підібрала відповідні типажі. Мета — наочно показати, як неповнолітніх затягують у сексуальні пастки через соцмережі. Як у згаданому випадку, так і в експерименті «Слідства. інфо» є розуміння: подібні дії, організовані та вчинені правоохоронцями, все ж таки мають більшу легітимність. У обох випадках не прозвучало, чи передані матеріали відповідним органам і чи довели силовики до кінця справу, почату журналістами. В нашому випадку на презентації фільму розслідувачі сказали, що хоч і звернулися до СБУ, відповіді на цей момент не отримали. Але наведена у фільмі статистика від Мін’юсту досить красномовна й навіть утішна: за роки війни затримано 60 громадянок України, котрих засуджено за державну зраду. Причому трьох — довічно.

Сумно в цій ситуації інше. Лише від початку 2026 року завербовані росіянами неповнолітні українки вбили п’ятьох українських військових. Припускаю, жертв значно більше, бо вербують, судячи з фільму, від початку повномасштабного вторгнення. І звідси переходимо до другого сенсового шару: а чи працюють подібні попередження? Зі слів заступника начальника Нацполіції Андрія Нєбитова, понад 82% розкритих терористичних актів в Україні скоїли люди, завербовані російськими кураторами через телеграм. Тобто, журналісти проводять експерименти, витрачають час на доказову базу, наочно, з додаванням ілюстративного матеріалу закликають співгромадян бути обережними — та все одно українці регулярно потрапляють на гачки російської агентури.

Те саме з сексуальними злочинами в мережі: є попередження — кількість не зменшується. Як кількість жертв телефонних шахраїв: щодня комусь дзвонить «служба охорони банку» — і нема дня, коли хтось та й не ведеться, називає пін-код картки, втрачає тисячі гривень. Складається прикре враження: в сучасному, перенасиченому інформацією просторі погано працюють будь-які заклики до пильності й обережності.

Нарешті третій шар — як вразливість жінок, так і вибір саме жінок у якості кандидаток у «балерини». Жінки не привертають увагу того ж ТЦК на вулицях. До жінок, особливо молодих, а ще краще — неповнолітніх, є якась підсвідома довіра. Він них, здається, не чекають зради, підступності, ударів у спину. Коли жінка апріорі викликає більше довіри та її не боїшся — в цьому її сила. І саме цю силу жінки агенти ФСБ доволі легко перетворюють на слабкість. Роблячи стереотипи зброєю, котру можна й треба використовувати проти самої жінки.

Ще одне, спокусливе: засуджені за державну зраду, котрі погодилися на інтерв’ю, розмовляють російською. Спокуса в тому, що в певний момент може виникнути бажання записати до потенційної російської агентури всіх українок, котрі з різних причин досі послуговуються мовою агресора. Ймовірно, вербувальники так само це розуміють. Тож одним з аргументів напевне є або, принаймні, може бути мовне питання. Мовляв, тебе все одно записали в зрадниці через мову, то втрачати тобі нема чого.

Хоча одна з жінок — та, що засуджена довічно — виглядає не лише носієм російської мови, а й носієм російської ідеї та ідеології. Вона абсолютно щиро заявляє: винні «обидві сторони», а за великим рахунком — усе ж таки українська, бо не хоче шукати спільну мову з росіянами. Слухаючи її міркування, готувався почути щось на кшталт «тлетворное влияние Запада, продались Америке, слуги мирового империализма» й інше, про що нам у радянській школі регулярно товкли на ранкових політінформаціях. Причому зрадниця має надію на обмін у Росію, не менш щиро вважаючи: працювала на ту країну — там на неї чекають із вдячністю й вона не доживатиме за гратами наступні десятиліття власного життя.

Чого не вистачило в фільмі «Балерини ФСБ. Українки на службі у росіян» особисто мені — не згаданих пунктиром, а жирно, чітко, об’ємно розказаних історій про те, як ФСБ ліквідовує своїх «балерин» після використання. В переважній більшості випадків навіть не заплативши авансу, не кажучи вже про обіцяні тисячі доларів. Ті жінки, а за великим рахунком — абсолютно всі викриті й затримані СБУ завербовані агенти, незалежно від статі та віку, мають дякувати долі за збережені життя. Їх просто з різних причин не встигли вбити.

Згода на співпрацю вже є першим кроком приреченого на смерть і дає зворотний відлік. ФСБ і загалом усе, пов’язане з Росією, не відповідає приказці «Танго танцюють удвох». Танці — це про партнерство. Росія — не партнер, а визискувач. Передусім у справах залучення агентури: не потанцюють і залишать, а пообіцяють бальний танок, красиве танго — і не дійдуть до цього процесу. Просто заберуть життя. Ось про що варто нагадувати за будь-якої нагоди і з будь-якого майданчика. Процес успішного вербування може зменшити, а в перспективі зупинити лише страх за власне життя.