На каналі «2+2» вийшов 16-серійний детектив «Батя». На відміну від двох інших осінніх прем’єр каналу — комедійного детективу «Ворон та Воробйов» та іронічного «Містер і місіс Малишки» — серіал «Батя» є класикою жанру. Двоє слідчих переслідують таємничого кримінального генія, а по ходу розкривають купу інших справ.

Детективна лінія рясно прикрашена складними стосунками головних героїв. Адже слідчі, як водиться, повні протилежності: «хороший хлопчик» Юліан Синицький, що пішов на службу в поліцію після стажування в США, і «поганий дядько» Степан Безбатько з позивним Батя, який повернувся до професії після демобілізації з лав ЗСУ. Головного серед напарників немає. Безбатько працює в поліції позаштатно, тому, звісно, чхати хотів на накази Синицького. Окрім того, між героями є особистий конфлікт. Раптово виявилося, що Юлік і Батя є тестем і зятем, адже донька Безбатька встигла по-тихому вийти заміж, поки той був на фронті. Коротше, поле неоране для суперечок, тролінгу та глядацьких хвилювань.

Ще на початку зйомок «Баті» з’явилися побоювання, що серіал стане калькою з російських телеепопей про бандитів і ментів. На такі думки наштовхувала назва фільму, адже слово «батя» хоч і є в деяких українських словниках, але вважається росіянізмом і міцно асоціюється з «русскім міром». Чим би не надихалися автори проєкту, коли обирали дійсно доволі сумнівну назву, це точно не контент країни-агресорки. «Русского духу» в серіалі немає. Але, при бажанні, можна побачити радянський вплив. Тут я маю на увазі деякі паралелі з серіалом «Місце зустрічі змінити не можна». За типажем Степан Безбатько підозріло схожий на Гліба Жеглова, особливо в тій частині, де радянський капітан міліції спілкується з кримінальним світом. Усіх знає, зі всіма на короткій нозі, але там, де треба, непохитно принциповий. У «Баті» навіть своя Манька-облігація є — легковажна повія Валері, яка допомогла слідству.

Є запозичення й з інших відомих детективів. Злочинець на прізвисько Ловець снів із «Баті» нагадує консультанта Моріарті з британського «Шерлока». Він бере Юліка в заручники й обмотує того вибухівкою так само, як Моріарті Джона Ватсона. Підозрюю, що багато інших сцен у новому серіалі «2+2» є продуктом «творчого переосмислення» закордонних попередників. Утім назагал із «Баті» вийшов на диво самодостатній і придатній до перегляду продукт. Насамперед це сталося завдяки виконавцю головної ролі Олександру Мельнику.

Для 47-річного актора лялькового театру — це перша головна роль. До цього Мельник з’являвся в серіалах і кіно лише на другому плані. І здебільшого як негативний персонаж. То він полонений сепаратист у «Кіборгах», то епізодичний зек, маніяк чи безхатько в численних серіалах. Яскравим винятком із цього амплуа є роль Характерника в серіалі «Козаки. Абсолютна брехлива історія», хоча назвати козацького мага класичним позитивним персонажем теж не можна. Нарешті, Мельник зіграв протагоніста Батю — детектива зі складним характером, сімейними таємницями, улюбленця жінок, відчайдушного пияку, але талановитого та сміливого слідчого. Можна сказати, що актору пощастило з роллю, бо там є де розійтися. Проте спершу пощастило проєкту, який залучив актора. «Батю» можна дивитися лише заради нього. Або, краще, заради його тандема з виконавцем ролі Юліка Єгором Козловим. Той теж грає, ніби дихає.

Згадки про талант виконавців головних ролей особливо допомагали, коли від деяких сцен починали чесатися очі. Найбільше запам’яталася в цьому плані третя серія. Події відбувалися в нелегальній лабораторії, де виробляли наркотики. Уявить собі стіл зі шкільної лабораторії, на якому булькають різноколірні колби, а за ними спостерігають люди в жовтих захисних костюмах і протигазах. Поміж працівниками лабораторії ходить наглядач і вигукує:

— Слухай сюди! Сипати суворо за рецептурою! Хто буде змішувати як заманеться, змушу все це зжерти, — погрожує він.

Ну, звісно, саме так підпільну нарколабораторію всі й уявляють.

Утім, вдалих сюжетних ходів, неочікуваних поворотів і серйозної драми в серіалі було більше. Та й розгадка таємниці головного антагоніста не те щоб лежала на поверхні. Тим більше, що фінал серіалу залишився відкритим, отже у другому сезоні все можна переосмислити.

До переваг серіалу додам різноманітність і правдивість локацій. Це не малобюджетна історія, що відбувається в стінах одного павільйонного відділку поліції. В «Баті» детективи носяться всім містом і передмістям, а інколи заглядають у дуже цікаві наукові та навчальні заклади. Одна з фінальних серій присвячена квесту Києвом, який улаштував героям Ловець снів. Юлік і Батя блукають центром, відвідуючи Арсенальну, Андріївський узвіз та Андріївську церкву. Відкриті вуличні зйомки дуже потішили. Щоправда, квест-серію трохи зіпсувала історична помилка одного з героїв.

— Біля метро «Арсенальна» є пам’ятник — гармата. Це пам’ятник робітникам заводу, що загинули під час «Жовтневої революції», — каже співробітник відділку поліції на ім’я Гєнка, який розгадує разом з усіма загадки злочинця.

По-перше, «Жовтневу революцію» у нас уже років двадцять називають більшовицьким переворотом. А по-друге, герой згадав старе трактування пам’ятника. З 2019 року гармата означає рівно протилежне: це пам’ятник військовим УНР, які придушили прорадянське повстання на заводі. Чи то автори самі не знали про декомунізацію гармати, чи то невдало натякнули на ватні погляди Гєнки — незрозуміло.

Наостанок треба сказати про роль російсько-української війни в серіалі. Батя — ветеран, колишній розвідник, який урятував свій підрозділ. Творці не просто постфактум представили глядачам героя з військовим досвідом, що часто трапляється в серіалах, а показали, як Батя отримав поранення, чому його комісували та що він відчуває зараз. Сцена з проявом ПТСР у ресторані в першій серії — одна з найкращих у всьому серіалі.

Утім, наскрізною воєнна тема не стала і доволі швидко майже повністю зникла. Наприклад, у четвертій серії слідчі довго розмірковували, як жертва вбивства опинилася в парку о другій годині ночі. Але чомусь не згадали про комендантську годину. Жодного разу в серіалі не звучала тривога, вибухи, ніхто не скаржився на безсоння через шахеди або не шукав укриття. На третьому році війни це відверто дратує, тим більше, що наша сувора дійсність дає безліч свіжих сценарних рішень. Ну, наприклад. Раптово залунала сирена, злочинець, який тримає героя на мушці, на мить відволікся — і ага. Сміливий поліціянт скористався нагодою та переміг. Або уламок убив цінного свідка, через що слідство пішло помилковим шляхом. Якщо мій гумор здається занадто чорним, то це не гумор. Це наша дійсність, яку не варто маскувати.