Мій персональний моніторинг медіа, ютуб-каналів і соцмереж від 1 січня поточного року дозволяє зробити висновок: нарешті комедії дістали активну частину суспільства країни у війні. Причому йдеться не про розбір окремих новорічних скетчів «Кварталу’95» і «Дизель-шоу», хоча тригерами стали саме вони. Чи не вперше за багато років різні, не завжди знайомі між собою і точно не причетні до створення гумористичного продукту люди обговорюють не лише навряд реалістичне поки що позбавлення «кварталівців» і «дизелів» ТБ- та концертних майданчиків. Починається сам процес розважливого осмислення прийнятних і неприйнятних гумористичних форматів, обговорення можливостей як не заміщення цього, то бодай створення здорової альтернативи. І, виявляється, український стенд-ап не завжди таким є — доведено комікесою Вікторією Таран. Та й загалом «нові коміки», котрі пишуть самі собі й самі ж читають монологи, іноді плутають береги, про що пише навіть «The Economist». Проблемам із гумором під час війни присвятила новий випуск своєї авторської програми «Власні назви» на «Еспресо» Мирослава Барчук. Набула неабиякої популярності та цитованості стаття Віталія Портнікова про колоніальний гумор. А політолог Олексій Голобуцький знайшов у комедії українського виробництва «Новорічна шкереберть», створеній державним коштом, відгомін російської пропаганди включно зі згадкою про сумнозвісне «Слово пацана».

Виглядає, що крига в комедійній царині нарешті скресла, ще до початку метеорологічного льодоходу. Аби переді мною стояла задача зібрати повний перелік усього, написаного, розказаного й показаного на задану тему, на це пішов би повноцінний робочий день. І нема гарантій, що поки я складаю дайджест, хтось небайдужий не готує тим часом чергове обурливо-критично-аналітичне дослідження. Якщо врахувати, що природа чинної влади — саме в телевізійних гумористичних шоу зазвичай проросійської орієнтації, є підстава для підозри: комедія — це та голка в яйці, міфологічна «Кощієва смерть». Тому десакралізація саме таких комедійних форматів підбиває стовпи популярності чинної влади навіть сильніше, ніж викриття пов’язаних із її носіями корупційних скандалів.

Вкотре згадаю всує не комедію, але драму «Юрик». Подібних скандалів довкола телевізійного фільму з невеликим бюджетом я не пам’ятаю. Але висновки зробили не лише виробники, вилучивши його з показу. Буквально днями на черговій виробничій нараді в редакторки, з якою співпрацюю за новим проєктом на воєнну тематику, проскочило: «Колеги, тут треба обережно, бо буде “юрик”». Отже, власна назва художньої стрічки вже стала тригером і запобіжником від того, як не треба робити. А за щоденними й різнобічними розмовами про комедії вже стоять конкретні дії. Зокрема — звернення громадських організацій «Детектор медіа» й «Інститут масової інформації» до Національної ради з питань телебачення і радіомовлення з приводу зафіксованих порушень у новорічному випуску «Дизель шоу». Тож є всі підстави сподіватися: у виробників гумористичних продуктів з’явиться власний «юрик» бодай на якийсь час.

З огляду на це пошук альтернативних шляхів розвитку прийнятного комедійного сегмента в Україні як ніколи актуалізувався. Тож варта уваги антологія «Торгувати зубами» — добірка нових українських комедій у форматі короткого метру. Розглядати їх варто хоча б як референси для створення контенту, який прийнято називати індустріальним. Бо як кожна стрічка, так і вся добірка вкупі є концептом сучасного комічного, який у різних варіантах втілення був би змістовно прийнятним.

Прем’єра відбулася наприкінці минулого грудня на платформі Takflix. Її засновниця — режисерка Надія Парфан, і втаємниченим це говорить саме за себе. Бо Надія Парфан зняла першу — принаймні, на моїй пам’яті, — документальну трагікомедію «Співає Іванофранківськтеплокомуненерго». Цей документальний фільм став у своєму сегменті лідером кінотеатрального прокату, і це при загальній практиці обмеженого прокату для документального кіно. Похвалюся: дивився тричі, й усякий раз сміявся в одних і тих самих місцях на початку, а потім сміх уже звично робився гірким. Не заперечуючи існування комедій «для просто тупо поржать», усе ж навіть тупе «бу-га-га» повинно мати в основі певну, хай ледь помітну гуманістичну складову. Повчальну — ні. А ось із метою осмислення — так.

«Співає Іванофранківськтеплокомуненерго» — це про людей, котрі створили власний світ і живуть у ньому. Збоку життя виглядає кумедним, насамперед концертний побут самодіяльного народного хору. Комедія стає гіркою, коли автори показують: цей затишний світ поволі руйнується й на зміну старшим молодші не прийдуть. Тож глядач дивиться на музейні експонати, котрі вперто не хочуть отримати цей статус. І життя не лишає їм вибору. В іншій іпостасі ці добрі люди з оригінальним почуттям гумору себе вже не знайдуть. Натомість художнє кіно такий шанс героям дає. Чи скористається хтось із них шансом — питання. Тому «Торгувати зубами» — добірка сумних комедій про ілюзорні світи й втрачені або знайдені шанси.

«Співає Іванофранківськтеплокомуненерго»

Найвідоміша серед п’яти стрічок — «ГКЧП» Аркадія Непиталюка, найкращий короткометражний ігровий фільм-2023 за версією «Кіноколо». Вкупі з його «Кров’янкою», «Припутнями» та майбутніми «Уроками толерантності» цей фільм, звично для режисера балансуючи на грані вульгарного вербального базарного гумору й тонкої іронії, являє чергову групу розгублених, безпорадних, і від того смішних персонажів. Проте смішні вони своїм упертим небажанням змін. 19 серпня 1991 року в Москві стається спроба державного перевороту. Директорка дитячого табору розуміє, що її комфортний світ рухнув, бо вона втратила статус. Її молодий коханець, він же вихователь, починає забезпечувати собі запасний сексуальний аеродром у вигляді молоденьких вихованиць. За це отримує в пику від їхнього однолітка. А поки все крутиться, сторож-дисидент вивішує над усім цим жовто-синій прапор.

«ГКЧП»

Себе шукає і героїня «Потерпи трохи» Любові Гончаренко. Стрічка занурює в атмосферу, знайому по, без перебільшення, культовому «Спіймати Кайдаша». Сімнадцятирічна мешканка села уявляє себе ведучою прогнозу погоди на популярному каналі та цілком логічно для телеведучої хоче чути компліменти. Але чує слова найвищої похвали: «Арина, ти ах*єнна!» від потенційного жениха. І то він так високо оцінює не таланти, а зовнішність. Сватання ж він уявляє як появу у дворі нареченої з ананасом. Після чого дівчина остаточно вирішує змінити життя, хай ціною викорчування себе зі своєї землі.

«Потерпи трохи» 

Її однолітка з комедії Олександри «Ну ти і дура, Ліза» вперто не хоче прозрівати. Вона теж створила довкола себе вигаданий, кричуще-рожевий світ, у якому неодмінно знайде як не казкового принца, то бодай успішного мачо. Навряд частина українських глядачок сприйме Лізу. Адже збоку виглядає, що вона забула про гордість, самоповагу й дозволяє користуватися собою якомусь нікчемному типчикові. Котрий ще й випробовує на ній чимало методів психологічного насильства. Але хіба за межами певних кіл спілкування таких персонажів нема? Режисерка, як і актриса, засобами сатиричної комедії не знецінюють героїню, а відверто співчувають їй.

 «Ну ти і дура, Ліза»

Як співчуває своєму героєві Едуард Нечмоглод у стрічці «Капітан Бровари». Тут легко зчитується відсилка до «Бьордмена» Алехандро Гонсалеса Іньяриту — аніматор, масовик-затійник не першої молодості не лише грає роль локального броварського супергероя, але й справді уявляє себе ним. Та починається масштабне вторгнення, і Капітана Бровари поглинає особистісна криза — виявляється, він весь час був смішним. А броварчани, котрі його обожнювали, насправді лише підігравали йому.

«Капітан Бровари»

Нарешті, «Вітольд» Ольги Стернейчук — найкоротша та найсумніша з пропонованих стрічок. Її герої — чоловіки приблизно одного покоління Вітольд і Сергій. Вони сусіди по комуналці (до речі, цікаво, чи вони ще лишилися), і Сергій — письменник, який виписався. Він прогнозовано п’є та не платить за квартиру. Але Вітольд раптом стає його фанатом. Коли поруч з’являється хоч хтось, кому ти цікавий, це дає надію.

«Вітольд»

Даючи як приклад ці та схожі комедії, варто наголосити: в подібних випадках нема заклику буквально повторювати це. Бюрократичною мовою це називається «взяти проєкт за основу». Важливіше інше — аби за основу не брали «сіськадовські», жарти про жителів окупованих територій і загалом про «вічно тупого хохла з салом». Щоб гумор спонукав до переоцінки цінностей, а не до знецінення їх.

Головне фото: кадр фільму «Ну ти і дура, Ліза»