«Східний фронт» є спільною режисерською роботою Євгена Титаренка та Віталія Манського, створеною у співпраці України, Чехії, Латвії та США. Світова прем’єра відбулася на Берлінале, а загалом фільм узяв участь у міжнародних кінофестивалях у більш ніж 30 країнах. Частина коштів, отриманих від продажу квитків на фестивальні сеанси, підуть на обладнання автiвки медичної евакуації.

Віталій Манський (2.12.1963, Львів) — радянський, російський і латвійський режисер документального кіно, продюсер, президент кінофестивалю «Артдокфест». Лавреат ряду міжнародних фестивалів і кінопремій. Мешкає у Латвії.

Попри успішну кар’єру в Росії, Манський ніколи не забував своє коріння, підтримував Україну словом і ділом. «Східний фронт» — не перша його картина, присвячена історичній батьківщині: зокрема, фільм «Рідні» (2016) режисер повністю озвучив українською.

• Читайте також: «Рідні» Віталія Манського: львівські млинці проти пропаганди

Євген Титаренко (26.07.1988, Одеса) навчався режисури в Київському університеті театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. Керував кінокомпанією та кіношколою в Ялті. Після початку тимчасової окупації Криму Росією покинув півострів і поїхав на фронт як документаліст, а потім записався добровольцем до медичного батальйону «Госпітальєри». Автор ряду документальних робіт, зокрема «War for Peace» (2015), створеної зі 120 годин матеріалу з фронту, та «Дніпро — форпост України» (2017) для Музею АТО в Дніпрі — першої документальної хроніки у форматі 360°. Має державні нагороди: нагрудний «Знак Пошани», орден «За оборону країни», медаль «За збережене життя».

Євген Титаренко

24 лютого 2022 року Євген повернувся на передову в складі «Госпітальєрів». Майже весь матеріал фільму – це зйомки Титаренка (бойове псевдо «Режик») або його побратимів: мобільні телефони й натільні камери. Манський представляє «Режика» та його друга «Косу» в короткому пролозі на Хрещатику, на тлі підбитої російської САУ: «Це ще не перемога, це День Незалежності 2022 року». Вся історія розгортається протягом цих перших 6 місяців війни: від 24 лютого до 24 серпня. Перша зйомка Євгена — у квартирі, на телефон, з констатацією: «Паніка буде».

Але паніки далі немає — лишень два контрастних потоки образів: фронт і тил. Ідучи на фронт, Євген і його однополчани відправили свої родини в село на заході України. У це тихе місце вони приїжджають лише на кілька днів, щоб відвідати своїх родичів і похрестити дев’ятимісячного сина одного з героїв.

Правдивий початок дії — це тривалий, майже 10 хвилин, повний адреналіну епізод евакуації важкопораненого бійця. Машина мчить розбитими дорогами, пролітає перехрестями, водій несамовито попереджає «Поворот!!!», поранений втрачає дихання, долітають до шпиталю, намагаються реанімувати — і саме в цю мить найвищої напруги Манський уриває сцену. Лишає глядачу дрібку надії.

Усі п’ятеро героїв — яскраві особистості, кожен по-своєму. А втім, людина у формі та людина без форми — не просто різний вигляд, а цілковито різний настрій, ритм і мова. Сцени в тилу — це переважно тривалі діалоги про все на світі — політику русифікації, банки сперми як спосіб зберегти генний матеріал захисників, чудесні вагітності, ідеологічні двобої з родичами, різні хитрощі, аби потрапити на війну з діагнозом, що виключає таку можливість. Це також служби в маленькій церкві, купання в ставку сонячного дня, застілля просто неба, пташині зграї на тихому смерканні.

Фронт — це дисонанси канонади, це солоні жарти й міцні слівця, це земля, переорана окопами та побита вибухами, це фрази, які звучать як вирок: «Чувак, всі твої 200». Це різні кола пекла; один із бійців так і каже: «Це як чистилище», потрапляючи на  ферму, де, загрузлі в болоті, повільно конають десятки корів.

Насправді співавтори не прагнуть шоку за будь-яку ціну. Всі моторошні фрагменти врівноважені мирними краєвидами, гумор ситуацій і образів є в обох світах. «Треба цінувати прості речі», — каже Євген, оббираючи апельсин — і ця втіха простих речей тут відчувається дуже гостро. Як і біль, як і жах війни. Манський дуже вміло поєднує різнорідні фрагменти. Завдяки майстерному монтажу «Східний фронт» набуває рис особливої поетичності.

Коли Манський з-за кадру заводить мову з Євгеном про те, який фінал має бути у фільму, то вони перебирають найрізноманітніші варіанти залежно від жанру, аж до фантастичного: «Я йду по Москві, Червона площа горить».

Але фінал реалістичний. Євген рятує ще одного пораненого, йде крізь постріли й вибухи. Тяжко відсапується. Тримається. Тримає небо.