Наприкінці вересня на каналі «1+1 Україна» стартував новий документальний проєкт журналіста Дмитра Комарова «Рік. Харківщина» з циклу «Рік». Він присвячений річниці Слобожанського контрнаступу, наслідком якого стала деокупація Харківської області. На жаль, не всієї — досі не звільнено приблизно 1,5% земель області біля Куп’янська з майже трьома десятками населених пунктів. Але в будь-якому разі харківська операція стала однією з найвидатніших подій російсько-української війни.

Фільм має п’ять серій, які розповідають про події на Харківщині з першого дня повномасштабного вторгнення і до сьогодні. Матеріал, що торкається оборони Харкова після 24 лютого та звільнення області у вересні 2022-го, частково ввійшов до першого проєкту Комарова «Рік». Але, звісно, в набагато меншому обсязі. Серії тривалістю близько години виходять щоп’ятниці.

 Дмитро Комаров

Епізоди проєкту «Рік. Харківщина» відбивають головні етапи битви за Харківську область. Перша серія присвячена самому обласному центру: як його захищали на початку нападу, коли росіяни підійшли впритул і навіть декілька разів проривалися в місто, як жили харків’яни під час облоги та що відбувається в місті рік потому. В другій ідеться про початок Слобожанського контрнаступу, коли було звільнено населені пункти на підступах до Балаклії. Поки це все, що вийшло на екрани. Втім, побаченого достатньо, щоби зробити проміжні висновки про нову роботу журналіста.

«Рік. Харківщина» — один із небагатьох українських документальних проєктів, де інтерв’ю з героями вторинне. Тобто спікери Комарова — а серед них командувач Сухопутних військ ЗСУ Олександр Сирський, начальник головного управління розвідки Кирило Буданов, начальник Харківського гарнізону Сергій «Марсель» Мельник і ще багато впливових військових і представників правоохоронних органів — лише доповнюють своїми розповідями те, що творець фільму побачив на власні очі. За півтора року ми вже звикли, що українські документальні фільми про війну складаються переважно з розлогих інтерв’ю, які ілюструються архівними відео. Зрозуміти такий підхід можна, адже знімати події поточної війни дуже складно. Але Комарову вдалося повернутися в довоєнний формат.

 Олександр Сирський

До наступу ЗСУ, що розпочався 6 вересня 2022 року, росіяни контролювали практично половину території Харківщини. Під окупацією опинилися понад 300 населених пунктів, зокрема доволі великі міста Балаклія, Вовчанськ, Ізюм і Куп’янськ. Близькість ворожої армії створювала цілодобову смертельну небезпеку й Харкову, адже місто перебувало в зоні досяжності ствольної артилерії. Ракети С-300, що зараз сиплються на Харків і що їх не перехоплює наша ППО, теж не цукор. Але торік то був фестиваль жахів, адже артобстріл житлових кварталів міг тривати годинами. Пишу про це, щоби підкреслити: саме в цих умовах у квітні 2022-го Комаров уперше приїхав до Харкова та почав фіксувати ті події. Усе місто-мільйонник у той час жило під землею — в метро, підвалах і сховищах і пересувалося короткими перебіжками в пошуках води та їжі. Крамниці у великому місті переважно були зачинені. Наступного разу Комаров відвідав Харків під час українського наступу у вересні минулого року та став першим журналістом (та й узагалі, здається, першим цивільним), хто потрапив на деокуповані території області. Зафіксуємо для історії його особливий журналістський успіх, бо на той момент потрапити на «нуль» і навіть просто до зруйнованої Північної Салтівки звичайні журналісти не мали жодної змоги. Як у старому анекдоті — ні тушкою, ні опудалом. І водночас оцінімо його сміливість, бо від прямого влучання жодні зв’язки у владі не врятують.

 Комаров у супроводі військових

У «Рік. Харківщина» колишній тревел-блогер стійко витримує свій фірмовий стиль, який експерти характеризують як «наївну журналістику».

«Ось так їдемо рідним Харковом. Навкруги все розбито. В пікапі. Зі зброєю. З кулеметом. Ми в Пакистані коли так їздили, уявити собі не міг, що таке саме буде й у нас», — дивується Дмитро Комаров під час приїзду до Харкова у квітні 2022 року. А іншим разом безхитрісно констатує: «Війна була просто у місті Харкові. Це страшно».

Фільм насичений цікавими фактами, невідомими пересічному глядачеві. Журналіст розповідає, з чого насправді почалася атака на Харків, і показує пробитий росіянами підземний пункт ППО, що, взагалі-то, був розрахований на ядерний вибух. Також у проєкті можна побачити броньований пересувний командний пункт, дізнатися про принцип роботи дрона, що скидає вибухівку, подивитися на «генеалогічне древо» воєнних злочинців — це така інтерактивна схема, куди СБУ заносить усі зв’язки встановлених ними окупантів і зрадників — і послухати зворушливу історію про мавпу-втікачку з харківського екопарку, яка переховувалася в автоцентрі та харчувалася у військових. Напевно, Комаров не знав, що схожа історія відбулася в Харкові у Другу світову. В той час зі зруйнованого окупантами зоопарку втекли три мавпи, які сховалися в Держпромі та пережили війну завдяки місцевим жителям, які залишали їм продукти. У Харкові навіть пам’ятник цим мавпам є, він стоїть у зоопарку. Отак завдяки проєкту Комарова російське гасло «можемо повторити» набуло додаткового сенсу.

 Мавпа, що втекла з екопарку

Коментарі військових щільно перемішуються з розповідями місцевих. Харків’яни налякані, плачуть і моляться. За іронією долі, російською мовою. Фільм дубльований, адже майже всі герої, включно із самим Комаровим зразка 2022-го, говорять російською. Українська починає панувати лише під час зйомок 2023-го. Дуже показовий маркер того, що відбувається в країні.

Цього року Комаров приїхав до Харкова, щоби подивитися на відновлення життя в місті та відбудову Північної Салтівки. Під час спілкування з місцевими біля відомої 16-поверхівки, в яку влучила авіабомба, неочікувано спливає тема загиблих у цьому районі жителів.

— Чомусь фотографують усі оцей будинок. Це фотозона. На такому не можна робити якісь веселі фото, посміхатися. Не можна, там смерть! — обурюються салтівці.

— Там ще залишилися?... — уточнює Комаров.

— Так, там лежать люди.

— Господі, який жах.

Треба віддати належне автору, що зберіг у фільмі цей момент. Адже доля постраждалих — дивним чином закрита в медіа тема. Коли знімають Північну Салтівку — зазвичай показують лише зруйновані багатоповерхівки, супермаркети та школи. Наче вони були порожні, а трагедією є варварське знищення забудови. Але ж житлові будинки порожніми точно не були. Втім, кількість загиблих, зниклих безвісти, поранених, тих, хто тікав із охоплених вогнем квартир через вікно та похованих у безіменних могилах, досі невідома.

  Комаров із жителями Північної Салтівки

Те саме стосується деяких інших болючих питань оборони. Торік трапився скандал, пов’язаний із черговим звітом міжнародної організації Amnesty International. Тоді правозахисники порадили українським військовим передислокуватися десь у поле, щоб не наражати цивільне населення на небезпеку. Що робити, якщо ворожі танки вже в місті, в Amnesty International не пояснили.

В українському інформаційному просторі цю тему вже поховали, але Комаров її воскресив. Він у лоба спитав командира 127-ї Окремої бригади територіальної оборони Романа Грищенка, чи справді військові розміщували особовий склад у школах, чи була в росіян військова необхідність знищувати житлові квартали та як узагалі обороняти великі житлові масиви. Відповіді — або хоча б інформація для роздумів — у фільмі є.

Чомусь «наївна» журналістика може собі дозволити порушити ці теми, а «серйозна» — ні.  А потім дивуються, звідки мільйонні перегляди. «Рік. Харківщина», як і всі проєкти Комарова, став «мільйонником»: за десять днів перша серія набрала понад 1,3 мільйона переглядів, а друга серія за чотири дні — понад 700 тисяч.

Також у фільмі Комарова — принаймні в перших серіях — немає місцевих керівників: мера Ігоря Терехова та начальника Харківської обласної військової адміністрації Олега Синєгубова. Президента Зеленського, до речі, теж немає. Можливо, через відсутність «подразників» в особі представників влади новий проєкт, на відміну від попередніх, не викликав хейту. Навпаки, купу подяк від харків’ян за якісну роботу. Подякую і я. Це ж моє місто, моя країна, моя війна.