На каналі СТБ вийшла остання частина трилогії про Маріуполь із циклу ОУП «А потім прийшли "братья"». Перша серія «Маріуполь. Невтрачена надія» вийшла на різних платформах 22 серпня 2022 року, напередодні першого Дня Незалежності, який ми відзначали під час великої війни. Вона складалася зі спогадів тих, хто виїхав з обложеного міста. Друга серія «Маріуполь. Лють дозволяє мені дихати» з’явилася на каналі СТБ у річницю початку повномасштабного вторгнення, 24 лютого 2023 року. Вона була присвячена історії героїні з першої серії, яка втратила майже все: сина, зятя, будинок, домашніх тварин, а згодом і чоловіка. Остання серія під назвою «Маріуполь. Окупація» теж вийшла у знакову дату — в День Маріуполя 10 вересня. Вона присвячена життю маріупольців після приходу «русского міра».

Те, що відбувається в Маріуполі зараз, — таємниця. Новини з окупованого міста або взагалі не доходять до України, або доходять у вкрай спотвореному вигляді. Проєкт «Маріуполь. Окупація», ведучим якого є Андрій Бєдняков, — рідкісна спроба дізнатися хоч частку правди. Фільм поділений на три частини: «Блокада», «Окупація» та «Викрадення дітей», які складають загальну картину того, що відбувається в захопленому місті.

Для Бєднякова, якого українські глядачі знають як ведучого розважальних програм, зокрема, тревелшоу «Орел і решка», окупація Маріуполя — особиста справа. Він там народився й виріс, там під час облоги міста залишалися його рідні, там на 40-й день повномасштабного вторгнення померла його мати. «Я й досі не можу з нею попрощатися, бо Маріуполь і його околиці окуповані», — каже на початку ведучий.

За цими скупими словами — одна з численних трагедій маріупольців. Торік Андрій розповів у своєму інстаграмі, що його сестра неймовірними зусиллями вивезла з обстрілюваного центру матір, яка вже перебувала в комі, адже не хотіла ховати її під під’їздом за прикладом сусідів. У фільмі він не заглиблюється в подробиці своєї історії: достатньо самого факту перебування родини в облозі, щоби глядачі зрозуміли: ведучий знає, що насправді відбувалося в Маріуполі. Це сигнал, який набув особливого значення після скандалу з фільмом «Юрик».

Після глибокого обурення маріупольців, які звинуватили авторів «Юрика» у викривленні реальності, суспільство дійшло висновку, що сьогодні зарано знімати художні фільми про вторгнення: треба зосередитися на документальних проєктах. Але яких саме? Українська документалка про війну зараз переважно побудована на монологах свідків, яким часто немає доказів. Це не дивно: які можуть бути фото-, відео- чи якісь інші документальні підтвердження розповідей людей, які втратили все? Та чи потрібні ці докази взагалі, якщо торік, як сказав Андрій Бєдняков, весь світ майже в режимі прямого ефіру бачив знищення Маріуполя та України в цілому?

«Маріуполь. Окупація» дуже добре демонструє, чому відповідь не така очевидна, як здається. Одними з головних героїв фільму стали Гульнара Чепіга й Анастасія Тадикіна, мати й донька. Вони розповіли свою історію: не вірили, що буде війна, бо голова сім’ї, колишній військовий Віктор Чепіга, був прихильником Путіна й запевняв, що той не нападе. Від обстрілів ховалися в підвалі власного дому, а Віктор — у підвалі будинку, де працював охоронцем офісу. 10 березня туди влучила авіабомба. Від дев’ятиповерхівки та підвалу, де перебували майже 300 людей, нічого не залишилося. Три місяці жінки шукали чоловіка й батька живим чи мертвим. Не знайшли та покинули місто. Як саме вони це зробили та де перебувають зараз, не уточнювали.

Нічого в їхній історії не насторожувало та не розходилося з тим, що ми вже знаємо про Маріуполь. Але десь у середині фільму Бєдняков розповів, що в пошуках інформації про те, що насправді відбувається в окупованому місті, передивився купу російських пропагандистських відео. І на одному з них побачив Гульнару, яка розповідає, як зраділа появі окупантів на вулицях Маріуполя. Уривок цього відео є у фільмі. «Ви пам’ятаєте свої емоції, коли вперше побачили росіян?» — питає Гульнару хтось за кадром. «Так, так. Радість. Ми були на другому поверсі дому, наче поряд, але розумієш, що не встигнеш. Вони ж їдуть, не стоять. Люди дорогою сіли до них на броню, сидять. Ми так заздрили ним, що вони перші сіли, що ми не встигли цього зробити», — відповідає жінка.

Ведучий зателефонував героїні по відеозв’язку з проханням пояснити появу цього відео та зафільмував її пояснення. «А що мені було робити? У мене не було жодних документів, а треба виїхати», — відповіла героїня. За її словами, пропагандисти з РТР запропонували їй сказати слова подяки на камеру, а за це вона отримала довідку, необхідну для виїзду. Чому героїня одразу не розповіла про цей епізод, украй потрібний для боротьби з російською пропагандою? Можливо, недооцінила свій вчинок, адже «нічого ж страшного не сталося, ні на кого це не вплинуло». Можливо, навпаки, добре розуміла, що допомогла ворогу в інформаційній війні та побоювалася, що співвітчизники засудять? У будь-якому разі після цього довіра до її розповіді зменшилася. Ніхто не ставить під сумнів існування того пекла, яке розверзлося в Маріуполі. Але, можливо, випадків, згаданих саме цією сім’єю, — наприклад, про смерть родини з трьома малолітніми дітьми від голоду через нестачу гуманітарки — не було. І колись ці фальшиві свідчення використає російська пропаганда або вони завдадуть шкоди всій доказовій базі російських злочинів, що збирає Україна.

Ведучий ніяк не коментує історію Гульнари та залишає її на розсуд глядача. І це зрозуміло, бо однозначний висновок із цієї ситуації лише один: українське документальне кіно про війну має вийти на новий рівень. Воно повинно одночасно і продовжувати збирати будь-які свідчення про злочини росіян, і шукати докази, і збільшувати довіру жертв терористів до суспільства, і готувати ґрунт для зустрічі українців, які опинилися по різні боки фронту. Забагато умов, так. Але ж ми розмовляємо про напрямок, яким треба рушати.

 Графіка Данила Немировського

«Маріуполь. Окупація» прагне відповідати новим вимогам. Окрім свідчень згаданої сім’ї, фільм містить розповіді ще декількох маріупольців. Історії переважної більшості з них уже добре відомі українцям і звучать переконливо не лише тому, що ведучий не ловив їх на брехні. Так, свідком у фільмі є маленький хлопчик Єгор Кравцов, який вів свій блокадний щоденник. Документ був опублікований його дядьком у соцмережах іще до того, як сім’я покинула Маріуполь торік. Також у фільмі з’являється художник-графік Данило Немировський, який був героєм першої серії трилогії. Його малюнки виставляють у «Мистецькому арсеналі», й вони говорять краще за слова. А головним свідком блоку про викрадення дітей є багатодітний батько-однак Євген Межевий, якого росіяни зачинили в Оленівці, а дітей віддали на всиновлення. Його боротьба за дітей добре задокументована на всіх етапах і, можу припустити, є часткою доказової бази у справі Міжнародного кримінального суду про викрадення Росією дітей.

Команді проєкту вдалося знайти свідка, який і досі залишається в окупованому Маріуполі. З ним ведучий Андрій Бєдняков розмовляє онлайн: обличчя, ім’я та голос чоловіка змінені. На жаль, багато нової інформації анонімний співрозмовник не надав, що, можливо, пояснюється конспірацією. Сказав лише, що опалення коштує копійки, а бурхливе зведення нових житлових будинків, що Росія розпочала в 2022-му, цього року раптово припинилося. Натомість окупаційна влада почала масово зносити пошкоджені авіабомбами будівлі. Цікавий насправді факт, який може свідчити про велику невпевненість «русского міра» в тому, що він прийшов до Маріуполя назавжди. Будувати в разі швидкої втечі нема сенсу, а от замітати сліди воєнних злочинів, якими є вбивство цивільних авіацією, — є.

Микола Осиченко

Ще один герой стрічки, керівник «Маріупольського телебачення», волонтер і громадський діяч Микола Осиченко, став ланкою, що об’єднує всіх героїв. Він не лише свідок, а й експерт, адже має посаду, що передбачає певні знання та зв’язки. Осиченко розповідає, як намагався отримати докази злочинів окупантів та чому цього не вдалося зробити.

«87 тисяч тіл в Іллічівському морзі, він був для окупантів центральним. Ще 22,5 тисячі в Новоазовській комендатурі, це невпізнані. Вже на той момент понад 100 тисяч, а люди, яких викинули з будівельним сміттям, у жодний рахунок не ввійшли. Я пропонував будь-які гроші, щоб мені сфотографували сторіночки (відомості. — "ДМ"), але люди на такий ризик не пішли», — розповідає Микола Осиченко.

Також фільм містить багато фото й відео з окупованого Маріуполя, що ілюструють слова свідків. Тут, правда, є суттєве зауваження творцям. Якщо кадри російського телебачення промарковані написом «Роспропаганда», то джерела інших фото- та відеосвідчень ніяк не позначені, за одним винятком, де дрібним шрифтом англійською в кутку стоїть посилання на російське міністерство енергетики. Це відео команди проєкту? З ютубу? З чиїхось особистих архівів? Один кадр, де чоловік у червоних гумових рукавицях сидить в автівці з тілами, я впізнала — ця людина фігурує у фільмі «20 днів у Маріуполі» кореспондента Associated Press Мстислава Чернова. Тобто, скоріш за все, це його фото, зроблене в березні 2022 року.

Ще на одному фото окупованого міста зображена та сама Гульнара на тлі зруйнованого будинку, тож це її світлина. Деякі відео, здається, гуляли телеграм-каналами, але вже не пам’ятаю, де саме та коли. Втім, найжахливіше відео з фільму, в якому на початку невідома жінка розповідає, що на цвинтарі ховали в одній могилі по 8 людей, а далі показують майже безкрає поле з номерами замість імен на могилах, я не бачила. Де це, коли це, хто в кадрі та за кадром? Мені як глядачці та журналістці, вкрай потрібна ця інформація. Може, я згодом і знайду джерело, хоча швидкий огляд ютубу не дав результатів. Але фільм розрахований на широку авдиторію, де є і телеглядачі, які не мають інших джерел інформації, окрім телевізора, й іноземці, які бачили набагато менше архівів, ніж українці. Лише за 5 днів у ютубі фільм подивилися понад 360 тисяч глядачів. З поваги до них було б добре надати додаткові пояснення.

Стрічка завершується тим, із чого почалася, — спілкуванням Андрія Бєднякова з Данилом Немировським. Андрій і Данило грають у гру «ти починаєш, я продовжую» та разом малюють колаборанта. Окремо на темі зрадників вони не зупиняються, хоча обидва кажуть, що знають таких людей. До речі, Микола Осиченко говорить, що маріупольці, які залишилися в місті, очікують на звільнення та ненавидять росіян чи не більше за нас. Адже Маріуполь був «найбільш лояльним до Росії містом», але натомість був жорстоко та показово росіянами знищений. Це — послання українцям, які вважають, що на окупованих територіях перебувають лише зрадники, а маріупольці ніби «завинили» перед Україною ще з «референдуму» 2014-го. Скандал із «Юриком» знову підняв цю тему на поверхню.

Малюнок колаборанта виходить моторошним. У ту мить, коли він з’являється на екрані, розумієш, що «Маріуполь. Окупація» все ж не про докази, а про почуття. Це ще одна спроба зазирнути в пащу чудовиська та збагнути її глибину. Відповідь очевидна: дна там немає.