23 серпня цього року вперше оприлюднили новину про успішну спецоперацію Головного управління розвідки Міноборони України: вдалося виманити новий російський вертоліт Мі-8 разом із пілотом, і той пішов на співпрацю. Самого перебіжчика Максима Кузьмінова показали 3 вересня. Того ж дня спершу на ютуб-каналі ГУР, а потім в ефірі телемарафону «Єдині новини» показали документальний фільм «Збиті льотчики Росії» (автор Артем Шевченко, режисер Антон Гойда), в якому обіцяли розкрити деякі подробиці. Їх розкрили більше, але на закритій пресконференції. Попри очікування годинного документального воєнного детективу, операції «Синиця» в ній приділено останніх десять хвилин.

Але розчаровуватися рано. Бо поява Кузьмінова, якому за його вчинок гарантовано, крім обіцяного захисту, ще й чималу грошову винагороду, доповнює перелік російських льотчиків-асів, котрі є правдивими героями фільму. Саме героями, але не в буквальному, героїко-патріотичному розумінні, а в значенні «головні дійові особи». Автори обрали хід, коли перемоги справжніх, без лапок українських героїв показують через короткі історії кожного збитого ними ворожого пілота.

Максим Кузьмінов

Таким чином, українські аси лишаються героєм колективним попри персоніфікацію. Натомість вороги, збиті в українському небі й жалюгідні перед лицем тих, хто їх захопив і допитує, постають обʼємнішими й викликають певну дослідницьку цікавість. Тож молодий Максим Кузьмінов на їхньому фоні виглядає навіть антагоністом. Особливо коли каже у фіналі, що Україна переможе, бо воює за своє. Втім, погоджуючись із фактами геноциду українців у цій війні, з доброго дива говорить також і про геноцид росіян. Не пояснюючи цієї своєї думки.

Це не перший повноформатний документальний фільм із циклу «Воєнна розвідка України», над яким як автор працював журналіст Артем Шевченко. Раніше вже була трилогія «Небо», «Земля», «Море». Але якщо там можна помітити цілком зрозумілий акцент на нашій героїці зі стриманим пафосом, нова стрічка пропонує дещо інакший підхід. Зокрема, майже відсутня ура-патріотична, пафосна складова, здобрена метафорами на кшталт «Давид переміг Голіафа». Радше навпаки: автори досить коректно говорять про речі, про які дотепер говорити не прийнято. Тим більше — коли ти не приватний «диванний» експерт, а репрезентуєш офіційну військову структуру.

Артем Шевченко

Йдеться про сприйняття українськими льотчиками ворога. Буквально, в перші дні масштабного вторгнення значній їх кількості доводилося переступати через себе в розумінні, що це не навчання. Що ворог — ось він, реальний. Причому не просто реальний: це росіянин, чию мову ти вільно знаєш, чию музику слухаєш, чиї фільми й серіали для тебе певний час були або пріоритетними, або безальтернативними.

Лікувалося це досить швидко, проте варто нагадати: саме такий фактор часто ставав на заваді в березні 2014 року під час російського вторгнення в Крим. У той період я чув і читав: реальних зрадників серед українських військових було тоді менше, ніж реально розгублених. До того, що Росія — ворог, готовий убивати, станом на ту весну в нас іще світоглядно не звикли. Схильний вважати це однією з причин поразки, хоча, звісно, там їх цілий комплекс.

Натомість, як видно зі «Збитих льотчиків Росії», у перші дні повномасштабного вторгнення наші льотчики швидко опанували себе й почали бити ворога. Причому так вправно, що породили один із перших міфів цієї стадії війни — «Привида Києва». Щодо ворога, то у візуальному ряду автори використали інший прийом: на графіці представляли кожного козирною картою. Стрічка з цього й починається: пояснюється значення терміна «ас» як «туз», головна карта в колоді, якщо колода без джокера.

Образно кажучи, кожен збитий російський льотчик на допитах непрямо визнавав — саме на нього, козирного туза, в Україні знайшовся джокер. Вони були дезорієнтовані, взагалі не чекали опору й точно не уявляли собі супротивника. В цих місцях автори фільму знову повертають до реальності, про яку мало хто хоче чути: російські пілоти класно підготовані, мають чималий досвід, технічно російська авіація досить розвинена. Тобто, головні герої, вони ж наші вороги, вміють воювати й дуже небезпечні. До всього, швидко вчаться на власних помилках. Тим яскравіше виглядає на їхньому фоні колективний український герой: перемагаємо не нікчемного чмоню, а бойового офіцера.

Тут автори зупиняються, аби описати парадоксальну ситуацію. Так, проти нас воюють мотивовані досвідчені аси. Проте командири змушені сідати за штурвал, бо більше нема особливо кому. Технічна ресурсна база не означає наявність людського ресурсу. Підготованих молодих асів небагато, і тут логічна поява у фіналі Кузьмінова, котрий за віком годиться кожному зі збитих льотчиків або в сини, або в молодші брати. Це не повинно розслабляти, росіян усе одно більше незалежно від віку. Але авіація — не піхота, до літака допускають не всіх. Та й літаки вже почали потроху нищити в тилу.

На виході пропонується певною мірою просвітницька, пізнавальна стрічка. Де тримається баланс між бажанням знецінити ворогів і вивищити наших героїв. Навпаки, щоденний подвиг українських героїв помітніший саме на фоні персоніфікованого ворога. Котрий стає хай негативним, та все ж повноцінним об’ємним героєм. Антагоністом, яким бачать такого персонажа закони драматургії.