На початку березня 2022 року серед сумних і трагічних новин була і зворушлива, хоча теж невесела. Одинадцятирічний хлопчик сам-один дістався із Запоріжжя до кордону зі Словаччиною. При ньому були лише документи, на руці — номер телефону родичів, які по нього й приїхали. Батьки лишилися в Україні, дитину відправили подалі від війни саму.

Коли подібні новини потрапляють у соцмережі, найперше — у фейсбук, хтось обов'язково напише в коментарях: «От гарний сюжет, ось про що треба знімати кіно!» Активні користувачі хочуть бачити фільми про героїв нашого часу, і складається враження — люди справді хочуть бачити їх лише в кіно. Пояснити бажання просто. Не дарма Голлівуд назвали «фабрикою мрій»: американська кіноіндустрія справді продукує героїв, популяризує перемоги, а не поразки, міфологізує довколишній світ. Здебільшого це позитивна міфологія, бо на вигаданих героїв дуже часто рівняються реальні люди, ототожнюють себе з ними.

Так, міфологія працює на обидва боки, на Світлий і Темний. Такою є індустрія авторитарних, диктаторських країн. Не знаю, чи знімають кіно в Північній Кореї. Зате відомо про кінематограф нацистської Німеччини. Вплив радянських, а нині — російських міфів Україна відчуває на собі досі. Вплив цей такий сильний, що українські критики, культурологи, дослідники актуального контенту раз по раз порушують питання пропаганди. Мовляв, якщо в Україні почнуть регулярно, ще й державним коштом, створювати «патріотичний» продукт, це буде та сама, тотожна російській пропаганда. Ті, хто подібне стверджує, свідомо або підсвідомо лишаються в радянсько-російській системі координат.

Утім, попри всю потрібність екранізації реальних історій, що надихають, мають очевидну відмінність від першоджерел: художнє втілення. Що означає розширення кожної з цих історій до формату півтори-двогодинного фільму чи серіалу різної кількості серій. Такий підхід необхідний, бо, наприклад, наведена вище історія про хлопчика — це кілька рядків. Її небагато навіть для новинного сюжету, не кажучи вже про повноформатну документальну, а тим більше — художню стрічку. Світ і Всесвіт довкола цього хлопчика треба вигадувати й виписувати. Результат: реальна історія непомітно перетворюється на вигадану. Тільки зважаючи на ці відмінності можна дивитися та сприймати телевізійний художній фільм «Юрик». 

Про прем'єру на СТБ оголосили ще в червні, не уточнивши дату. Показали стрічку 24 серпня, на День Незалежності, що логічно для фільму подібного змісту. І «Юрик» — чи не перший на моїй пам'яті «мувік»: повнометражне телевізійне кіно формату tv-moviе. У  2000-х, особливо в другій половині того десятиліття, їх продукували канали всіх основних медіагруп. Прем'єри зазвичай планувалися на недільний вечір. Переважно знімалися 90-хвилинні детективи й мелодрами, звісно — з російськими акторами в головних ролях, російською мовою і за принципом «на два ринки».

По «мувіках» сильно вдарила російська фінансова криза 2008 року і в Україні їх перестали замовляти, хоча для себе, здається, й досі виробляють. За наступне десятиліття в українському ефірі був лише один телевізійний художній фільм забутого формату: «Я з тобою» Олега Туранського, власне виробництво «1+1» і точно не для російського ринку. Адже там ідеться про перші місяці російського вторгнення в Україну, події розгортаються в 2014-му, двоє героїв вивозять хвору на рак кохану одного з них з окупованого Донбасу. Тоді вільною й безпечною територією вважався Київ. Сьогодні з Донбасу біжать від війни за кордон, і не лише з Донбасу, а й загалом зі Сходу. «Юрик» Олександра Тіменка — про це.

Стрічка є типовим tv-moviе й водночас перевищує типовий для формату хронометраж на 15 хвилин, маючи на виході тривалість годину сорок шість без реклами. Звертаю на це увагу, бо саме хронометраж, тяглість ризикує зіпсувати ідею. Перші тридцять хвилин здається, що не відбувається майже нічого. Хоча ідеологами проєкту є ті самі, хто породив доволі успішні мінісеріали «Мама» і «Мама-2». До речі, в «Мами» теж реальна основа — жінка самотужки викупила сина з російського полону. Проте і перший, і другий серіали вирізняє, окрім драматичного першоджерела, напружений темпоритм, динаміка, зміна подій та декорацій. «Юрик» же, будучи крім tv-movie ще й road movie (дорожньою історією, подорожньою історією) шпортається власне об дорожню частину.

Вона мала би бути історією не так хлопчика Юрика (Максим Борак), що їде сам з обложеного Маріуполя до західного кордону, де на нього чекають родичі, як історією про різних людей та різні перешкоди, котрі трапляються з дитиною на її шляху. Натомість перешкод на сто п'ять хвилин пропонується дві: прорив евакуаційного автобуса крізь російські обстріли та затримка на кордоні, коли хлопчик ризикує не виїхати через бюрократичні затримки. Все інше — підкреслено мелодраматичні сцени, розраховані на емоції гіпервразливих людей, переважно жінок.

Так, війна — головна перешкода й головна проблема для українців. Але в художньому фільмі, як не крути, війна мусить бути фоном, на якому розгортаються події. Проте власне подіями сценарій наповнили небагато.

Історія дитини, яка дорослішає, йдучи крізь війну, драматична сама по собі. Як самодостатньою є новина про хлопчика, котрий без дорослих дістався кордону. Жінки будуть плакати й напевне плакали, вже усвідомивши й пропустивши крізь себе це, окремо взяту трагедію окремо взятої родини під час великої страшної війни. Додаткової мелодрами тут не треба. Адже саме вона на виході перетягує на себе увагу. Виглядає, що автори «Юрика» трошки наплутали з метою: замість зосередитися на драматургії вирішили спробувати вичавити з глядацьких очей чим більше сліз. Забуваючи при цьому: плакати хочеться щодня від чергових новин про руйнації, каліцтва, загибель дорослих і дітей на фронті й в умовному тилу. І майже дослівний переказ новин у художньому кіно, зрозуміле бажання менше вигадувати, аби більше нагадувати правду, в результаті заводить художній фільм на територію реконструкції реальних подій. Що не одне й те саме й шкодить фільму художньому.

Проте не варто вважати «Юрика» стрічкою, котра не відбулася, лише через перекіс в емоційний бік. Навпаки, такі драми в наш час у рази потрібніші за ексцентричні комедії, дія яких відбувається хтозна-де й Бог знає, в який час доби. Цілком можливо, з «Юрика» почнеться відродження «мувиків» як досить зручного для оперативного втілення контенту. Виробництво не надто дороге, займає менше часу, ніж створення навіть мінісеріалу, а ефект може бути швидким і правильним. Зокрема, так телевізійне кіно дозволить утілювати ті самі мотивувальні сюжети з новин у вигляді художньо переосмисленої історії. Що зробить її в результаті ще більш життєствердною й мотиваційною.

Адже на те й «фабрика мрій», аби все закінчувалися добре. Юрик вирвався з пекла війни. Поранений боєць став на ноги, не впав у депресію та знайшов себе і своє кохання. Українські герої провели в тилу ворога успішний рейд. Контррозвідка викрила чергового російського шпигуна. Це та інше не провокує самообман, мовляв, усе добре й нема щоденних смертей, війна завершиться післязавтра. Натомість історія про нас сьогоднішніх із хорошим, переможним фіналом дозволяє пережити ці щоденні сумні новини.