Якщо є термін «корисний егоцентризм», то до проєкту з довгою назвою «Журналісти на війні. Як російські окупанти переслідують, катують і вбивають медійників» його варто застосувати. Хоча мене загалом насторожує й напружує сегментація жертовності, професійності та героїзму. Ну, наприклад: артисти на війні та у волонтерському русі. Чому актор і загалом митець, який узяв до рук зброю, пішов захищати свою країну й загинув, вартий окремого повідомлення в медіа? Невже його героїзм героїчніший за вчинок вашого родича, сусіди, колеги, ким і де б вони не працювали? Я ще розумію окрему увагу до енергетиків, воєнної розвідки чи волонтерів, які повертають тіла загиблих. Бо ці та подібні історії — породження часів повномасштабної війни. Погодьтеся, від початку російського вторгнення девʼять років тому нічого навіть близько схожого не уявлялося в реалі.

Натомість журналісти вже від початку агресії в Криму були на передовій не лише інформаційного фронту. Висвітлювали події так оперативно й обʼєктивно, як дозволяли обставини, потрапляли в російський полон — Станіслав Асєєв найвідоміший, та не єдиний, — і, на жаль, гинули. Тож виділення роботи медійників під час нинішньої фази війни в окремий сегмент можна пояснити цеховою солідарністю та більшими можливостями доступу до інформаційних ресурсів і майданчиків.

Але згаданий тридцятихвилинний фільм Сергія Мамаєва, створений за підтримки лондонського Інституту репортажів про війну та мир (IWPR) у рамках проєкту «Голоси України», на виході не є ані аналогом дошки пошани, ані пантеоном слави, ані формою героїзації журналістської праці на війні. Звісно, офіційні вшанування заслуг теж потрібні, як потрібне кожне визнання професійної діяльності. Та «Журналісти на війні» — все ж таки не про те, як російські окупанти переслідують, катують і вбивають медійників. Нічого іншого від окупантів чекати не варто. Точніше, не лише про те. Автори стрічки вкладають у пів години пʼять меседжів, важливих не лише для журналістів, а загалом для активних, критично мислячих громадян. Просто ці теми озвучують журналісти на прикладах із журналістської діяльності. 

Починається фільм з історії загибелі Макса Левіна, і представниця Інституту масової інформації Катерина Демчук артикулює: Левіна не врятувало маркування «Преса». Так само як не рятують від російських бомб написи «Діти» та знаки Червоного хреста. Вони вбивають журналістів не завзятіше за дітей, жінок і літніх людей. Тож журналістські посвідчення недоторканості не гарантують. Колег били, калічили й переслідували ще до початку війни. Цього місяця буде рівно десять років, як на двох журналістів під час акції на Михайлівській площі напав юний спортсмен-найманець із Білої Церкви, що принесло в інфопростір термін, похідний від його прізвища, — тітушки. Журналісти в нас не захищені ані у воєнний, ані в мирний час, тому це професійна проблема.

Наступну тему озвучив колишній херсонський журналіст Ігор Бондаренко. І вона дуже болюча, дуже суперечлива й останнім часом навіть є приводом для хайпу в соцмережах. Журналіста катували, тримали в ямі, змушували до співпраці, грати за ворожими правилами. Далі пряма мова, красномовніша за абзаци диванних аналітиків: «Це тільки в кіно Джон Рембо не ламається. Сталлоне або Шварценеггера катують, а вони все терплять. У житті такого нема. Це просто питання часу. День, два, три, може тиждень, може два». Тим, хто повчає героїчній поведінці на російському електричному стільці, в жодному разі не треба бажати колись потрапити на місце того, чию поведінку й чиї рішення вони оцінюють. Той випадок, коли краще мовчати. І домовитися не зважати на слова й рішення, сказані та прийняті під тортурами. Сумно й те, що вплинути, зупинити знущання й покарати винних не може навіть Господь Бог.

Ще один посил, точніше практичну пораду, дає херсонський фотокор Олександр Корняков. Його робота в умовах окупації проходила під гаслом: «Бережіть техніку». Дивно, але зазвичай подібний заклик сприймається як жадібність, навіть дріб’язковість. Мовляв, трусишся над камерою чи фотоапаратом, коли самого можуть убити й люди гинуть. Хіба якась там апаратура вартує життя? Почасти це перегукується з історією загибелі Макса Левіна: він повернувся на небезпечну територію, аби знайти й забрати дрон із фотографіями. Питання: а якби не професійна затятість — чи залишився б журналіст живим? Відповіді тут нема й бути не може. Проте берегти техніку — не про жадібність, а й про шанс зберегти разом із технікою життя.

Член Нацради з телебачення й радіомовлення Максим Онопрієнко звертає увагу на оперативність і значно більші за наші технічні можливості росіян. Він наголошує: від 2014 року ворог добре вчився й навчився відразу захоплювати й перепрограмовувати саме медійний простір. Думаєте, локальне телебачення в райцентрі Макарів мало кого цікавить і ще менше на щось чи когось впливає? А росіяни вважали інакше, й справедливо вважали. Інакше б їх не цікавили частоти регіональної ТРК «Авіс». У Бердянську ворог захопив місцеві  телебачення, контрольоване ексрегіоналами. Нібито лояльні власники, чому б не лишити їх біля керма й дати нові методички? Але ж ні, довіри нема, медіа натомість потрібні. Все це — про безвідповідальне ставлення в Україні до власного інформаційного простору. Хіба радіо пробивається у прифронтові й окуповані території — тільки ж іще до масштабного вторгнення місцеві «почекуни» подбали про сателітні антени, які ловлять російське ТБ…

Нарешті, свобода слова як цінність не лише для журналістів. Фільм завершується розповіддю про розподіл медійників на «сорти»: одних допускають висвітлювати події на найгарячіших ділянках, інших обмежують. Україні треба б учитися у ворога, як здобувати й утримувати своє місце у власному інфопросторі й пробиватися зі своїм голосом у чужий, дружній і ворожий. Натомість контрольований інфопростір, вимкнення  проукраїнських, проте недружніх до влади каналів, дозволи для лояльних і заборони для інших — російська практика, яку в Україні влада переймала до війни, вітає під час війни й навряд ввімкне задню після перемоги. Тому війна для журналістів за право давати правдиву об’єктивну інформацію почалася не тепер і завершиться ще не скоро. Про це, власне, й фільм.