Чому фільм «Бачення метелика» — це не спекулювання на темі війні та чи є в цьому щось погане

Чому фільм «Бачення метелика» — це не спекулювання на темі війні та чи є в цьому щось погане

16 Квітня 2023
4552
16 Квітня 2023
10:00

Чому фільм «Бачення метелика» — це не спекулювання на темі війні та чи є в цьому щось погане

4552
Для такої неординарної ситуації, як наша, потрібно підбирати зовсім нову кіномову, нові методи, співмірні за масштабом і за новими викликами.
Чому фільм «Бачення метелика» — це не спекулювання на темі війні та чи є в цьому щось погане
Чому фільм «Бачення метелика» — це не спекулювання на темі війні та чи є в цьому щось погане

Вочевидь, це дуже дивно, та лише після повномасштабного нападу Росії в нашій культурній тусовці гостро постало питання доречності. Та й не лише в культурній — уже можна зробити довгий список різних маркетингових скандалів у стилі «Бучі-комбучі». З піснями — чим далі, тим більше. Бідним виконавцям, які раніше чудово вгадували смаки аудиторії, нині доводиться хіба розгублено дивитися на сотні гнівних коментів і десятки скандальних заголовків із назвами своїх творінь.

З художнім кіно та книжками — ще складніше, бо такі твори й виготовляти довше, і глибини від них чекають більшої. Тому дискусія навколо умовного фільму «Буча» зводиться не лише до спекуляцій на трагедії. А й до того, чи можна, що називається, «в моменті», під час чогось глобального, справді якісно його переосмислити. Питання етики взагалі значно ширше, ніж просте «можна — не можна». Чутливість і делікатність авторів можуть настільки пом’якшити їхню роботу над гострою темою, що остання просто перестане такою бути.

У прокат вийшла стрічка «Бачення метелика», яка розповідає про аеророзвідницю з позивним Метелик. Вона повертається з полону і вже на медогляді дізнається, що вагітна. Їй доведеться не лише робити вибір, але й зіштовхнутися з нерозумінням суспільства. Незалежно від того, що вона обере.

 

Тут одразу питання: чи може те саме суспільство обуритися на таку відверто болючу тему? Чим це відрізняється від планів каналу СТБ випустити реаліті-шоу «Вагітна у 16» після масових зґвалтувань неповнолітніх на окупованих територіях? Напевне, хтось буде впевнений, що не відрізняється. І це ще у прокат не виходив «Відблиск» Валентина Васяновича, в якому головний герой теж потрапляє в полон і режисер не боїться показувати справді жорстокі та натуралістичні сцени катувань. Чому ця стрічка не викликала шквалу критики, як це було із поки що трейлером «Бучі»?

Тут, ясна річ, питання дискусійне й думки можуть бути різними. Висловлю лише свою. Я знайома з режисером «Бачення метелика» Максимом Наконечним і трішки знаю, як він свою стрічку готував. Максим — людина винятково толерантна і порядна, тому в жодному разі не дозволив би собі хайпувати на приголомшливому сюжеті задля гучного повнометражного дебюту. Навіть перші описи стрічки не вказували, що конкретно мусить пережити Ліля після полону. Режисер говорив, що після роботи над стрічкою про жінок на війні образ героїні постійно до нього повертається, він думає над ним і просто мусить зняти її історію. Понад те, запросив собі у співавторки сценарію Ірину Цілик, яку теж важко запідозрити в бажанні створювати скандальні твори. Ну і найголовніше. Суто чоловічу оптику в такому дражливому та «жіночому» сюжеті також можна було сприйняти не зовсім коректною, зважаючи на досі актуальну дискусію про те, що в багатьох творах мистецтва жіночу поведінку та мотивацію описують лише чоловіки. Значною частиною знімальної групи були саме жінки. Не кажу вже про те, що «Бачення метелика», безперечно, має художню цінність.

Самі сцени полону зняті не те щоб завуальовано, але без особливого натуралізму. Та і їх доволі мало. Про це ми ще поговоримо. Основний акцент — на характері героїні, який розкривається поступово, і лише в кінці стрічки глядачі повністю розуміють, чому вона зробила свій вибір — не лише стосовно дитини, а й війни, — якими були її мотиви стати військовою та чим вони відрізнялися від мотивів чоловіка, з яким вони одружилися вже на службі.

Не хочеться вам тут спойлерити, але Ліля — людина надзвичайно сильна та зріла. Так, тренд на сильних героїнь. І тут ми бачимо непрямолінійне його втілення: виконавиця головної ролі Рита Бурковська не бігає з шашкою, не поводиться войовниче та не обіцяє нести смерть ворогам. Вона взагалі, схоже, проти вбивства людей.

Її персонажка — жінка флегматична та небагатослівна. Більш ніж упевнена, що в соцмережах вона не доєдналася б до жодного срачу. Так само вона практично не вступає в дискусії з іншими героями та не злиться на часом ідіотське поводження людей навколо. І саме цим вона показує баланс між рішучістю (там, де варто її проявити) та поблажливістю до обставин (які є порівняно дріб’язковими). Хоча глядачам, очевидно, може в певний момент здатися, що Ліля мала якщо не послати когось з оточення, так хоча б відповідати значно різкіше. Перш за все — журналістам.

У нас поки немає фільму, який розповідав би повноцінно про цю захопливу та складну професію. Хоча це таки варто зробити, бо реалії української журналістики — неоране поле для сюжетів: від політичних трилерів до трешових комедій. Але поки ми маємо хіба вкраплення персонажів-журналістів в епізодах — і здебільшого це телевізійники: ведучі новин або кореспонденти, які роблять прямі ввімкнення з подій. І режисери з акторами постійно «сиплються» на цих моментах. Суто технічно. Зазвичай медійники просто не працюють так, як це показують у наших фільмах. На перший погляд, не впорався з цим і Максим Наконечний разом із Тасею Пугач, яка зіграла журналістку.

Тася займається піаром у кіногалузі та зв’язками із пресою, тому мала би знати цю кухню. Натомість ми бачимо доволі карикатурний образ, який повністю вибивається зі спокійної та майже документальної манери «Бачення метелика». Це нахабна, цинічна телевізійниця, якій «треба синхрон». Бажано клікбейтний. І це її бажання (цілком зрозуміле для багатьох кореспондентів) якось аж занадто кепсько зігране — наша журналістка кривляється перед камерою, говорить неприродно, практично по складах, як маленькі діти на звітних концертах.

Але якщо у вас під час перегляду виникнуть схожі претензії — одразу пропоную переглянути кілька випусків телевізійних новин. І ви, можливо, зрозумієте надзвичайну точність цієї ролі та що зіграно її якраз чудово. Це штука з категорії «якби в кіно таке показали — глядачі б не повірили». На українському телебаченні часто й немилосердно горлопанять не своїми голосами, й нарочито штучно поводяться в кадрі. Особисто я вважаю, що це велика проблема, на яку чомусь не зважають. Колись такі звинувачення летіли в бік акторів, мовляв, грати не вміють і перебільшують із пафосом. У кіно наче цю проблему вже майже розв’язали. А от у новинах вона й далі процвітає. Як у прямих ввімкненнях і стендапах, так і в начитці. Журналісти або кричать у мікрофон, «даючи емоцію», або роботизовано та беземоційно бубонять, виробляючи щось небачене з останніми словами в реченнях. Знаю, що телеглядачі нерідко дивуються цій манері та не розуміють, що це за мода. У глядачів «Бачення метелика» таких питань виникати не повинно — життя, як воно є.

Ліля на все це реагує спокійно і втомлено. Як і на свою маму, яка постійно метушиться й дає зрозуміти, що їй під час полону доньки було чи не гірше; торочить про бабусю, яка хотіла дочекатися онуку, але, бач, так і померла; про те, що вони постійно отримували повідомлення від сепарів і страждали. Її чоловік — інфантильний та імпульсивний хлопець, ветеран, який ніяк не може знайти себе в мирному житті та влазить у нехороші справи. Лікарі наче й доброзичливі, але раз по раз демонструють нетактовність. «Рішення залишається за Галиною Львівною», — каже лікарка під час чергової процедури, підкреслюючи, що Ліля є зовсім не головною, коли йдеться про її життя. Хоча, схоже, саме вона цілком здатна навіть у своєму вразливому стані панькатися з іншими та не впадати в істерику. Чи не єдиною, на кого можна покластися, стає її подруга, теж військова, яку зіграла Наталка Ворожбит. Їхні діалоги демонструють нам двох людей, які міцно стоять на землі, здатні впоратися з особистими трагедіями, ще й підтримати одна одну.

Але навіть персонажі, які спершу дратують, насправді не створені саме для такої реакції. Глядачам дають можливість їх зрозуміти. Мама героїні — проста і слабка жінка, проте дуже добра й готова прийти на допомогу. Чоловік — не в змозі витримати всі життєві виклики та впоратися з емоціями. Напевне, єдині, кого не хочеться розуміти, — водій маршрутки, який відмовляється брати Лілю за посвідченням, і пасажири, які радо його підтримують і починають ґвалт, мовляв, «ми не знаєм, де вона воювала» і «від цієї війни ще гірше». Це саме та поведінка, до якої в нашому суспільстві має бути нульова толерантність, і трактуватися вона повинна як однозначно огидна. Можливо, нам пощастить, і ця сцена надалі буде чимось вкрай неактуальним із часів АТО.

Повернімося до нашого першочергового питання: чи можна «Бачення метелика» заносити до списку фільмів, які «не на часі» через болючість теми? І сценарій, і кіномова, і характери, й, головне, посил мають насамперед терапевтичну функцію — а якраз вона точно не буде нині зайвою. Ця стрічка заспокоює та примирює. Автори дуже м’яко показують, яким має бути наше суспільство і яким не має бути. І чому.

Утім, саме це водночас є і вадою цієї стрічки, бо робить її певною мірою вихолощеною. Вона не завдає глядачам болю, і це начебто правильно: біль — останнє, що зараз потрібно українцям. Але така тактовність не дозволяє передати ті сильні емоції, які відчувають герої та, як наслідок, не дає вповні зрозуміти їхні вчинки та мотивацію.

Лайтові сцени в полоні наче перекладають завдання на самих глядачів: ви повинні й самі добре знати, що там відбувається, вивчити розповіді справжніх полонених і під час перегляду просто доуявити все, що не знято. Але це не зовсім працює, бо тоді емпатія до героїні буде суто інтелектуальною та раціональною. А для справжнього співпереживання й розуміння потрібен шок, який, звісна річ, у мистецтві можна використати не лише задля тупого епатажу. Щоби по-справжньому зрозуміти страждання тих, хто на екрані, люди мусять їх достатньою мірою розділити, а тут цього не відбувається саме на емоційному рівні. Хоча Наконечний таки знаходить способи показати, як саме знущання в полоні повертаються до героїні в дуже побутових і неочевидних ситуаціях. Глядачі, особливо іноземці, можуть не зрозуміти, чому коханий Лілі, не пропрацювавши своєї травми, долучається до радикальних угруповань. Не знайдеш у стрічці й докладних пояснень суспільно-політичних перипетій, які змушують героя відчути себе непотрібним, розчарованим і навіть у небезпеці.

Не кажучи вже про те, що в реальному житті головна героїня зіткнулася б із у рази більшим осудом та значно жорстокішими випробуваннями. Вже на рівні лікарні. Можна згадати хоча б випадок із Пташкою, яку так багато людей дозволили собі критикувати за подяку президентові. У фільмі є і це, зокрема й коментарі в соцмережах, і ролик блогера, який страшенно нагадує Шарія. Просто це все працює як натяк, промальований невеликими штрихами та, знову ж таки, розрахований на те, що глядачі в курсі значно більших масштабів проблеми.

Саме це ще одна причина того, що зараз фільмувати стрічки про такі страшні злочини росіян як катування, зґвалтування, масові вбивства — ризикована ідея. Як показати трагедію окупації Бучі без показу жахіть, які вразили світ? Якщо ж ви знехтуєте делікатністю на користь правдивості, то залізете людям у ще свіжі рани, а це буде недоречно навіть із мистецької точки зору.

Для такої неординарної ситуації, як наша, потрібно підбирати зовсім нову кіномову, нові методи, співмірні за масштабом і зовсім новими викликами. Днями мені вдалося поговорити про цю стрічку із Юлією Паєвською, парамедикинею, яка була в полоні. Вона часто говорить про те, як важливо розповідати іноземцям, на що здатні російські військові. І кіно, на її думку, навряд чи має доносити цю правду занадто жорстко, бо попри знайомство з документальними кадрами, людей ці звірства часто відштовхують. Варто знаходити інші способи.

Утім, як на мене, занадто зігнорувати правдивість — означає поставити себе й глядачів у значно стерильніші умови, ніж вони є. А отже вповні не відобразити всього, що відбувається. Зрозуміло одне: на наших митців чекає довгий і вкрай складний шлях пошуку. Багато хто відверто зізнається, що не має жодного уявлення, з якого боку бодай підійти, які методи використати, аби не показувати жорстокість у її безпосередньому прояві, але все ж дати глядачам пізнати її в якийсь інший спосіб. Усе, що для цього потрібно, — час, бо кінематографісти, здатні це зробити, в нас, поза всяким сумнівом, є. «Бачення метелика» в цьому розумінні є дуже добрим прикладом правильності напрямку, в якому ці пошуки можуть тривати.

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
4552
Читайте також
Коментарі
2
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Дмитро
443 дн. тому
Такий приємний, делікатний текст, такою гарною мовою.
Ілона
452 дн. тому
"Багато хто відверто зізнається, що не має жодного уявлення, з якого боку бодай підійти, які методи використати" ---- саме для цього (в тому числі) існує фантастика. Японці он можуть, то чому ж нам не змогти.
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду