«Нація футболу»: як Володимир Мула сформулював українську мрію

«Нація футболу»: як Володимир Мула сформулював українську мрію

1 Листопада 2022
2262
1 Листопада 2022
11:00

«Нація футболу»: як Володимир Мула сформулював українську мрію

Семен Случевський
Старший викладач кафедри кінознавства Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого, заслужений журналіст України
2262
На екрани виходить етапний фільм українського кіно про людей спорту.
«Нація футболу»: як Володимир Мула сформулював українську мрію
«Нація футболу»: як Володимир Мула сформулював українську мрію

В український прокат виходить повнометражний документальний фільм «Нація футболу» виробництва компанії Teleprostir Studio. Продюсер і режисер стрічки — Володимир Мула, автор сценарію — Микола Васильков. Я вважаю, що ця стрічка приречена на глядацький успіх — попри війну, епідемію, скруту, через яку багато хто не може купити квитки на кіносеанс, і навіть попри зруйновані в багатьох містах кінозали.

Чому я в цьому впевнений? По-перше, за півтори години автори показали інтерв’ю з вісімнадцятьма героями українського футболу — від володарів «Золотого м’яча» Олега Блохіна та Андрія Шевченка до молодих гравців збірної Олександра Зінченка й Романа Яремчука. Саме лише це сузір’я має привернути увагу глядачів і глядачок різного віку.

По-друге, успіх картині забезпечить високий рівень Володимира Мули як продюсера. Суджу і з його попередніх робіт, зокрема «Юкі. Історія перемог вільних українців» — фільму цих самих авторів, який став найкасовішою картиною українського неігрового кінематографу доби незалежності.

Зізнаюсь: я сам прийняв «Юкі» не до кінця. Мула-продюсер у цій стрічці набагато сильніший за Мулу-режисера, тож стрічка побудована за принципом телепрограми: головомовець — хроніка — головомовець — хроніка. Повнометражний телевізійний спецрепортаж — це непогано, але це не те саме, що документальний фільм. У таких продуктах головна дійова особа — журналіст, а режисер — не лідер творчого процесу. У справжньому ж неігровому кінематографі головний — режисер. Він має придумати й утілити образну структуру екранного твору.

Жанр стрічки «Нація футболу» автори окреслили в титрах як документальний фільм. Поскромничали, як на мене, дарма: це повноцінна докудрама, що поєднує документальні й постановочні епізоди. Володимир Мула органічно поєднав класичні документальні фрагменти, зокрема інтерв’ю з зірками, та постановочні кадри про мрію підлітка Віталія потрапити до збірної України, його роботу над собою, аби втілити цю мрію, та батьків, які його підтримують.

Причому юного героя Володимир Мула і Микола Васильков знайшли у футбольній школі американського Чикаго. Чому не в Полтаві, Черкасах чи Кропивницькому? Як на мене, це право авторів фільму. Тим більше, наш футбол потенційно міг би залучити до своїх лав чимало гравців українського походження, народжених за межами України. А якщо хтось подумає, що автори в такий спосіб намагаються підкорити американську аудиторію, то дарма: права на кадри українських футбольних матчів, використаних у фільмі, занадто дорогі, тож кіно поки що буде в прокаті лише в Україні.

Серед сильних сторін «Нації футболу» — високий рівень відеоряду та музики, динамічний монтаж і якісна картинка. Автори сміливо й доречно використовують відео з дронів. Тут варто згадати операторів Станіслава Ткачова, Олега й Олександра Шевчишиних, а також режисера монтажу Андрія Лунніка. Саундтреком до фільму стала пісня групи «Скай» «До кінця».

Конструктивна критика авторам фільму, я впевнений, не завадить. Я не погоджуюся з відліком зародження національної збірної України з 1992 року. Не через те, що в СРСР формально існувала збірна УРСР, яка зазвичай збиралась із футболістів нижчих ліг і грала на спартакіадах Союзу й інших другорядних турнірах. Але українські тренери і футболісти відігравали величезну, а часом і ключову роль у житті першої, Олімпійської, молодіжної та юнацьких збірних СРСР. У середині сімдесятих і другій половині вісімдесятих українці становили більшість стартового складу цих команд. Варто згадати тренерів Валерія Лобановського й Олега Базилевича; єдиного дотепер в українському футболі чемпіона Європи (1960 року) Юрія Войнова; володарів Золотого м’яча Олега Блохіна та Ігоря Бєланова; нашого найкращого бомбардира на чемпіонаті світу 1970 року та тренера олімпійських чемпіонів у Сеулі 1988 року Анатолія Бишовця; єдиного українського футболіста, нагородженого бронзовою медаллю на мундіалі (1966 року), Йожефа Сабо; найкращого радянського бомбардира того ж чемпіонату Валерія Поркуяна, якому медаль не дісталася. Українська футбольна школа народилась раніше, ніж три десятиліття тому, й наша національна збірна виникла не на порожньому місці. До 1991 року в українському футболі було багато героїв. Невже не можна було викроїти у фільмі п’ять хвилин і розповісти про них? Це було би пізнавально для молоді і приємно для старших фанатів, які пам’ятають цих героїв.

Також, як на мене, фільму бракує психологізму, глибоких драматургічних конфліктів. Насамперед це стосується періоду зародження національної збірної. Формально у фільмі сказано про перший матч української збірної проти угорців, який відбувся в Ужгороді 29 квітня 1992 року. Але цього мало. Найпершим тренером нашої дружини був світлої пам’яті Віктор Прокопенко. А знаєте, у скількох матчах цей життєрадісний і сповнений гумору одесит, який народився в Маріуполі, керував збірною? Аж у трьох! Потім його нібито замінив Анатолій Коньков. Нібито, бо він не провів жодного матчу й не був затверджений на виконкомі федерації. Тоді збірну очолив знаменитий соратник Лобановського Олег Базилевич.

Олега Базилевича немає з нами вже чотири роки, але він встиг написати дуже цікаву книжку «Система футболу». Ось що він писав про період формування та перших матчів збірної:

«Гравці за виклик у національну команду грошей не отримували. Ми грали лише у товариських матчах. Часто не було грошей на оренду спортивних споруд — перевдягалися в автобусі. Молоді футболісти не мали досвіду у міжнародних змаганнях. Клуби їх неохоче відпускали для участі у тренуваннях та іграх збірної країни. Адже національна дружина — це концентроване вираження того, в якому стані й куди рухається футбол у країні.

Проте ми здобули низку перемог: двічі обіграли збірну США, збірні Литви та сильної тоді Білорусі. Особливо важливим був матч проти «золотого покоління» команди Болгарії,  справжніх зірок європейського футболу — Стоїчкова, Костадінова, Балакова, Лечкова, Сіракова. Зіграли на виїзді на рівних — 1:1.

Коли настав час офіційних матчів, я спеціально запланував збір в умовах середньогір’я. Але керівництво Федерації нам не дало його провести. А  тренер київського Динамо не відпустив своїх футболістів на цей збір, пославшись на підготовку біло-синіх до матчів Ліги чемпіонів.

Це перекреслило мою дворічну працю: я тренував одних футболістів, а в офіційному матчі проти Литви, чия команда була об'єктивно слабшою за нашу, був змушений виставляти на поле зовсім інших гравців. Ми програли Литві — 0:2. Мене звільнили. Хоча рішення звільнити тренера після першої ж поразки за два роки не витримує жодної критики.

Київські динамівці, яких у збірну не відпустив їхній тренер, посіли останнє місце у своїй групі, програвши п’ять матчів із шести. Тоді я не розумію, за що боровся цей наставник».

Знаєте, як звали цього тренера «Динамо»? Йожеф Йожефович Сабо. Ну як було не поставити Сабо запитання щодо цієї ситуації, знімаючи фільм? А потім попитати його опонентів. Базилевича й Прокопенка вже немає, але їхні соратники Володимир Мунтян і Микола Павлов, які знають усі нюанси тих подій, — вони ж поруч. Це варто було зробити не заради скандалу, а для посилення драматургічного конфлікту в картині. Адже гострий конфлікт — основа якісного сюжету стрічки.

Інший, на мій погляд, не досить поглиблений важливий епізод — особиста психологічна драма Валерія Лобановського. Як на мене, одним із найдраматичніших поєдинків за всю історію національної збірної України був гостьовий матч плей-офф за путівку на Чемпіонат світу в Японії та Південній Кореї 2002 року з однією з найсильніших команд світу — збірною Німеччини. В картині ця гра згадується, але не більше.

Загалом наша збірна — неофіційний «чемпіон планети» за кількістю проведених стикових матчів за путівки на першості світу та континенту. Ми боролись у шести плей-офф. Тому матч у Дортмунді 14 листопада 2001 року був дуже важливим саме з психологічної точки зору. Тоді Лобановський здивував фахівців ще до стартового свистка арбітра. Побачити в наших воротах голкіпера Максима Левицького з московського «Спартака» замість перевіреного, холоднокровного київського динамівця Віталія Реви; в опорній зоні — малодосвідченого тоді Анатолія Тимощука замість бувалого Андрія Гусіна; та й Сергію Реброву у стартовому складі місця не знайшлося. А в німців на поле вийшли найкрутіші футболісти світу тієї пори: Кан у воротах, на полі — Ремер, Циге, Рамелов, Баллак, Янкер та на заміну Бірхофф. Вони організували справжній бліцкриг — на п’ятнадцятій хвилині ми «горіли» 0:3. Лобановський відразу замінив Тимощука, в якого буквально тремтіли коліна, на Гусіна. Потім, уже в другому таймі, Баллак оформив свій дубль, а Андрій Шевченко на дев’яностій хвилині, забивши єдиний наш гол, лише підсолодив гіркоту поразки.

Попри явну перевагу у класі німецьких зірок, це була перш за все тренерська поразка самого Лобановського. Надто сміливо він зважився на експерименти у складі. Й українська футбольна преса метра не пожаліла. Мені доводилося спілкуватись із ним у ті дні. Валерій Васильович дуже переживав. Збірну він покинув, залишився тільки в «Динамо». І, смію думати, цей матч прискорив трагедію: за пів року — 13 травня 2002 року — Лобановський залишив нас назавжди. Він був відносно нестарим, прожив лише 63 роки. Нині журналісти, які особливо «душили» метра в ті часи, дуже про це шкодують. Думаю, їхні коментарі посилили би композицію фільму.

І нарешті — про назву. «Нація футболу» — гарний титр. Та чи відповідає він дійсності?

Розумію, що викличу гнів багатьох, але висловлю свою позицію: на жаль, не відповідає. Зараз, у кінці 2022 року, в рейтингу ФІФА із 211 команд планети Україна посідає двадцять сьоме місце. Зрозуміло, що об’єктивно ми поступаємось Бразилії, Аргентині, Франції, Англії, Італії, Іспанії, Німеччині. Але бачити вище за Україну у рейтингу США, Колумбію, Іран, Марокко, Перу… І при цьому запевняти, що ми ого-го? У Європі за рейтингом УЄФА ми шістнадцяті з п’ятдесяти п’яти.

То що, автори кажуть неправду? Ні. Вони роблять важливу справу — формулюють нашу мрію.

Поки Мула, Васильков і їхні колеги створювали цю картину, вітчизняні політологи, культурологи й соціологи під керівництвом Олеся Донія написали книжку «Українська мрія». Її презентують у ті самі дні, коли йдуть передпрем’єрні покази «Нації футболу». Так ось, бути нацією футболу — одна зі складових української мрії. Політологи розрізняють «тверду» і «м’яку» державну силу. Футбол — це форма м’якої сили. Й не дарма за рівнем розвитку футболу в країні оцінюють рівень розвитку держави і суспільства.

Це мрія як вказівка до дії. Для всіх — від президента держави до кожного громадянина; від зірки світового футболу, до юнака Віталія з Чикаго, який мріє грати у збірній України. Це мрія, що існує попри війну, попри руйнування, завдані Росією, на сусідство з якою ми приречені. Попри все погане, що з нами сталося і стається далі. В нас немає іншого шляху, крім пробивати крізь скалу своє майбутнє.

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2262
Читайте також
12.04.2024 17:00
Олег Джолос
для «Детектора медіа»
2 609
03.02.2024 14:00
Андрій Кокотюха
для «Детектора медіа»
2 027
10.10.2022 16:00
Андрій Алфьоров
для «Детектора медіа»
3 884
18.01.2022 13:00
Семен Случевський
Юрій Дзекунов
Ігор Свиридов
для «Детектора медіа»
2 801
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду