В український прокат виходить повнометражний документальний фільм «Нація футболу» виробництва компанії Teleprostir Studio. Продюсер і режисер стрічки — Володимир Мула, автор сценарію — Микола Васильков. Я вважаю, що ця стрічка приречена на глядацький успіх — попри війну, епідемію, скруту, через яку багато хто не може купити квитки на кіносеанс, і навіть попри зруйновані в багатьох містах кінозали.

Чому я в цьому впевнений? По-перше, за півтори години автори показали інтерв’ю з вісімнадцятьма героями українського футболу — від володарів «Золотого м’яча» Олега Блохіна та Андрія Шевченка до молодих гравців збірної Олександра Зінченка й Романа Яремчука. Саме лише це сузір’я має привернути увагу глядачів і глядачок різного віку.

По-друге, успіх картині забезпечить високий рівень Володимира Мули як продюсера. Суджу і з його попередніх робіт, зокрема «Юкі. Історія перемог вільних українців» — фільму цих самих авторів, який став найкасовішою картиною українського неігрового кінематографу доби незалежності.

Зізнаюсь: я сам прийняв «Юкі» не до кінця. Мула-продюсер у цій стрічці набагато сильніший за Мулу-режисера, тож стрічка побудована за принципом телепрограми: головомовець — хроніка — головомовець — хроніка. Повнометражний телевізійний спецрепортаж — це непогано, але це не те саме, що документальний фільм. У таких продуктах головна дійова особа — журналіст, а режисер — не лідер творчого процесу. У справжньому ж неігровому кінематографі головний — режисер. Він має придумати й утілити образну структуру екранного твору.

Жанр стрічки «Нація футболу» автори окреслили в титрах як документальний фільм. Поскромничали, як на мене, дарма: це повноцінна докудрама, що поєднує документальні й постановочні епізоди. Володимир Мула органічно поєднав класичні документальні фрагменти, зокрема інтерв’ю з зірками, та постановочні кадри про мрію підлітка Віталія потрапити до збірної України, його роботу над собою, аби втілити цю мрію, та батьків, які його підтримують.

Причому юного героя Володимир Мула і Микола Васильков знайшли у футбольній школі американського Чикаго. Чому не в Полтаві, Черкасах чи Кропивницькому? Як на мене, це право авторів фільму. Тим більше, наш футбол потенційно міг би залучити до своїх лав чимало гравців українського походження, народжених за межами України. А якщо хтось подумає, що автори в такий спосіб намагаються підкорити американську аудиторію, то дарма: права на кадри українських футбольних матчів, використаних у фільмі, занадто дорогі, тож кіно поки що буде в прокаті лише в Україні.

Серед сильних сторін «Нації футболу» — високий рівень відеоряду та музики, динамічний монтаж і якісна картинка. Автори сміливо й доречно використовують відео з дронів. Тут варто згадати операторів Станіслава Ткачова, Олега й Олександра Шевчишиних, а також режисера монтажу Андрія Лунніка. Саундтреком до фільму стала пісня групи «Скай» «До кінця».

Конструктивна критика авторам фільму, я впевнений, не завадить. Я не погоджуюся з відліком зародження національної збірної України з 1992 року. Не через те, що в СРСР формально існувала збірна УРСР, яка зазвичай збиралась із футболістів нижчих ліг і грала на спартакіадах Союзу й інших другорядних турнірах. Але українські тренери і футболісти відігравали величезну, а часом і ключову роль у житті першої, Олімпійської, молодіжної та юнацьких збірних СРСР. У середині сімдесятих і другій половині вісімдесятих українці становили більшість стартового складу цих команд. Варто згадати тренерів Валерія Лобановського й Олега Базилевича; єдиного дотепер в українському футболі чемпіона Європи (1960 року) Юрія Войнова; володарів Золотого м’яча Олега Блохіна та Ігоря Бєланова; нашого найкращого бомбардира на чемпіонаті світу 1970 року та тренера олімпійських чемпіонів у Сеулі 1988 року Анатолія Бишовця; єдиного українського футболіста, нагородженого бронзовою медаллю на мундіалі (1966 року), Йожефа Сабо; найкращого радянського бомбардира того ж чемпіонату Валерія Поркуяна, якому медаль не дісталася. Українська футбольна школа народилась раніше, ніж три десятиліття тому, й наша національна збірна виникла не на порожньому місці. До 1991 року в українському футболі було багато героїв. Невже не можна було викроїти у фільмі п’ять хвилин і розповісти про них? Це було би пізнавально для молоді і приємно для старших фанатів, які пам’ятають цих героїв.

Також, як на мене, фільму бракує психологізму, глибоких драматургічних конфліктів. Насамперед це стосується періоду зародження національної збірної. Формально у фільмі сказано про перший матч української збірної проти угорців, який відбувся в Ужгороді 29 квітня 1992 року. Але цього мало. Найпершим тренером нашої дружини був світлої пам’яті Віктор Прокопенко. А знаєте, у скількох матчах цей життєрадісний і сповнений гумору одесит, який народився в Маріуполі, керував збірною? Аж у трьох! Потім його нібито замінив Анатолій Коньков. Нібито, бо він не провів жодного матчу й не був затверджений на виконкомі федерації. Тоді збірну очолив знаменитий соратник Лобановського Олег Базилевич.

Олега Базилевича немає з нами вже чотири роки, але він встиг написати дуже цікаву книжку «Система футболу». Ось що він писав про період формування та перших матчів збірної:

«Гравці за виклик у національну команду грошей не отримували. Ми грали лише у товариських матчах. Часто не було грошей на оренду спортивних споруд — перевдягалися в автобусі. Молоді футболісти не мали досвіду у міжнародних змаганнях. Клуби їх неохоче відпускали для участі у тренуваннях та іграх збірної країни. Адже національна дружина — це концентроване вираження того, в якому стані й куди рухається футбол у країні.

Проте ми здобули низку перемог: двічі обіграли збірну США, збірні Литви та сильної тоді Білорусі. Особливо важливим був матч проти «золотого покоління» команди Болгарії,  справжніх зірок європейського футболу — Стоїчкова, Костадінова, Балакова, Лечкова, Сіракова. Зіграли на виїзді на рівних — 1:1.

Коли настав час офіційних матчів, я спеціально запланував збір в умовах середньогір’я. Але керівництво Федерації нам не дало його провести. А  тренер київського “Динамо” не відпустив своїх футболістів на цей збір, пославшись на підготовку біло-синіх до матчів Ліги чемпіонів.

Це перекреслило мою дворічну працю: я тренував одних футболістів, а в офіційному матчі проти Литви, чия команда була об'єктивно слабшою за нашу, був змушений виставляти на поле зовсім інших гравців. Ми програли Литві — 0:2. Мене звільнили. Хоча рішення звільнити тренера після першої ж поразки за два роки не витримує жодної критики.

Київські динамівці, яких у збірну не відпустив їхній тренер, посіли останнє місце у своїй групі, програвши п’ять матчів із шести. Тоді я не розумію, за що боровся цей наставник».

Знаєте, як звали цього тренера «Динамо»? Йожеф Йожефович Сабо. Ну як було не поставити Сабо запитання щодо цієї ситуації, знімаючи фільм? А потім попитати його опонентів. Базилевича й Прокопенка вже немає, але їхні соратники Володимир Мунтян і Микола Павлов, які знають усі нюанси тих подій, — вони ж поруч. Це варто було зробити не заради скандалу, а для посилення драматургічного конфлікту в картині. Адже гострий конфлікт — основа якісного сюжету стрічки.

Інший, на мій погляд, не досить поглиблений важливий епізод — особиста психологічна драма Валерія Лобановського. Як на мене, одним із найдраматичніших поєдинків за всю історію національної збірної України був гостьовий матч плей-офф за путівку на Чемпіонат світу в Японії та Південній Кореї 2002 року з однією з найсильніших команд світу — збірною Німеччини. В картині ця гра згадується, але не більше.

Загалом наша збірна — неофіційний «чемпіон планети» за кількістю проведених стикових матчів за путівки на першості світу та континенту. Ми боролись у шести плей-офф. Тому матч у Дортмунді 14 листопада 2001 року був дуже важливим саме з психологічної точки зору. Тоді Лобановський здивував фахівців ще до стартового свистка арбітра. Побачити в наших воротах голкіпера Максима Левицького з московського «Спартака» замість перевіреного, холоднокровного київського динамівця Віталія Реви; в опорній зоні — малодосвідченого тоді Анатолія Тимощука замість бувалого Андрія Гусіна; та й Сергію Реброву у стартовому складі місця не знайшлося. А в німців на поле вийшли найкрутіші футболісти світу тієї пори: Кан у воротах, на полі — Ремер, Циге, Рамелов, Баллак, Янкер та на заміну Бірхофф. Вони організували справжній бліцкриг — на п’ятнадцятій хвилині ми «горіли» 0:3. Лобановський відразу замінив Тимощука, в якого буквально тремтіли коліна, на Гусіна. Потім, уже в другому таймі, Баллак оформив свій дубль, а Андрій Шевченко на дев’яностій хвилині, забивши єдиний наш гол, лише підсолодив гіркоту поразки.

Попри явну перевагу у класі німецьких зірок, це була перш за все тренерська поразка самого Лобановського. Надто сміливо він зважився на експерименти у складі. Й українська футбольна преса метра не пожаліла. Мені доводилося спілкуватись із ним у ті дні. Валерій Васильович дуже переживав. Збірну він покинув, залишився тільки в «Динамо». І, смію думати, цей матч прискорив трагедію: за пів року — 13 травня 2002 року — Лобановський залишив нас назавжди. Він був відносно нестарим, прожив лише 63 роки. Нині журналісти, які особливо «душили» метра в ті часи, дуже про це шкодують. Думаю, їхні коментарі посилили би композицію фільму.

І нарешті — про назву. «Нація футболу» — гарний титр. Та чи відповідає він дійсності?

Розумію, що викличу гнів багатьох, але висловлю свою позицію: на жаль, не відповідає. Зараз, у кінці 2022 року, в рейтингу ФІФА із 211 команд планети Україна посідає двадцять сьоме місце. Зрозуміло, що об’єктивно ми поступаємось Бразилії, Аргентині, Франції, Англії, Італії, Іспанії, Німеччині. Але бачити вище за Україну у рейтингу США, Колумбію, Іран, Марокко, Перу… І при цьому запевняти, що ми ого-го? У Європі за рейтингом УЄФА ми шістнадцяті з п’ятдесяти п’яти.

То що, автори кажуть неправду? Ні. Вони роблять важливу справу — формулюють нашу мрію.

Поки Мула, Васильков і їхні колеги створювали цю картину, вітчизняні політологи, культурологи й соціологи під керівництвом Олеся Донія написали книжку «Українська мрія». Її презентують у ті самі дні, коли йдуть передпрем’єрні покази «Нації футболу». Так ось, бути нацією футболу — одна зі складових української мрії. Політологи розрізняють «тверду» і «м’яку» державну силу. Футбол — це форма м’якої сили. Й не дарма за рівнем розвитку футболу в країні оцінюють рівень розвитку держави і суспільства.

Це мрія як вказівка до дії. Для всіх — від президента держави до кожного громадянина; від зірки світового футболу, до юнака Віталія з Чикаго, який мріє грати у збірній України. Це мрія, що існує попри війну, попри руйнування, завдані Росією, на сусідство з якою ми приречені. Попри все погане, що з нами сталося і стається далі. В нас немає іншого шляху, крім пробивати крізь скалу своє майбутнє.