Головними призерами Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини «Docudays UA» стали два українські фільми — «Земля блакитна, ніби апельсин» Ірини Цілик (перемога в міжнародному та українському конкурсах) і War Note Романа Любого (приз глядацьких симпатій і два спеціальних призи). Рецензію на стрічку Ірини Цілик (першу в Україні, до речі) «Детектор медіа» публікував іще після її європейської прем’єри на «Берлінале». Тож нині пропонуємо рецензію Ярослава Підгори-Гвяздовського на повнометражний фільм Романа Любого.

War Note Романа Любого всуціль складений із телефонних відео, знятих нашими воїнами на російсько-українській війні. Один зі шматочків відео показує воїна в окопі, що рахує падіння мін: «Одна упала, чуєте, десь рядом? Втора летить... Щас третя ще буде...». І в цьому моменті відео обривається, залишаючи глядача в шоковому незнанні про подальше: що ж сталося — це так режисер обрізав відео, чи нашого воїна «накрив» третій залп, а телефон витягли з уже перетвореної на м’ясо людини?.. Так весь фільм і виглядає — як м'ясо життя. Це вже більше ніж документальне кіно. Це фізіологічне, матеріальне свідчення, підтвердження існування свідка й НАДрежисера, який творить реальність, візуалізовану перед нами у вигляді вже змонтованих кадрів в один довгий спіч про тривалість війни з усім її буденним жахом.

Роман Любий п’ять років збирав такі відео і стільки ж обдумував, які вибрати, чи треба узагальнювати, чи варто додавати текст, музику, коментарі. У результаті вийшла абсолютна незвична хроніка подій, максимально персоналізована, але й так само межево узагальнена. Бо глядачеві всі воїни на екрані — як один збірний образ українського солдата, що перебуває в непостановочних умовах справжньої війни, з некомфортним побутом і неконтрольованою лексикою, зі страхом і героїзмом, із пораненнями і смертями. Звісно, тут є додана музика, чи то пак музичний супровід, і в певних епізодах це створює емоцію, драму, співчуття. Але в порівнянні з усім «мовчазним» тлом — це дрібниця. Що може додати музика до кадру мертвого собаки й тут же приєднаних кадрів гри з іншим псом, який залишився живим після обстрілу? А до кадрів, як 7-8-річна дівчинка розказує про свою втечу з хати в момент бомбардування? Що можна додати до кадрів, на яких міняють одного живого сепаратиста на двох мертвих наших воїнів?

Коментарі режисера відсутні. На початку лише друкований текст і робоча назва фільму — «Військовий нотатник». Бо як інакше назвати зняте самими героями оповіді, як не щоденником, із занотованим перебігом подій життя, впритул наближеного до смерті? Буквальніше й не придумати. Більш документального й бути не може. Й із самого епіцентру місця, куди, власне, режисери-документалісти, за деякими винятками, й не потрапляли, ніби із самого реактора ЧАЕС, ніби з вулкану в момент виверження. Тільки виверження тут у формі куль, а реактором слугує донецький аеропорт, окоп, будинок.

Звісно, сюжету в такому «фільмі» немає, окрім того, закадрового, який ми всі знаємо, прописаного самою історією російсько-української війни. Замість сюжету — промови самих героїв у кадрі, їхні коментарі до подій, які відбуваються перед очима глядача. Ось снаряд сепарів влучив у нашу вантажівку, вона горить, а чоловік жаліється: «Говорил я, давайте ЗИЛ припаркуем в другом месте...». Дощ залив землянку, в окопах води — вище литки, солдати виносять ящики з продуктами назовні, в обмежене стінами з мішків піску утворення: «Спим тут сегодня, потому что там — п...ц, там все надо выносить и сушить». «А я тут и так спал», — каже йому інший. Ось після обстрілу, коли снаряд сепарів лягає в ста метрах від окопу, хлопець каже: «Вот такая у нас обстановочка, девочки и мальчики... Е...ть, у меня даже, печка, б...ть, смотри, сдвинулась!» І ця перемішана з мовою лайка, як пил, присутня в кожній щілині дня, незнищенна й банальна, часом лайка груба й емоційна, а часом просто смішна. І смішна навмисно, бо без гумору в «країні піску й туману» ніяк не прожити, хоч, очевидно, гумор цей специфічний. Наприклад, коли хлопець намагається записати відео для своєї коханої, промовляючи «привіт, моя хороша, в мене все добре...», переривається через вибух поруч і знову починає з початку — «привіт, моє золотко, в мене все добре», знову переривається через наступний вибух і врешті підсумовує свою затію скептичним вигуком «Гм»...

Тут можуть танцювати лише в самих сімейних трусах посеред розбомбленої дороги й під величезною веселкою після зливи. Можуть нести тарілку з їжею, попри невщухаючу чергу АК й АКМ. А хлопець із позивним «Малиш» буде веселитися, розказуючи, що нашою стала чергова висота. Тільки все закінчується, цього не треба забувати. Про це глядачеві нагадує титр (наприкінці), що «Малиш» загинув іще 2015 року, що сепари не віддали кілька тіл наших воїнів, що в ямці перед хатою стоїть не модна сучасна інсталяція, а снаряд, який, на щастя, не здетонував.

Тут подібних кадрів, неймовірних і промовистих — через один. Саме таких, про які мріяв би кожний документаліст, із кінематографічними ракурсами, гідними «Принца Аравійського» чи «Порятунку рядового Раяна». От тільки це все не постановка, не документалістика — просто документ, закарбований у часі, як комаха в бурштині, а перед нами — бурштинова виставка. Це страшно і зворушливо, захоплює і приголомшує, воно врізається в пам’ять і там починає жити своїм образотворчим життям. Але чи це має якийсь стосунок до мистецтва? Звісно, Роман Любий зробив чимало роботи: виклав сотні кадрів десятків людей в одне 72-хвилинне відео, обмежив його титрами з двох сторін, долучив трохи звуків, англійські субтитри й завершив оптимістичними забавами нашого воїна на гойдалці. Чи вистачить цього, щоб назвати Романа Любого режисером, а всю цю конструкцію — фільмом?

Це полемічне питання для мене не має відповіді й, певно, вимагатиме подальшого обговорення. Що жодною мірою не знімає визначення «подія» з роботи під назвою War Note. Роботи нагальної, гучної та шокуючої, ідеально залученої до фестивалю про права людини. І дуже потрібної саме тепер, коли про війну, що досі, між іншим, триває, наше суспільство, здається, забуло, поглинуте щоденним фейсбучно-інстаграмним обговоренням свого тяжкого перебування в самоізоляції. Якби це обговорення перейшло із проблематики кіно на проблему війни, із «фільму» про війну — на дії уряду і президента щодо війни, тоді War Note досяг би свого надзавдання, коли життя творить мистецтво, а мистецтво творить етику.