кінокритик, член експертних комісій Держкіно та УКФ
12:00
Четвер, 2 Січня 2020

Ерзац кінофільму в останній прем’єрі року

Як козак у пекло попав, чортячих дітей бойових мистецтв научав і на Різдво встиг додому повернутися – приблизно так можна описати сюжет театралізованої постановки, названої фільмом, «Пекельна хоругва, або Різдво козацьке».
Ерзац кінофільму в останній прем’єрі року
Ерзац кінофільму в останній прем’єрі року

Наприкінці грудня в кінотеатрі «СінемаСіті» відбулася остання кінопрем’єра року – фільму Михайла Кострова «Пекельна хоругва, або Різдво козацьке». Цей показ багато що прояснив. Як і відгуки кількох глядачів, продемонстровані в блозі Сашка Лірника, відомого казкаря, телеведучого, співака й подібних справ штукаря (за мотивами його казки «Про старого козака, різдвяного чорта, чотири роги і козацький рід» і був поставлений цей фільм). Зокрема, Лірник процитував допис відвідувача: «Не буду спойлерити, але особливо варто виділити: ... Усілякі приємні і символічні дрібнички, які викликали сльози на очах й мурашки по тілу... Очевидно, що творці дуже постарались і вклали душу... І ще один приємний момент. Під час перегляду, почуватиметесь як вдома – в залі всі свої будуть».

Нема сумніву, що в частини глядачів конкретно того показу були саме такі відчуття – фактично, вони були цільовою аудиторією фільму, складаючись із родичів, друзів і прихильників Сашка Лірника та його творчості. Втім, фільм «Пекельна хоругва…» є не приватним домашнім відео, а твором з державним фінансуванням, отриманим 2017 року після проходження 10-го конкурсу Державного агентства України з питань кіно, і з дуже непоганим бюджетом в 32 млн грн (де, до речі, нема жодної фінансової участі приватного продюсера). А категорія «Ігрові дитячі фільми» аж ніяк не розрахована на маргінального глядача зі специфічними вподобаннями, скоріше на широку сімейну аудиторію. Натомість, ми отримали фільм з підзаголовком «для своїх».

Що це означає – кіно для своїх? Напевно, кіно про національні цінності, про культурні речі, які об’єднують українців, правильні речі – мова, нація, релігія, міфологія, спільне ставлення до героїки й героїв, подій та їх учасників, Бога і чорта. От тільки для більшого залучення людей до «правильних» речей потрібно було б виробити й правильну, сучасну форму, здатну об’єднувати тоді, коли світ уже давно не чорно-білий і використовує веселку кольорів і в прямому, і в переносному значенні.

У цьому плані маємо в основі фільму важливу і правильну тематику – козаччину, живу і надихаючу частину нашої історії, так само значущу саме зараз для всієї спільноти як можливо цікаву для молодого покоління. На її основі реально створити осучаснений базовий принцип згуртування нації проти небезпеки бути стертим і з цивілізаційного процесу, і взагалі з історії, чому сприяє не тільки споконвічний зовнішній ворог в образі РФ, але й внутрішня ситуація економічна, політична і соціокультурна, коли героїв саджають до в’язниці, а злодіїв навіть не судять, коли йде війна, а сучасний уряд лише сприяє її розвитку й гибелі наших воїнів. Тож козаки як тема – перший і важливий плюс фільму. Проблема з цим плюсом у тому, що з нього зробили ледь не мінус за рахунок дивовижно некінематографічної форми – власне, від кіно в «Пекельній хоругві...» нема нічого, крім того, що це названо фільмом і воно показується в кінотеатрі. Таким чином заголовок блогу Лірника «Ми їх таки “зробили”!» виглядає не просто комічним, а безглуздим.

Що «Пекельна хоругва...» може протиставити всім решта фільмам, що йдуть у прокаті? Здебільшого середній план зйомки? Довгі кадри, від яких заснути можна, і відсутність ракурсів? Новенькі костюми, тільки-но пошиті для фільму, й кілька автентичних під початок XX, максимум під кінець XIX сторіч? Чорта з трьома рогами, один з яких чомусь на бороді? І загалом весь предметно-кіношно-візуальний світ, створений у кращих традиціях совка, на кшталт, «Садко», «Кубанських козаків» чи «Богдана Хмельницького» 1941 року? Комп’ютерні ефекти, частина яких, здається, на рівні 90-х років? (Показовий найперший кадр розмноженої на комп’ютері Орди, знятої ніби з висоти пташиного польоту – коли фігурки вершників «пливуть» по екрану).

Костюм і манера гри чорта, який укладає угоду зі святим Петром щодо душі козака, – це межа нерозуміння, що час минув і наразі на дворі не 40-50-ті роки, не радянська трешова культура виготовлення бутафорії, як у «Попелюшці» 1947-го «Ленфільму», і навіть не 80-ті західної Німеччини, як у показовому прикладі «Нескінченної історії» Bavaria Film. Але «Пекельну хоругву...» не порівняти навіть з обома наведеними прикладами – у плані акторської майстерності з радянською школою і в плані костюмів та бутафорії з німецькими майстрами.

Віддушину робить чіткість історії та ситуаційні жарти – і це ще один плюс. Лірник усе ж таки не даремно є популярною особою в середовищі творчої інтелігенції – він може вести оповідь так, щоб було зрозуміло, що відбувається, і смішити, маючи відчуття гумору. Історія про козака, який випадково, заплутаний чортом, віддає сина, розвивається послідовно, з деталями, від стосунків з батьком, дівчатами і його чоловічого характеру до потрапляння в чортяче «помешкання» і виховування чортячого виплоду. Із жартами теж усе до ладу. Причому, тут є прямолінійний анекдотичний гумор і гумор дотепний, на рівні гри слів і понять. Наприклад, коли син козака потрапляє до «хати» чорта, то вигукує: «Це ж треба, яке місце паскудне. Московія, чи шо?» Домовика у фільмі звати іронічно Веніаміном, а молодшого сина чорта – Васею. А найкращий жарт – назва «підрозділу», «сформованого» козаком з усіх дітей чорта – Перша пекельна хоругва імені Чорта Лисого.

Це справді дотепно, справді зал реготав. І справді кілька сотень місць, наданих у касах, були розпродані (особисто дізнавався в кінотеатрі). Глядачі на предпрем’єрному показі активно плескали і навіть це робили навстоячки... Як кожен з нас плескав би рідній дитині, незауважуючи на її огріхи, аби не псувати настрій. Та чи закривали б ми очі на ці огріхи й надалі? Чи не направляли б ми дитину на розвиток, не вказували б на неточності, намагаючись викликати почуття природної й захисної в майбутньому самокритики, щоб завтра не отримати самозакоханого бовдура чи жертву знущань? Для дитини робити помилки й недоречності чи бути неоковирним не гріх. А от наполягати на своїх помилках уже в дорослому віці й виставляти їх за перемоги – це просто жахливо.

Попри кілька позитивних аспектів, відзначаючи їх і неозброєним оком, «Пекельну хоругву...» нечесно, неправильно і неможливо визначати, як добре прокатне кіно, бо його й кіно назвати важко. Постановка і окремих сцен, і всього в цілому більше подібна до телевізійних п’єс, тобто до театралізованих постановок, зафільмованих на плівку. Цьому сприяє і невміла, аматорська акторська гра, що особливо впадає в око серед дітей, і гіперболізована гра чорта (доречна, як прийом, але надмірна). Лубочна костюмно-декораторська частина часом перетворює казкову дійсність на фарс. Хоча для найменших глядачів це може бути і непомітно в силу відсутності досвіду й порівняльного аналізу.

«Пекельна хоругва, або Різдво козацьке» не викликає обурення, як «Тільки диво», та й огиди не викликає, як «Готель “Едельвейс”». Просто сум. Ми вкотре стикаємось із ситуацією вкрай дратівливою, коли маніпулюють природним бажанням бачити своє сильне й гарне, натомість, показують ерзац, підробку. Коли маніпулюють патріотизмом, не маючи можливості продемонструвати професіоналізм. Таким чином, демонструють низький культурний рівень загалу і при цьому наявність великих рожевих окуляр, насправді зовсім не помічних, а навпаки – небезпечних.

Фото: Фейсбук

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1563
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2020 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду