Якщо новий міністр культури шукав компромату на минулу експертну комісію Держкіно, то саме реалізований фільм «Тільки диво» йому це забезпечить. 62 млн грн бюджету, з яких 44 від держави, пішло на створення найбільш вражаючого трешу в українському кіно (спочатку бюджет був 67 млн 200 тис., а від держави просили 47 млн 40 тис.). І ні «Казка про гроші», ні «Кошмарний директор», ні навіть «Готель “Едельвейс”» – як позначки дна українського кіно – не можуть у своєму падінні скласти конкуренцію «Тільки диву» в небаченому непрофесіоналізмі, що білим на чорному видно і в сценарії, і в постановці, і в акторській грі.

А найбільший жах – розрахунок виробників: вони були націлені на сімейну аудиторії, на підлітків, створюючи нібито казку про добро. Принаймні, перед прем’єрою, радісно і красиво проведеною в кінотеатрі «Сінема-Сіті», режисерка фільму Олена Каретник сказала: «Наш фільм – про цінності, про милосердя, про любов», і додала: «Хочу подякувати ... і тим, хто заважав, бо ми стали сильніші». Гадаю, із 62-ма мільйонами можна стати сильним. І багатим. А от як бути з любов’ю і милосердям? Чи милосердно показувати глядачу таке кіно? Де ліс підсвічується фіолетовими лампами. Де є летючі коти, рисі і пацюки, чиє існування і їх наявність ніяк не пояснюється. Де люди в карпатському селі носять чомусь барвисті костюми, ніби з якоїсь центральноєвропейської країни, і їздять на ковзанах. Де малий хлопець вживає слова «пусте» в сенсі «нічого страшного» або «прийшов у справах», чого люди в побуті, не кажучи про дітей, не говорять – тільки в літературі. Де «перехожі» дивляться в камеру. Де музичні інструменти в кадрі не звучать і навпаки – за кадром лунає спів, а в кадрі ніхто не співає.

Історія цього патологічного шедевру почалася 2017 року, коли проект «Тільки диво» став лауреатом 10-го конкурсного відбору кінопроектів для формування Програми виробництва та розповсюдження національних фільмів. Маючи бюджет у 62 млн грн. І це попри сценарій, який уже двічі подавався на конкурси Держкіно і відхилявся. Тож як нікому невідома ТОВ «Кінокомпанія Казка Продакшн» змогла «пробити» ухвалу такого дорогого і неякісного проекту? Для довідки, щоб було ще цікавіше ставити це питання: проект отримав у своїй категорії «ігрові дитячі фільми» 37,25 балів, тоді як у категорії «ігрові повнометражні національні (авторське кіно)» «Із зав’язаними очима» Тараса Дроня (один з найбільш перспективних проектів 2020 року) отримав 29,56 балів, «Їдло» Аркадія Непиталюка, автора одного з найцікавіших фільмів останніх років, «Припутні», отримало 35 балів, а «Парадайз» італійця Андреа Маньяні, автора дуже цікавого «Ізі», – 35,58. І вони – не пройшли.

Режисерка фільму не є дебютантом у кіно – як зазначає «Вікіпедія», вона зняла 57 документальних фільмів релігійно-історичного характеру, на кшталт «Благословение Апостола Андрея», «Чудо у Зейтуні» чи «Старый Тбилиси», і три художніх фільмів. Неодноразово брала участь у православному фестивалі «Покров», отримувала нагороди. «З 2010 року Олена Каретник очолює студію документальних фільмів та телепрограм при синодальному інформаційно-просвітницькому відділі Української Православної Церкви», і конкретно в цьому випадку є дивним те, що фільм «Тільки диво» цілковито позбавлений предметної релігійності – в селищі нема церкви, а в хатах нема ні ікон, ні розп’ять, хоча герої згадують Господа. А справа в тому, що не тільки українці в Карпатах, але й усі європейські народи, тим паче горяни, обов’язково мали і, здебільшого, мають і зараз предмети християнської віри. І мова не про духовність і релігійність, а про страх і бажання підтримки від будь-яких вищих сил (ще Коцюбинський писав, що гуцули лише прикривають християнством свою віру в духів, маючи страх перед природою).

З предметним світом фільму Олени Каретник є проблеми на кожному кроці. Починаючи від яскраво-кольорових костюмів, просто абсурдних у зазначених умовах гірського поселення, які у своїх кольорах і фасонах не мають ані найменшого стосунку до України і виглядають явно модельного, індивідуального виробництва. Події могли б розгоратися в іншому регіоні, скажімо в південному Тіролі попід Доломітовими Альпами, але це не зазначено у фільмі, як не зазначені ні час, ні регіон, ні країна. Якщо творці хотіли робити казку, то був би сенс прив’язати її до певного королівства, відомого казкового міста чи відомої історії. За формою могла б вийти українська версія чеських «Трьох горішків для Попелюшки» або «Сплячої красуні» того ж таки Вацлава Ворлічіка, чиї фільми були такими популярними в нас у 70-х роках.

Натомість, творці пішли оригінальним шляхом. І цілковито заплуталися в історії, яка перебивала сама себе, додавала нероз’яснені раніше деталі, ламала лінію оповіді, плутаючи кадри і показуючи божевільні, нічим не виправдані ситуації. Наприклад, коли головна героїня падає в ополонку, її не поспішають витягати, і вона, здається, просто плаває в крижаній воді, і лише за якийсь час за допомогою криничного журавля (?!) її витягає хлопець, по повітрю переправляючи до будинку, і вони розмовляють, хоча її ніби мають дрижаки хапати. Записку, яку знаходять у годиннику, один персонаж читай повздовж, а у фіналі фільму інший персонаж – упоперек. А коли ця записка не пояснює ситуацію, одна з героїнь витягає звідкись іще одну записку й каже: «Може, ця записка допоможе?». Ось ми бачимо героїв на кораблі, який мчить по льоду, а в наступному кадрі, всього лише за секунду, корабель стоїть порожній на пристані. А моменти з музикантами – це просто біль: бандуристка і баяніст на середньому плані грають, а глядач нічого не чує, чи навпаки – за столом люди їдять і говорять, а ми чуємо, що вони ніби співають.

Часом навіть текст не відповідає тому, що відбувається у фільмі. Дружина героя, на початку придавленого льодяними брилами, розповідає, як усе сталося, і каже: «Тебе накрило кригою, коли ви ставили захисні споруди». Але в кадрі було показано, що споруди – паркан з гострих колод – уже стояли, і герой їх просто тримав.

Але кульмінацією абсурду стала одна з передфінальних сцен, у якій героїня, з’їжджаючи на санчатах з імпровізованої гірки в центрі ковзанки посеред поселення, чомусь злітає в небо і летить далеко за містечко, зупиняючись на верхівці смереки... Як? Чому так? Для чого була ця сцена?

Парад нісенітниць із недоладно змонтованих кадрів, недодуманих діалогів, музики, яка грає невчасно і не до місця, аматорства 99% акторського складу, очолює й завершує колишній міністр культури, актор Євген Нищук. Його герой говорить фразу, доречну в п’єсі генія театру абсурду Ежена Йонеско, але не у фільмі-казці для дітей і сімейної аудиторії: «Липа залишається липою, брехня – брехнею, а правда стає правдою»... І думайте тепер, що це означає.

Ганебно зроблене кіно вкотре показує ницість деяких людей, яким плювати на глядача і на країну. Сумно і страшно, що «Тільки диво» можуть побачити тепер і у світі, а, зважаючи на оприлюднені виробниками дані, вже є домовленості на прокат фільму в «США, Канаді та європейських країнах».

Фото: Укрінформ