«Історія Лізи»: болісно про важливе

«Історія Лізи»: болісно про важливе

21 Листопада 2019
2922
21 Листопада 2019
17:00

«Історія Лізи»: болісно про важливе

2922
Фільм Олександра Жовни, з одного боку, торкається болючих моментів інклюзивності та ставить питання руба: чи знаєте ви, в яких умовах живуть діти з відсутньою чи навпаки зайвою хромосомою? А з іншого боку – своєю поламаною формою робить боляче і глядачу, грубо й неоковирно порпаючись у кошмарі існування «дітей сонця».
«Історія Лізи»: болісно про важливе
«Історія Лізи»: болісно про важливе

21 листопада в прокат вийшов фільм режисера і сценариста Олександра Жовни «Історія Лізи», знятий за підтримки Держкіно та Міністерства культури України. Це екранізація книжки самого режисера про дівчинку із синдромом Дауна, і її не треба плутати з «Історією Лізі» Стівена Кінга, любителя оповідати страшні історії про дитячі та юнацькі проблеми, що часом закінчуються загальною м’ясорубкою, на кшталт «Керрі». Хоча «Історія Лізи» має у фіналі дещо спільне з «Керрі» – без нормальності, але й без паранормальності.

Утім, більш цікавий інший збіг. До останнього часу в кінотеатрах ішла американська стрічка «Арахісовий сокіл» Тайлера Нілсена і Майка Шварца на ту ж інклюзивну тему. Два фільми показують діаметральну різницю в рівні ставлення до людей із синдромом Тернера чи Дауна.

Дивовижно, але в обох фільмах є навіть однакові сюжетні лінії й однакові (буквально!) сцени, тільки з різним емоційним і логічним результатом. В «Арахісовому соколі» так само показано інтернат для людей з особливими потребами, як і в «Історії Лізи»; герой утікає (або двох героїв хитро забирають) з нього; в обох фільмах хлопцю із синдромом Дауна дають постріляти з мисливської рушниці і так само виникає момент, коли лунає образливе визначення «дурник». Тільки в американському кіно героя переконують у тому, що він не є поганим – просто «деякі речі ти робити не можеш». А в українському – місцеві хлопці намагаються «довести» герою, що він справді ідіот, і вчителька, яка казала йому зворотне, така ж дурепа.

Звісно, не варто порівнювати зовнішній і внутрішній вигляд інтернату в Америці і в Україні – з економічних причин це не до порівняння, як і економіки двох наших країн. Варто робити висновок, скажімо, на основі сцени рятування героя: в «Арахісовому соколі» за ним кидаються у воду, а в «Історії Лізи» троє хлопців просто втікають. Не кажучи вже про те, що там, за океаном, хочуть напевно-невиліковно-хворого повернути до інтернату, щоб допомогти-обігріти-нагодувати, а тут, у нас – хочуть повернути, аби за втечу підстригти наголо, перевести у відділ для літніх і навіки закрити в чотирьох стінах, гірше, ніж у в’язниці – бо без можливості коли-небудь вийти.

Й «Історія Лізи» ніяким чином не гіпертрофована – Олександр Жовна досконало володіє темою, вже понад 20 років працюючи з «дітьми сонця» в інтернаті. Про них він написав уже не один твір, й «Історія Лізи» починалася як кіносценарій для Романа Балаяна, потім переросла в самостійну книжку, а тепер і у фільм, знятий вже самим автором.

Загалом, ми маємо стрічку-флешбек: на початку «сонячна» Ліза (Мар’яна Ахрарова) каже в камеру, що має історію, але оскільки є хворою і не зможе добре її розповісти, доручає це зробити вчительці. І під монолог учительки глядач переходить уже на іншу дівчину, Лялю (Дарина Творонович), сестру Лізи, на вигляд цілком здорову, навіть красиву, просто трохи дивну. Під час перегляду фільму в кінотеатрі вона починає вголос сперечатися з побаченим, мовляв, Петрарка не мав стосунків з Беатріче, і все насправді було так і так; потім вона знайомиться з Андрієм (Микола Перестюк), сусідом по кінозалу, що виявляється її сусідом і в під’їзді, йде до нього до дому на каву... і починає з ним жити.

... Крім сюжету, дивують і безкінечні «криві» деталі, що не складаються в пазл і ріжуть око, вухо та здоровий глузд навпіл. Тут україномовні промови героїв не потрапляють у ліпсинг, бо очевидним є дуже неякісний дубляж, а оригінальною доріжкою, певно, була російська. Герої говорять недоречно високопарно – то про смерть, то про Нобелівську премію, то про пізнання і розум людини, що, на думку героя, є значно важливішим за кохання. Персонаж Андрія виглядає як «ботан», хоча чомусь у нього пробите вухо під кульчик, немислимий у «ботанів». Ляля йде на концерт в одному платті, а повертається – в іншому. «Дощ» починається, коли світить сонце. Міліціонер не п’яний після пляшки горілки і говорить чітко та змістовно... І лише двоє «сонячних дітей», Ліза та її коханий друг Коля (Владислав Погребний) – показують безперервне і непідробне життя, бо не грали вони, а були собою, просто виголошуючи завчені слова.

Хоча в цьому – в життєдайності сцен з людьми, які по-своєму сприймають життя, – виявляється якась зла іронія, сарказм над нашим життям, навіть справжнє знущання, цілком виправдане через ставлення суспільства до «дітей сонця». Їх відірваність від реальності й певну ефірність підкреслює православний духовний спів, що спочатку виконують у кадрі, на концерті, а згодом він переходить у закадровий, щемливий і прекрасний саундтрек. Можливо, це підкреслено так само грубо, як і все у фільмі, але після завершення показу починає здаватися правильним такий от підхід, адекватний неадекватності.

Своєю формою, зроблений, здається, по-дитячому, з професіоналізмом неофіта, але емоційністю адепта, «Історія Лізи» виступає наявним оксюмороном – впевненою калічкою. Як екран у кінотеатрі на початку фільму: їх два, з двох сторін залу, а глядачі сидять обличчям один до одного. Хто здатен це зрозуміти? Тільки такий юродивий, як персонаж Чарлі Чапліна, кадри з яким постійно блимають у фільмі. І кадри не абиякі, а з геніальної стрічки «Вогні великого міста», де герой Чарлі бачить на вулиці сліпу продавчиню квітів, закохується в неї і забирає з вулиці, врешті, правдами і неправдами, допомагаючи повернути зір. Саме на цей фільм Ляля приводить Андрія, саме в тло цього фільму «інтегрує» себе з ним (це майстерно втілено за допомогою спецефекту), а у фіналі Ліза робить те саме, «запрошуючи» вже свою вчительку.

Попри технічний колапс фільму і сюжетну жорсткість, його романтичність і чуйність у поєднанні з інклюзивною темою, парадоксально роблять «Історію Лізи» важливою та гучною. Без намагання говорити про «сонячних дітей», без порушення теми і примушування дивитися незручне кіно, нехай і погано виконане, неможливо буде зрушити глибу цинізму з мертвої точки. Певно, цю важливість цілком усвідомлювали і баєри з американської телемережі НВО, які купили фільм для 15 європейських територій і зроблять прем’єру навесні 2020 року. І запрошення фільму на кінофестиваль у Калькутті теж, певно, не було випадковим. У фільмі можна щось знайти.

На фото: Олександр Жовна та Мар’яна Ахрарова, фото надано знімальною групою

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2922
Читайте також
23.12.2019 14:00
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
3 629
13.12.2019 12:30
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
1 216
22.11.2019 10:30
Ярослав Підгора-Гвяздовський
«Детектор медіа»
3 166
20.11.2019 10:30
Ігор Грабович
для «Детектора медіа»
2 021
08.11.2019 14:30
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
1 686
08.11.2019 11:40
Ігор Грабович
для «Детектора медіа»
3 176
05.11.2019 12:02
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
1 817
29.10.2019 15:00
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
2 338
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду