11 грудня у восьми містах (Київ, Житомир, Луцьк, Львів, Дніпро, Харків, Суми, Одеса) пройшов показ лише на одному сеансі в обраних кінотеатрах музичного, якщо хочете – документального фільму, який показує один концерт проекту «роздІловІ». Але це є зібраним в крапку цілим всесвітом, зрозумілим лише в разі його розгортання, подібно до квітки.

Перша пелюстка – це унікальність. Справа в тому, що цей концерт завершує 7-річне існування мультикульутрного проекту мистецької агенції «АртПоле» «роздІловІ», придуманого в далекому 2012-му як поєднання читання власних віршів Сергієм Жаданом, музичного джазово-авангардового супроводу і такого собі віджеїнгу. Про його «завершальність» і «вже не побачите» сказала після преспоказу в кінотеатрі «Жовтень» кураторка проекту Ольга Михайлюк. «Або побачете», - додала з посмішкою Оля, певно, натякаючи, що квітка закривається і розкривається відповідно до свого власного таймінгу, іншим, тим паче людям, не відомого. Якщо все ж таки проект закрився остаточно, тоді ми мали щастя побачити наживо процес останнього, аудіовізуального існування «роздІлових», гідного захопливих вигуків і показу в особливий, адекватний своїй суті спосіб.

Режисером виступив Вадим Ільков, відомий як мінімум своєю минулорічною документальною роботою «Тато – мамин брат». Будучи також і оператором (зокрема у фільмі «Вулкан»), він цього разу придумав саме «операторський» фільм. Зйомка відбувалася в Мистецькому арсеналі за допомогою 11 камер. У підсумку маємо фільм-концерт, формат не надто розповсюджений в українському кіно, і просто таки небачений у нашому прокаті (з фільмом-концертом «ОЕ. Live in Kyiv» історія інша). Здавалося б, нічого особливого: камери фільмують самого читача (Жадан), двох музикантів (Олексій Ворсоба, акордеон, і Томаш Сікора, експериментальні інструменти та саксофон), VJ-ея (Сергій Пілявець) і «оригінального» учасника, візуаліста (Оля Михайлюк). Але це фільмування створює ту особливу атмосферу, якої вдалося досягти самим учасника під час їхнього спільного перформансу – якщо музиканти використовують звукову імпровізацію, тонко відчуваючи музику, настрій, ритми, то режисер, користуючись камерами, у свою чергу робить візуальну медитацію. Відбувається тривимірний і поліфонічний та полічутливий симбіоз звуку, кадрів та світла (адже Ільков є не тільки режисером і оператором, а ще й «светіком» - раніше працював у театрі художником по світлу).

Чергова пелюстка – сам текст, ословлений Жаданом. Це саме читання, а не спів. Тобто між поетично-джазовими «роздІловими» та еклектичними етно-бугі-вугі-ритм-енд-блюзовими «Жаданом і собаками» є суттєва різниця. У фільмі присутні всі знайомі інтонації Жадана, відомі з його слемів (хоча він каже, що тут інші інтонації та енергетичні посили). Неодноразово промовлені в межах проекту, у фільмі тексти трохи видозмінилися – тут зібрані тексти лише про любов, таким чином безапеляційно стверджуючи та красиво ілюструючи наступне: «Єдине, що по-справжньому має вагу, - це наша закоханість, любов... присутність її в нашому диханні… є чи не найбільшою інтригою в нашому житті». І коли чуєш на вулиці сентенцію «Жадан – це любовна лірика», промовлену дівчатками-студентками з полум’ям в очах, доводиться вірити вогню і слову. Крім того, нікуди не втечеш від життєствердної й, водночас, есхатологічної жаданівської істини про любов, яка «Варта навіть життя. Не кажучи вже про смерть».

Туманна, димоподібна музика тут дуже несподівано доречна. Незважаючи на конкретність слів, їх сюжетність і чітку образність, з критикою сучасності, з актуалізацією, які, здавалося б, вимагають залучення року чи панку, музика в «роздІлових наживо» хмариться, туманиться – плаває в джазових та ембієнт-звуках. У саксофоні чується Ян Гарбарек, а в акордеоні – Нільс Фрам. Здавалося, б «від цієї музики хотілося померти...», як читає Жадан, але ні – на виході ти сприймаєш інший імператив: «Радій цій чорній любові у власному тілі. Незважаючи ні на що. Всупереч усьому». І ти радієш. Хоча не відомо чи всім вдасться перетворити чорне на світле.

Красивою і значною віньєткою фільму – і, гадаю, всього проекту – є письмена і квіти Олі Михайлюк. На папері, що транслюється проектором на екран, поставлений у межах сцени, вона пише. Що саме – не важливо, і загалом нічого конкретного, – просто імітуючи письмо, письмо спросоння або уві сні, слова без зрозумілих букв, а букви – без відомої всім форми. На ці письмена хлюпаються чорнила, потім у ту ж творчу кухню падають пелюстки.

Перформанс триває синхронно читанню і разом, у свій унісон з музикою. Авангардова картина показаного наживо світу поєднується вербально і візуально, коли Жадан цитує зі своєї «Месопотамії» рядок «тому все завершиться тим, що все почнеться спочатку», а Михайлюк у цей момент малює знак нескінченності.

По всьому фільм Вадима Ількова є ідеальним і нестандартним – ідеально нестандартним. Поезія тут в’ється фіміамом звуків, а на екран «виливається» мазками світла та чорнил. Вчасно було б згадати про синестезію – зміну шести способів відчуття, коли чуєш звук, а на смак сприймаєш дотик, що колись зрозуміло й показово описав у літературі Альфред Бестер у «Тигрі, тигрі». Тепер маємо свого Бестера в особі Ількова, який кінематографічно зміг пелюстки мистецтва – поезію, кіно, музику і абстрактний живопис – стиснути в крапку фільму.

P.S. Показ «роздІлових наживо» планувався як разова мистецька акція. Але 12 грудня творці повідомили, що випускають стрічку в обмежений прокат (кінотеатр «Жовтень»). Тож у киян є ще шанс зануритися у візуально-музичний перфоманс.

Фото: cutinsight