кінокритик, член експертних комісій Держкіно
12:00
Субота, 21 Вересня 2019

«Фокстер і Макс»: коли пес переграв людей, а спецефекти — сценарій

В український прокат вийшов «Фокстер і Макс» Анатолія Матешка: розумні наноботи, слабкі підлітки й перекачані бандюки. Нове намагання українських кінематографістів відтворити на екрані адекватний для сучасних дітей продукт, який хотілося б дивитися й не було би прикро порівнювати. Чи вийшло?
«Фокстер і Макс»: коли пес переграв людей, а спецефекти — сценарій
«Фокстер і Макс»: коли пес переграв людей, а спецефекти — сценарій

Позиціонування фільму як сімейне кіно, з додатками пригод і наукової фантастики, цілком правильний тренд. Особливо в нас, де потреба в подібному й далекоглядне комерційне бачення зумовлені незабутнім минулим кіно для «детей и их родителей» і наявністю великої кількості нових глядачів. Тому спроби соціалізуватися в київській школі у 12-13 річного героя Макса (дебютант Богдан Козій) і заволодіти увагою гарненької дівчинки Соні (дебютантка Віталія Турчин), паралельно залишаючись здоровим, і не згубити своє чоловіче реноме під впливом місцевого довбня, — правильна сюжетна лінія. Але щоб довести серйозність пропозиції «дивитися своє, аби не було соромно перед іншими», творці додали комп’ютерну графіку, вартої найвищої оцінки — створений за її допомогою пес суттєво підвищив градус очікувань, що продовжив і справжній, живий пес породи джек-рассел-тер’єр, учасник передачі «Україна має таланти: Діти» на прізвисько Амадей... І тут образливим виявилося те, що будь-яке нелюдське — чи спецефекти, чи пес — були кращими за акторів.

За сюжетом ледь не головний герой фільму — наноботи, міріади наночастинок, поєднані в суперлабораторії в одне ціле волею науковця (Дар’я Полуніна). Викрадений контейнер із ними випадково потрапляє до рук безталанного хлопця Макса, який сприймає знахідку як аерозольний балончик, і в приступі креативного виявлення бажання малює на стіні пса, якого, певно, йому й не вистачало для щастя. Розпилені як графіті наноботи, чомусь сприймаючи хлопця за нового хазяїна (?), матеріалізуються спочатку в комп’ютерного тер’єра, а з часом фільму й у справжнього, допомагаючи Максу в усіх його пубертатних курйозах — чи вправно перемогти в бійці компанію посіпак одного довбня, чи завести і кермувати машиною, чи, врешті, здобути суперсилу.

«Фокстер і Макс» продемонстрував черговий — скільки їх уже?! — парадокс в українському кіно: в кінематографії, яка в новітній час лише шукає себе, на перший план виступають технічні викрутаси, похідні після людських, артистичних якостей, а головною перевагою фільму для дітей замість акторських робіт дітей-виконавців стає домашня тваринка. Цьому можна було подивуватися, якби така «дивина» не була би прозою нашого життя.

Втім, щодо фільму Анатолія Матешка гріх цілковито журитися. Навпаки: як і було зазначено, «Фокстер і Макс» дав певну кількість приємних несподіванок, вкотре примушуючи звернути увагу продюсерів на знахідки, які в нашій ситуації — немов вода на Місяці. Намальовані на комп’ютері наноботи, а згодом і пес Фокстер — це те, за чим глядач і йде до кінотеатру, отримуючи задоволення від споглядання, і віри в майстерно сконструйовану ілюзію життя. Бо світлотіні на голові пса, коли він говорить, здатні вразити навіть за присутності в пам’яті сотень «ілюзорних» об’єктів. Сюди ж можна додати і спецефекти «розмови» живого пса, після яких «Доктора Дуллітла» з гордістю можна визнати пройденим для нашої заздрості матеріалом. А, певно, чемпіоном серед досягнень фільму є операторська винахідливість (Дмитро Недря) і режисура екшен-сцен, у які донедавна повірити абсолютно неможливо було би — сцени так круто поставлені, зняті і змонтовані, що аж губи стискаєш у мимовільному русі подиву і захвату. На жаль, таких сцен небагато, не більше десяти на весь фільм, але під час них хочеться плескати в долоні і свистіти.

Для креатури, подібної до «Дітей шпигунів», «Громобоя» чи «Агента Коді Бенкса», такі ефекти і така екшен-постановка органічна, сказати б законна. Та органічність складається як пазл, коли одна жанрова складова пасує до іншої, коли історія зрозуміла й не викликає безлічі змістовних питань, залишених без відповіді так само, як глядач — дурнем. Імовірно, сценаристи розраховували на всезнаючого глядача, якому не потрібні титри-підказки, закадровий голос чи хоча би передмова, щоб кількома словами дали інформацію про футуристичний одяг у героїв, звідки взялися в компанії роботи на коліщатках, хто і як займається в Києві наноботами й коли встигли непомітно для інших винайти штучний інтелект.

Добре, коли голлівудські жанрові лекала використовують в Україні, погано, що їх використовують так непродумано. Адже «Фокстер і Макс» не складається на 100 % із пса й екшену, й акторам часом доводиться говорити, але їхні діалоги є приголомшливо слабкою частиною фільму й актори, на превелику шкоду, анічогісінько не можуть із цим зробити. Непрофесійні виконавці двох головних дитячих ролей викликають сум, а під фінал і сміх.

Поодинокий позитив — фізіологічно вправне й цікаве в міміці виконання другорядної ролі героя Геко (Максим Самчик, який вперше засвітився в Марисі Нікітюк у «Коли падають дерева»), але його роль викрадача наноботів така ж непродумана, як і все решта у фільмі: працюючи на бандюка Мірона (польський актор Томаш Освецінські), він має відробляти за свого батька, але про що йдеться — не відомо. Сам Мірон, завдяки артистизму Освецінського (відкритий вундеркіндом польського прокату режисером Патріком Вегою), є найбільш колоритною фігурою «Фокстера і Макса», але він часом переграє так, що його фарсова манера скочується у гротеск, а це вже проблема режисера, що не зміг поговорити з актором, не зміг його направити в потрібне русло. І більшість акторських невдач у фільмі лежать на совісті саме режисера: чому хороший театральний актор Роман Халаїмов у ролі помічника Мірона так ніяк зіграв; чому вправний телевізійний актор Владислав Мамчур у ролі батька виглядав дебютантом; чому Анастасія Матешко, красуня в житті, тут, у кадрі, граючи маму Макса, виглядала манекеном?

Квола текстова частина (про сценарій під час преспоказу чулися критичні відгуки) фактично зіпсувала стрічку. Ніщо із промовленого акторами-людьми не можна сприйняти на віру, настільки воно непереконливе, по формі дуже нагадує відомий радянський мультик про кролика-столяра: «І так піде», — каже він, прив’язуючи відламану ніжку до стільця, і, звісно, той, хто сідає на таку конструкцію, падає. Але кролик так гарно виглядав і так впевнено говорив зі своїми клієнтами! «Фокстер і Макс» приблизно такий самий — збоку він добре доглянутий, з крутими машинами BMW, з бісером спецефектів і такою милою та заповзятою тваринкою, але тільки хтось відкриє рота, тільки посидиш трошки, спостерігаючи за акторською грою — і вся ілюзія розвалюється.

Місцями технічно вправний, із придатними для поодинокого схвального погляду, як кінематографічне ціле «Фокстер і Макс» став невдачею в жанрі «сімейного кіно», черговою після минулорічного «Бобота»... Та попри це, ймовірно, він може стати глядацьким феноменом в українському прокаті, адже українцям хочеться дивитися своє, і в нашій природі закривати очі на проблеми, з вірою, що все добре, і так піде.

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1444
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду