Так, знаємо, всі бачили, всі чули, всі писали, всі вже зробили свої висновки. А я вирішив зачекати. Чому? Ну, по-перше, дуже хотілося, щоб буря, яку здійняла серія сюжетів «Наших грошей із Денисом Бігусом», хоч трохи вщухла. Витримати паузу, послухати інших, пореготати й посумувати. Погодьтеся, хоча б відповіді й коментарі (зокрема фігурантів та правоохоронців) були того варті. Я ж спробував відійти від емоційних реакцій і зосередитися на голих фактах. По-друге, мене попросили не поспішати, щоби проаналізувати ситуацію в цілому, а не в її окремих аспектах. Виконуємо. По-третє, я знав, що мої думки не сподобаються. І тому вагався. Але недовго.

Цей текст — для тих, хто бачив серіал «Армія. Друзі. Бабки», тому переказувати його зміст я не буду. Якщо не бачили, краще спершу подивіться його.

Що важливо. Мета цього аналізу — не сказати, хто (не)правий і в чому хтось (не)винен. Ні, мета цього аналізу — розкласти серію розслідувань «Армія. Друзі. Бабки» по поличках. Зрозуміти, що авторам вдалося, а що — не дуже, що було зроблено добре, а що гірше. Одразу скажу, що, на мою думку, якість, скажімо, третьої частини серії (про «висотоміри») значно відрізняється від решти в гірший бік, але ми спробуємо вивести щось середньостатистичне. У своїй оцінці я керуватимуся параметрами нашого «Моніторингу журналістських розслідувань». Поїхали.

1. Актуальність

Оцінка — 2,5 із трьох можливих.

Серія розслідувань про феєричний за своєю простотою і шалений за прибутковістю бізнес трьох «хлопчиків-мажорів» — Андрія Рогози, Віталія Жукова та Ігоря Гладковського — вийшла акурат напередодні виборів Президента України. Виборів, на яких нинішній голова держави Петро Порошенко бореться не просто за політичне майбутнє, а за виживання. У зв'язку з цим журналістам навіть дорікали страшними словами на кшталт «передвиборча технологія», «злив», «інформаційна диверсія», «компромат», «російський слід» тощо. Смішно. Тема «оборонки» для країни у стані війни має значення завжди, а наближення чергових «історичних» виборів зробило сюжети актуальними й важливим як ніколи. Хіба люди не повинні знати, за кого вони (не) голосуватимуть? Це якраз той випадок, коли розслідування вийшло «в потрібному місці і в потрібний час», а не навпаки. За що я ставлю «Нашим грошам» жирний «плюс».

Ба більше, знаючи технологічний процес виробництва розслідувань, я чудово розумію, що в маленького колективу «Наших грошей» немає ані фізичних, ані технічних можливостей притримувати певні матеріали «на потім» або «коли треба». Можливо, в добре обладнаних і фінансованих штабах кандидатів і правоохоронних органах є ілюзія, що розслідувальний проект, який існує на ґранти та пожертви, буквально купається в запасі матеріалів «на чорний день» і скажених зарплатах. Ви щось сплутали, шановні, це не «Нью-Йорк Таймс» і не «Фокс-ньюз», а тим більше не RT. Як правило, розслідування монтуються й видаються «з коліс», а відстрочку для ретельнішої роботи в суворого редактора журналістам доводиться буквально випрошувати. Більше того, це дратує колег, оскільки «діри» за того, хто запізнюється з видачею сюжету в ефір, доводиться закривати іншим. Про гонорари за сюжети я взагалі мовчу — все пізнається в порівнянні.

Приголомшливі матеріали про тривале розкрадання «оборонки» фактично звели нанівець тривалі спроби Петра Порошенка розширити коло своїх прихильників. Адже процес відбувався роками і, ймовірно, під надійним «дахом» батька одного з «хлопчиків», близького до Президента й тепер уже екс-заступника голови Ради національної безпеки та оборони (РНБО) Олега Гладковського. Так само роками про все (або щось) добре знали в різних правоохоронних структурах. Деякі експерти, зокрема колишній заступник голови СБУ Віктор Трепак, заявили, що «гроші на війні» робили з відома і за безпосередньої участі Петра Порошенка. Ці обставини лише посилили суспільну важливість розслідування.

Та є в серії і слабке місце — ексклюзивність. Попри максимальну закритість оборонної тематики для ЗМІ та громадськості, деякі ЗМІ впродовж кількох років не полишали теми корупції в «Укроборонпромі». Це, зокрема, тижневик «Дзеркало тижня» та проект «Слідство.Інфо» (перші сюжети з'явилися ще 2015 року — наприклад, ось, ось і ось). Уже тоді, поміж іншого, багато говорилося про контрабанду неякісних і задорогих запчастин до української військової техніки з Росії, що прямо суперечило офіційним заявам про успішний процес «імпортозаміщення». Тоді ж з'явилися й перші інтерв'ю з Андрієм Рогозою — активним учасником викритих оборудок. У 2017-му «Наші гроші» розвинули цю тематику і просунулися навіть далі, коли журналістка Леся Іванова випустила сюжет «Бронедрузі», а згодом і його доповнення. І що? А нічого. Чому ж спрацювала остання серія?

2. Джерела

Оцінка: три з чотирьох можливих.

Ударною силою нового циклу від Лесі Іванової виступило листування «хлопчиків» (імовірно, розшифровки розмов, смс-ки, повідомлення в месенджерах, електронній пошті, отримана в рамках розслідування якоїсь кримінальної справи), яка потрапила до редакції. Від кого, лишається таємницею, хоча наші джерела твердять, що долю військового прокурора Анатолія Матіоса вже фактично вирішено, бо у владних структурах переконані, що джерелом витоку був саме він.

Так, саме листування, яке дозволило надати подіям, документам, та й самим оборудкам «людське обличчя», зробило всю серію. Воно перетворило мінімально оздоблене фактами розслідування на максимально приперчену емоціями карусель, коли ведучий і авторка буквально підказували глядачам, як реагувати на озвучене й показане на екрані. І часом навіть самі журналісти не втримувалися від спокуси посмакувати лексичні подробиці, цинізм, безпринципність і жадібність у листуванні «хлопчиків». Боже, як же цього завжди не вистачає нашим розслідуванням, які часто робляться для «своїх», для «цеху», для тих, хто «в темі»! А тут ми нарешті побачили класичних «антигероїв», «поганих хлопців», які спершу дивують, далі обурюють, а потім викликають бажання їх задушити або пристрілити без суда і слідства. Справжніх мародерів, вампірів, які живляться війною. Водночас, не може не захоплювати їхнє нахабство. Місцями ведучий Денис Бігус і журналістка Леся Іванова самі уподібнювалися «хлопчикам» і в своїх підводках до чергової порції листування копіювали їхню манеру спілкування. Повноцінні, живі bad guys, емоції, емоції і ще раз емоції. Ням. Усі «офігівали», як висловився в одному радіоінтерв'ю досі прокурор Матіос.

Те листування, яке зробило це розслідування бомбою, таку саму бомбу під нього й підклало. Чому?

За словами самих журналістів, листування потрапило до них від невідомої людини з «лівої» поштової скриньки. Обсяг був чималий, і це — нібито один із доказів автентичності. Ну, не впевнений. До процесу верифікації експертів не залучали — принаймні, ми про таке не чули. Перевірку, судячи з усього, проводили так: шукали твердження й дати, зіставляли, питали, писали запити. Усе правильно, інших можливостей «пробити» дані із закритої оборонної галузі, де навіть туалетний папір із грифом «таємно», дуже складно. Робили, що могли, й отримані крихти інформації нібито підтвердили справжність писульок «хлопчиків» та їхніх бізнес-партнерів. Але... є тут одна тривожна штука. Адже найкращий фальсифікований документ — це той, у якому майже все правда й лише невеличка часточка — ні. І саме ця невеличка часточка може пустити вас по сліду, який приведе вас туди, куди «треба».

«Наші гроші» самі визнають, що показали далеко не все. Я впевнений, що так само не все їм вдалося перевірити й верифікувати на всі сто. Чи була та частина важливою? Мені зрозуміло, що в процесі попереднього правового аналізу в авторів могли виникнути певні суперечки з медіаюристами. Я також розумію, що останні ніколи не пропустили би сюжету в ефір без поважних на те причин. Це був великий ризик, але він себе виправдав. Чому? Бо листування треба було якось легітимізувати. Але як?

3. Баланс / об'єктивність

Оцінка: три із трьох можливих.

Я не можу сказати, що в своїй серії розслідувань Леся Іванова не дала можливості висловитися іншій стороні. Я також не можу закинути їй, що вона була необ'єктивна чи заангажована. Значну частину фігурантів обдзвонили, розпитали на камеру, їм написали. Але так само слід визнати, що найбільше для легітимізації листування зробила саме реакція на розслідування. Це стосується й піар-ходу Гладковсього-молодшого (до речі, країна досі завмерла в очікуванні другої серії його «Ваших грошей», бо анонсу малувато), безглуздих заяв Андрія Рогози, й усунень, звільнень та гарячкових виправдовувань. Окремо слід згадати про початковий хаос у верхівці, коли одні повністю все заперечували, а інші розповідали, що давно все знають. Лише згодом реакція набула якогось структурованого вигляду і звелася до позиції (чергової), озвученої генпрокурором: «Ми все знали і були на фінішній прямій». Знову ж таки спростованій останніми частинами розслідування. Тим не менше, повторюся: саме події, що сталися після ефіру вже перших двох частин серії, фактично узаконили твердження і припущення журналістів та максимально зміцнили їхню доказову базу. Якщо в цьому й полягав задум, він спрацював блискуче. Тепер журналістам уже не треба нічого доводити, а влада мусить виправдовуватися. Це вже програшна позиція. Її погіршило й тепличне інтерв'ю Гладковського-старшого телеканалу ZIK, і реально кумедні коментарі Юрія Луценка, які відтворюють істеричні тези «хлопчика» Андрія Рогози. Мовляв, усі знали, а от ФСБ не знала. Тепер знає, й українській армії каюк. Ага.

Скандал набув максимального розголосу. До викриття «Наших грошей» одразу спробували присмоктатися всі — від всюдисущого Анатолія Шарія із надзвичайно нудним гортанням документів, від якого хилило на сон, до «Плюсів» із їхнім традиційним відтворенням чужої роботи із власним логотипом. Усе це фактично нічого не додало до розслідування Лесі Іванової. Відбулися беззмістовні засідання Комітету ВР із запобігання корупції, численні телевізійні ефіри з поважними експертами й навіть учасниками проекту «Наші гроші». Та насправді всі чекали наступних серій, а не цієї метушливої суєти.

4. Повнота

Оцінка — п'ять із шести можливих.

Якщо прибрати емоції й лишити голі факти, гіпотезу, озвучену «Нашими грошима», дуже важко спростувати. Тривале копирсання в темі, більш ніж істотний фактаж, ґрунтовний бекґраунд і системність у підході, вдала інтерпретація суспільної значущості розслідування — його незаперечні переваги. На щастя, Леся Іванова вчасно зупинилася й сама не зробила узагальнень. Глядач дійшов до них сам. Ми почули імена винних та причетних, ми побачили схему роботи ділків, ми дізналися суми заробітків і відкатів, нам пояснили, хто кого прикривав та кришував і як. Та найгіршим для влади виявилося те, що червоною ниткою через усю серію проходило ім'я Петра Порошенка. Чи мали право автори говорити про його можливу причетність і прив'язувати всю схему до нього? Не просто мали — зобов'язані були. І не лише в контексті невідрубаних рук. Хто призначив в РНБО наглядати за оборонкою «автомобіліста» Гладковського? Порошенко. Чий завод («Ленкузня» / «Кузня на Рибальському») «хлопчики» використовували у своїх схемах як «прокладку»? Порошенка та його партнерів. Де прописалася нова фірмочка «хлопчиків»? Там же. І так далі.

5. Візуальне / Емоційне наповнення

Оцінка — шість із шести можливих.

Якщо відкинути дрібнички, в мене немає претензій до «візуалки» серії. Усе зроблено красиво, все на своєму місці. У цьому розслідуванні немає крадених або непозначених кадрів та відтворень. Мені важко причепитися до логіки викладеного матеріалу — радше до «заносів» із демонстрацією ницості фігурантів. Я міг би зачепити таке питання, як присутність певного тиску на глядача з упором на його та її емоційними реакціями, але не буду. Причина проста — реакції, до яких нас підводять, є не штучними, а природними, оскільки точно відтворюють реакції самих авторів.

6. Етика і якість мови.

Оцінка: п'ять із п'яти можливих.

Слід зазначити, що попри тривалий хронометраж, дивитися розслідування легко, воно тече плавно й невимушено, зі вдало розпланованими сплесками. Попри певні «зразково-примірні» огріхи, мова проста й не напружує. Автори свідомо відмовилися від демонстрації можливих фатальних наслідків заробітків «хлопчиків» для тих, хто захищає Україну на східному фронті, тому насильство в серії відсутнє. Як і використання зйомок, які можна було б назвати прихованими. Тут немає плагіату й мови ворожнечі, хоча від використання ненормативної лексики — ні, не «хлопчиками», а авторами — іноді пересмикувало. Але це суб'єктивно. Комусь це подобається, комусь ні.

Сумарний бал — 25,5 із 27 можливих. Дуже добре.

Загалом, серія «Армія. Друзі. Бабки» стала яскравим спалахом у сфері журналістських розслідувань в Україні і, можна сказати, повернула довіру до жанру. Адже телепроектів так званих розслідувань у нас розвелося чимало, але одні ніколи ними й не були, другі — відверто скурвилися, треті — сильно просіли, а деякі — стали одноманітні, набридливі й занадто закохані у власні стилістику та велич.

Помітно, як час знову лікує рани влади — попри першу бурхливу реакцію, «фінішна пряма» правоохоронців знову розтяглася, а після останніх заяв на неї, ймовірно, вийшла кар'єра самого генпрокурора. Усі наші численні «законники» заклопотані не так притягненням до відповідальності справді винних, як перекиданням провини за свої «провали» одне на одного або виправдовуванням. Останнім часом козлом-відбувайлом зробили НАБУ. Що відволікає. Утім, отримати нарешті по голові донедавна «священна корова» всіх українських розслідувачів заслужила — розслідування Лесі Іванової вбило таку старанно плекану НАБУ репутацію одним пострілом наповал. І жодні пояснення цього не змінять. Прогалину довіри тепер кинулося заповнювати нововимучене Державне бюро розслідувань (ДБР) — упевнений, до наступної журналістської канонади.