16 листопада у прокат вийде фільм, який отримав приз за режисуру на престижному кінофестивалі у Карлових Варах, гран-прі на фестивалі в Аррасі у Франції та призи на ще декількох фестивалях.

Якщо ірландці допомогли зробити Америку, то українці — Голлівуд. Ну добре — вихідці з України. Але не тільки Голлівуд: повсюдно чути, як українець десь там став мільйонером, там — встановив рекорд, а там — винайшов ноу-хау. І це не поодинокі випадки, а ціла система, що вказує не так на всім відомий принцип відсутності пророка у своїй вітчизні, як на яскравий прояв пророків за межами вітчизни. Можливо, це буде образливо для тих, хто залишається в її межах, але факт залишається фактом, хоч і пояснень йому може бути чимало. Так чи так, межа таки є елементом вирішальним, який, певно, розвиває інший ланцюжок дезоксирибонуклеїнової кислоти. І фільм Петера Беб'яка це прикметно демонструє.

Ні, Беб'як — не українець; українці у фільмі грають другорядні ролі. Але як тоді пояснити той неймовірний вибух цікавості словаків до фільму, що перетворився на національний блокбастер Словаччини, десять тижнів підряд утримуючись у десятці лідерів місцевого кінопрокату й наразі посідаючи місце найуспішнішого фільму цієї країни за всю її історію? Може, поштовхом для фільму і режисера стали українські гроші, отримані продюсерами від Держкіно України, як переможцями 9-го конкурсу кінопроектів?

Можливо. Як і те, що це — жарт. Втім, «Межа» є прикладом, який легко перевірити власноруч, чи точніше на власне око — з 16 листопада він виходить у кінотеатрах України, вже після Словаччини й Чехії. А перевірка, зроблена в кінокритичний спосіб, засвідчує суспільний успіх фільму й виявляє його причини.

Успіх «Межі», звісно, пояснюється не однією, інвестиційною причиною — хоч і важливою, а конгломератом елементів, які й утворили новий організм. Словацький феномен — це сукупність а) проблеми національного масштабу; б) поєднання правильних жанрів; в) національного колориту і г) вкрай харизматичних героїв-антагоністів. Усе це зрозумілі, звичні речі в природі кінематографа. Але вся справа у пропорціях та інгредієнтах, — без «збовтування, але не змішування» не було би коктейлю Бонда (а може, й самого Бонда), без «Польоту Валькірій» Вагнера не було б «Апокаліпсису сьогодні», а без Параджанова — «Тіней забутих предків».

У «Межі» взято за основу тему, дуже добре відому великій кількості словаків — контрабанду й не-тільки-цигарок через кордон з Україною, адже багато людей і навіть сімей живуть із цього незаконного і злочинного бізнесу роками, і добре живуть. Але ця тема драматургійно розвинута до меж катастрофи цих самих сімей, тим самим створюючи проблематику, вимагаючи полеміки й рішення проблеми, котра в епоху розвинутого Євросоюзу набуває обрисів не просто злочину проти людей, а злочину проти цивілізації. Палиці в колеса цивілізаційного процесу не становлять йому якоїсь особливої неприємності, як брехання собак на караван, — це лише прикрість і ганьба, а «ганьба» — тільки в нас зганьблене тавро, вміло використане злодіями з палаючими шапками на головах. У Європі подібне є приводом для припинення діяльності, закінчення кар’єри чи навіть життя. «Межа» добре — класично — показує результат. Який, у свою чергу, грамотно змішаний у жанровий коктейль із драми, криміналу та екшну. А глядацький коктейль іще й тому мав такий попит у Словаччині, бо базувався на національних фішках — безперечному патріархаті, культурі та мові. Традиції, що не кажи, є непохибним магнітом, особливо в країнах Східної Європи, куди сучасна полікультура та неогуманістична цивілізація не дійшла й де не має впливу. Та навіть якщо б і дійшла — еталон і привабливість чоловіків із ознакою «мачо» ніхто не скасовував, і навряд чи скасує. І тут треба зупинитися трохи детальніше.

Два головних герої фільму — два однозначних злодія. Обидва вони з характерними образами, обидва — гарні з себе, але з різним, можна сказати, протилежним зовнішнім виглядом і так само полярними цінностями, що вкотре є протиставленням традиційного й сучасного. Адаму — у виконанні словацького секс-символу Томаша Машталіра — від початку наданий позитив у вигляді проявленої перед глядачами турботи за родину й відмовою займатися перевезенням важких наркотиків, лише узаконених, цигарок. В одному епізоді він своєму другу, куму й компаньйону каже, мовляв, не доторкнеться до цього лайна, бо є чоловіком, батьком і сином. Крім того, позитиву йому додається за рахунок видимої та «звукової» — традиційної — мужності: міцного, неперекачаного тіла, неголеного обличчя, короткої «бойової» стрижки й низького голосу, та й вдягнутий у зручне, без огляду на модність, якісь та чистоту. Тобто навіть із «неправильним» соціальним статусом герой усе одно має приязнь аудиторії. На відміну від іншого героя — Крулла, якого грає наш Станіслав Боклан — прибічник осучасненого, безкрайнього й безкарного бізнесу-торгувати-всім-з-усіма-без-обмежень-і-совісті. Крім того, він чисто виголений, із модною стрижкою і в дорогих сорочках-костюмах. Він очевидна антитеза Адаму, що підкріплює її своєю жорстокістю і безкомпромісністю.

Разом герої проявляють два полюси, хоч і планета в них одна — кримінальна. Та фінал чіткий для обох — катастрофічний, що і є головним меседжем фільму, такого собі східного форпосту Європи, неймовірно вдало, багатозначно промовляючи це самою своєю назвою.

«Межа» презентує світ сучасної Словаччини, і робить це на реалістичний манер, без рожевих шмарклів романтики й адекватно до правдивої драми життя. І словацький глядач оцінив цю відвертість із задоволенням, навіть отримуючи в писок ревізіонізмом і критикою наявного способу існування. Ця самокритика вражає!

Хочеться сподіватися, що з не меншим успіхом фільм пройде і в Україні.

Фото надані автором