Протягом останнього тижня матеріали засобів масової інформації нагадують чи не зведення з лінії фронту. Напевне, давно вже наше суспільство не виявляло такої цікавості до інформації. Ще в понеділок газета «Сегодня» вмістила на першій шпальті портрети Юлії Тимошенко та Віктора Януковича у композиції, що дуже нагадувала хрестоматійних Маркса-Енгельса, і дала анонс: «Тимошенко та Янукович перейшли Рубікон». Здавалося, перше ж пленарне засідання Верховної Ради може розпочатися з оголошення про створення коаліції маж Блоком Юлії Тимошенко та Партії регіонів.

На час написання статті цього так і не сталося. Хочеться вірити, що не останньою чергою саме завдяки ЗМІ, й перш за все «Українській правді» та «Дзеркалу тижня» - саме вони першими оприлюднили не призначені для широкого загалу деталі коаліційної угоди. Саме ЗМІ розгорнули широке обговорення планованої коаліції - вочевидь, передчасне для її авторів. І саме ЗМІ змусили коаліціантів діяти обережніше й делікатніше. Непрямим підтвердженням тому є слова, мовлені з трибуни ВР Дмитром Табачником: мовляв, не обов'язково навіть оформлювати стосунки офіційно, головне - узгоджене голосування.

Це був позитив. А тепер - про негатив. Автори «широкої» коаліції заготували декілька пасток для ЗМІ, декілька рубежів оборони. І, на превеликий жаль, більшість авторів матеріалів про нову коаліцію в ці пастки потрапили.

Першим рубежем оборони є власне утворення коаліція. Її можна сприймати, а можна не сприймати. Можна сумніватися, що подолати кризу допоможе об'єднання двох сил, уряди кожної з яких не відзначилися надто значними успіхами. Можна, навпаки, вірити: зупинивши практику взаємної боротьби на знищення, БЮТ та ПР усі сили покладуть на подолання кризи. Хоч би там як, а саме по собі утворення мегакоаліції між БЮТ та ПР є цілком можливим і припустимим кроком, БЮТ та ПР мають таке саме право утворити коаліцію, як і будь-які інші парламентські політичні сили.

Річ зовсім не в тім. Утворення коаліції та плановані зміни до Конституції - це ситуативно взаємопов'язані, але змістовно зовсім різні речі. І коли ЗМІ подають як взаємно полемічні, з одного боку, матеріали про неприпустимість таких от змін до Конституції, а з іншого, запевнення в необхідності об'єднання всіх політичних сил, - вони, ці ЗМІ, самі стають об'єктами маніпулювання та допомагають маніпулювати аудиторією. Коли політики та аналітики (та хоча б Леонід Кравчук) починають у синхронах та інтерв'ю розповідати про «єднання країни», «стабільність», «економічний прорив», «перспективи», вони тим самим не відповідають на запитання про зміну державного устрою України. Вони відходять від головного, прагнучи переключити увагу аудиторії на цілковито іншу проблему. Часто-густо їм це вдається.

Другим рубежем оборони є ідея президентських виборів у парламенті. Так, саме вона є вкрай актуальною для лідерів обох політичних сил мегакоаліції. Так, якби не вона, навряд чи привид коаліції взагалі виник би. Це - з одного боку. З іншого боку, навряд чи автори змін до Конституції щиро вірили, що суспільство візьме й от просто так цю ідею проковтне, що його можна буде заспокоїти (задурити) райдужними обіцянками світлого післякризового майбутнього.

Тож, з одного боку, хоч би як там було, хоч би якою особливою була політична практика пострадянської України, а приклади Німеччини, Італії, Чехії, Естонії та низки інших успішних країн, де президентів обирають не всенародним голосуванням, а також кількох конституційних монархій завжди знижуватимуть переконливість аргументів на користь усенародного й тільки такого обрання президента України. І коли ЗМІ йдуть на поводу в представників мегакоаліції й зводять тему змін конституційного устрою України до теми переваг та недоліків різних процедур обрання глави держави, вони піддаються маніпуляції. У цю пастку втрапила переважна більшість ЗМІ та журналістів, акцентуючи увагу саме на процедурі виборів президента.

З іншого боку, видається все ж таки, що в разі надто гучних протестів громадськості цю ідею можуть «здати». Зрештою, хай, як і раніше, президента обирають прямим усенародним голосуванням. Однаково його повноваження будуть не просто урізаними, але урізаними безсистемно. Однаково протиставити конституційній більшості у Верховній Раді (неважливо, оформленій офіційно чи «підпільній») цей президент зможе хіба що висловлення своєї особливої думки з кожного приводу - і це лише правитиме за буцімто доказ того, що такий президент ні на що не здатен і нікому не потрібен. А суспільство тим часом радітиме своїй перемозі, й журналісти разом із ним.

Із давніх-давен відомий шулерський прийом: вип'ятити щось брутальне, дуже дратівливе, те, що викличе протести, потім, «під тиском», відмовитися від цього, залишивши непоміченими дрібнички, у яких і криється диявол.

Відтермінування парламентських виборів до 2014 року - це наступний рубіж оборони, наступна пастка. Обурюючись із приводу самочинного подовження владних повноважень, ЗМІ не замислюються (мені, принаймні, не доводилося зустрічати): а що станеться за ці роки? Якими будуть вибори потім, після того? А станеться от що: буде перервано традицію постійної участі громадян у виборах. Якщо вибори є школою демократії, то на найближчі роки цю школу буде закрито. Досвід, набутий громадянами протягом останніх років, забудеться. А ще ж політичне поле можна істотно зачистити! А ще ж виборчі комісії виховати належним чином! А ще виробити методику досягнення на виборах потрібних результатів! Якби не це - біс із ними, депутатами, можна було б подарувати їм кілька зайвих років, аби лише відчепилися. От тільки вибори після того вже не будуть виборами. Тож і виглядає: третій рубіж оборони виявився нездоланним для ЗМІ. Принаймні, поки що. Тема подовження повноважень нинішнього складу ВР і досі лунає лише побіжно, як не така вже й важлива.

І майже ніхто не акцентує уваги на зовсім малоприкметній деталі, яка насправді може виявитися саме тією голкою, що в яйці, що в качці, що в зайці. Йдеться про двотурову систему парламентських виборів. Виглядатиме вона, судячи з матеріалів УП й ДТ, так: дві партії, що набрали в першому турі найбільше голосів, проходять до другого туру. Та, що набрала найбільше голосів у другому, отримує 226 парламентських місць; решта 224 місця пропорційно розподіляються серед партій, що в першому турі здолали бар'єр у 3%. Запитання залишається таким: більшість у другому турі - це ж скільки в першому? За умов утоми суспільства від старої еліти це може бути й 10%, і менше. Дуже малоймовірно, що опозиція за таких умов зможе колись перемогти. Оце і є тим, що мусило б привернути найбільшу увагу ЗМІ та викликати найрішучіші протести. Адже така процедура парламентських виборів є рівнозначною тому, щоб у Конституції прямим текстом записати: більшість місць у Верховній Раді належить блокові Блоку Юлії Тимошенко та Партії регіонів. Обирання президента в парламенті порівняно з цим - дитячі пустощі. Але навколо цього - суцільна тиша. Для наших ЗМІ це не є важливим.

А тепер - загальні міркування. Свобода слова, свобода переконань, свобода зібрань і так далі - це лише умовні позначки для дослідників. Реально існує просто свобода, одна-єдина. І вона або є, або її немає. Історії людства не відомі випадки, коли в якійсь країні існувала б свобода слова за відсутності свободи обирати владу.

І не варто купуватися на зафіксовану, за даними «Української правди», в угоді обіцянку створити телеканал суспільного мовлення. Вивіску «суспільне телебачення» можна пришпиндюлити до будь-чого, й досвід Росії, Вірменії та інших країн пострадянського простору це доводить. Ніхто не сперечається: за фундаційними, статутними документами порядок керування суспільним каналом та процедура призначення його керівників та наглядової ради, радше за все, бездоганно відповідатимуть усім найвимогливішим побажанням. От тільки за ситуації, коли суспільство позбавлене свободи, всі ці документи не вартуватимуть паперу, на якому написані. У Радянському Союзі, з формальної точки зору, було чимало громадських організацій, які, за їхніми статутами, мусили бути вільними й незалежними. Псувала все єдина дрібничка: «суспільство» призначало будь-якого керівника цих організацій не інакше, як «за поданням» ЦК КПРС. Цієї вимоги ніде не було офіційно прописано, але ставити її під сумнів ніхто не насмілювався.

Так само не втішають обіцянки боротьби з корупцією. Коли, за тією самою публікацією «Української правди», йдеться про те, що «БЮТ і Партія регіонів зобов'язуються сприяти один одному в судовому розгляді справ "зрадників" і рішеннях Центрвиборчкому такого роду», мова може бути лише про монополізацію корупції. Боротьбу з корупцією серед «третіх осіб», серед «плебсу».

А ще з'явилися повідомлення про наміри неокоаліціантів запровадити покарання за дезінформацію у ЗМІ. Ще одна бомба, яка мала вибухнути, але поки що не вибухнула. Що це означатиме? По-перше, кінець журналістським розслідуванням та інформації з конфіденційних джерел - тобто будь-якій інформації, правдивість якої нелегко підтвердити в суді. По-друге, кінець інформації не про доконані факти, а про плани та наміри політиків - адже під час утілення будь-які наміри можна трішечки змінити, й інформація тієї ж миті перетвориться на дезінформацію. По-третє, кінець аналітиці й публіцистиці - всьому, що містить не лише голі факти, а ще й висновки, оціночні судження, припущення та прогнози. По-четверте, кінець присутності опозиції на телеекранах та шпальтах газет: будь-яка інформація не з офіційних джерел може виявитися бодай трішечки, але неточною. Тож будь-якій інформації не з офіційних джерел і буде покладено край.

Випадково або ні, але того самого тижня, коли точилися розмови про «коаліцію переможців», сталася ще одна подія, яка не стала сенсацією й не посіла належного місця у ЗМІ. А дуже даремно - адже деякі оглядачі твердять, що взятий за основу законопроект про порядок організації і проведення мирних заходів уможливлює молдовський варіант: достатньо випустити під час такого заходу кількох провокаторів, які побили б шибки, - й лідери опозиції автоматично перетворяться на злочинців. Свободи слова без свободи мирних заходів бути не може.

До речі, про рушійні мотиви угод між ПР та БЮТ. Українські ЗМІ чомусь обходять один загальновідомий факт: Велика депресія 1930-х років докорінно змінила ландшафт власності в розвинених країнах. Ті країни, де «локомотиви економіки» не змінилися, було відкинуто прямісінько у третій світ - саме так сталося з однією з найбагатших країн світу початку ХХ століття Аргентиною. В умовах, коли влада та великий бізнес в Україні - то близнюки-брати, такі, що їх і не відрізниш одне від одного, зміни до Конституції покликані охороняти від конкуренції не лише нинішню владну, але й нинішню бізнесову еліту. А отже, й на ринку ЗМІ мають залишитися ті самі «медіамагнати» з тими самими звичками - з тією лише поправкою, що їм уже не потрібно буде робити демократичний та «свободословний» вигляд.

Панування в Україні ретранслятивної журналістики не лише не дає українцям змоги побачити в цілісному вигляді те, що відбувається, та розставити акценти. Українські ЗМІ виявилися здебільшого готовими протистояти небажаним для суспільства діям влади, але неготовими робити це з максимальною ефективністю, показуючи всі можливі наслідки планованих конституційних змін, а не лише ті з них, які лежать на поверхні.

Усе, що відбувається, змушує поставити собі питанням: а чи не використовували ЗМІ й раніше в той самий спосіб? Чи не змушували медіа бачити світ через призму деяких політичних сил? Чи не варто переглянути панівні, усталені в суспільстві завдяки ЗМІ точки зору на багато подій останнього часу, аж до найостанніших?

І насамкінець. Окрему подяку за те, що станеться (чи, може, все ж таки остаточно не станеться), варто висловити Вікторові Ющенку. Саме його публічно не вмотивовані, не аргументовані, але безперервні «наїзди» на уряд Юлії Тимошенко підводили й суспільство, й політиків до переконання: не підконтрольний парламентові президент виконує деструктивні функції, він є третім-зайвим. Саме плекані ним закритість політики та брак інформації з перших рук зумовили й нинішні події, й маніпулювання масовою інформацією. Хоч би як завершилася коаліційна епопея, а один урок уже дано: демократії по-візантійськи не буває. Не можна будувати демократію в кулуарах. Не може довго тривати свобода в країні, де найвищий обраний народом посадовець не вважає за потрібне пояснювати народові свої вчинки, де свобода слова править лише за засіб випускання пари і не накладає на владу жодних зобов'язань перед суспільством. Рано чи пізно, але невідворотно, кулуари переможуть.