Прощання з Майданом. Остаточне й безповоротне. 25 травня 2008 року цей факт був юридично зафіксований, із цього приводу було складено протоколи й засвідчено їх мокрими печатками. Відлига, як їй і годиться, виявилася недовгою, а про ідеали Майдану коли-небудь складатимуть вірші та пісні й писатимуть товстелезні мемуари.

 

Ні, мова не про те, хто виграв вибори у славетній своїм демократичним духом столиці та хто їх програв. І не про те, кому віддали свої голоси ті, хто чотири роки тому, сповнені прекрасних сподівань, стояли на Майдані під снігом та дощем. І навіть не про те, скільки з тих, хто стояв на Майдані, проголосували тепер ногами, проігнорувавши вибори. Відтепер усе це не має ніякого значення. Мова навіть майже не про те, що кияни й досі не можуть отямитися від усвідомлення того, які кошти викидали на вибори (у сподіванні відбити їх?) усі ті, хто обіцяв осипати киян, мов жебраків, доплатами, зниженням цін та іншими соціальними благами, а ще тільки й робити, що боротися з корупцією.

 

Мова про зовсім інше. «Усі сили, які перемогли на київських виборах, включно з Блоком Леоніда Черновецького – це нащадки Майдану; саме вони тепер домінують у столиці, й з цього факту можна лише радіти», - щось дуже подібне сказав хтось чи то з політологів, чи то з соціологів в одній з післявиборних телепрограм. Отже, демократи, й лише вони, є владою в Києві. От тільки чому ж вибори з-поміж тих демократів міського голови та депутатів міської ради називають найдорожчими та найбруднішими ледь не за всю історію України?

 

Демократи відрізняються від недемократів, власне, однією-єдиною річчю. Необхідною й достатньою ознакою, за якою можна безпомилково відрізнити демократів від недемократів, є спосіб комунікації їх як політиків із суспільством, спосіб інформування суспільства про себе та про становище в країні. Більше нічого, все решта – то вторинне, то – наслідки. Якщо політик поважає суспільство й звертається до нього, мов до партнера або опонента, він – демократ, якщо зневажає його, мов скупчення олігофренів, та претендує на роль такого собі опікуна, який розповідає казочки та дає суспільству цукерки, аби не плакало, а тим часом на свій розсуд розпоряджається майном підопічного, він – недемократ. Влада суспільства, у перекладі – демократія, не передбачає оголошення суспільства недієздатним та спілкування з ним, мов з розумово неповноцінним. А ще – якщо політик чи політична сила вдаються до обдурювання суспільства та зловживання його довірою, ані про яку прихильність їх до влади суспільства, тобто демократії, й мови бути не може.

 

То як же спілкувалися з киянами претенденти на перемогу? Цукерки, тортики, паски, пайки від усіх. Гроші – подейкують, що теж від усіх. Ні, найчастіше без накладання жодних зобов’язань, просто: ну, ви ж розумієте, хто про вас більше дбає! У штабах однієї з політичних сил, утім, даючи гроші, записували паспортні дані. Цікаво, навіщо? Одна з політичних сил, що обіцяла ну просто-таки казково знизити ціни, влаштувала ярмарки зі справді казково низькими цінами. Хто дотував різницю – чи варто з’ясовувати? А ще – пайки нібито від конкурентів, з документальними засвідченнями факту негідної поведінки нібито тих конкурентів. А ще – концерти. На ледь не всіх стовпах одного з районів раптом з’явилися афіші німецької групи Scorpions, на яких виднілося: «Василь Горбаль. Wind of Change (Вітер змін)». Правильно: з Горбаля теж можна зробити Горбі.  

 

Телефонний дзвінок. Беру слухавку. Звертаються на ім’я та по-батькові й представляються: «Це – зі штабу Леоніда Черновецького. За кого ви будете голосувати?». Кілька секунд намагаюся пригадати: чи, бува, ніколи не давав свій телефон ніякому штабові. Потім відповідаю: «У нас – таємне голосування». У відповідь наполягають: «То ви ще не визначилися чи не хочете казати?». Що це було? Тест на благонадійність? Чи дозволяє закон штабам займатися такою от «соціологією»?

 

Підземний перехід. Щільна шеренга хлопців перекриває його – не обійти. Кожному, хто протискується між ними, дають газету. Виявляється, це «Вечерний Киев+». «День Киева – день победы киевлян над политиками!» – закликає перша шпальта. Хто з кандидатів повсякчас підкреслював, що він не політик – чи треба нагадувати? Інтерв’ю з Черновецьким на цілий розворот. Далі – розворот «Столичные выборы – 2008: кто был ху», де у найзневажливіших висловах дісталося й БЮТу, й Блокові Кличка, й НУНСові. Наступний розворот – «соціологія»: 21 киянин відповідає на запитання, за кого голосуватиме. Результат – 15 за Черновецького, 1 за Кличка, 2 за Катеринчука, 2 за Тимошенко, 1 за Тягнибока. Ті, хто за чинного мера, не шкодують компліментів, розписуючи його чесноти, усі інші міркують, хто є найменшим лихом. Наступна сторінка – інструкції, як правильно проголосувати: «На выборах депутатов Киевсовета (светло-зелёный бюллетень) № 31 Блок Леонида Черновецкого (показаний фрагмент бюлетеня з позначкою проти № 31 – Б.Б.); На выборах городского головы Киева (жёлтый бюллетень) фамилии кандидатов расположены в алфавитном порядке, и фамилия Черновецкого Леонида Михайловича находится ближе к концу списка». Під цією інструкцією – попередження: почастішали випадки спроб підкупу виборців! Будьте пильні!

 

Кажуть: ніщо не є новим. Але й за часів Кучми муніципальні ЗМІ отак от відверто не підказували, за кого треба голосувати: мовляв, вибору немає, правильно проголосувати – це позначити №31 та прізвище наприкінці списку, всі решта варіантів – помилкові. І це ще два роки тому Черновецький був «помаранчевим», народним депутатом від «Нашої України»?

 

Але це ще квіточки. Протягом передвиборної кампанії киянам неодноразово роздавали таку собі газету «Антилох», під назвою якої зазначено: «Главные разводки киевских виборов». Вихідних даних не те щоб не було, вони були – хоча й гідні того, щоб їх повністю процитувати: «Надруковано СПД А.Н.Коваленко. Замовлення № 217. Відповідальний за друк О.М.Кравець. Наклад 300000 примірників. Підписано до друку 14.05.2008». Ото й усе. Ані засновника, ані видавця, ані друкарні, жодної адреси чи телефону. Усі статті газети – без підпису.

 

На першій шпальті – велика фотографія: за столом сидить чоловік у шкірянці, перед ним – три великих наперстки. Позаду нього – ще двоє в таких самих шкірянках. Той, що сидить, має обличчя Миколи Катеринчука, ті, що стоять – обличчя Олександра Пабата та Олександра Омельченка. «Проституты» – от яку схожу на вирок назву має стаття на першій шпальті.

 

Оці троє й лише вони дурять киян – про це розповідає й від цього застерігає газета. Кожному з них присвячено цілу шпальту. Четверту – Олександрові Омельченку: «Жажда Омельченко. Почему старый конь хочет испортить борозду?». Здавалося б, виважена стаття, що доводить: мерство Омельченка було аж ніяк не успішним, його керування містом назване «неякісним». Звинувачення – іноді справедливі, іноді грунтовані на припущеннях, але загальновідомі, як от щодо “кришування та здирництва”.

 

Третю шпальту під назвою «Лжец, лжец» присвячено Пабатові. Отут, здавалося б, велике поле для викривання: герой статті йшов до міськради як лідер громадської організації, що обіцяла захищати киян та відстоювати їхні інтереси, увійшов зі своїм ГАКом до промерської більшості, а тепер, ніби нічого не сталося, знову йде до міської влади з тими самими гаслами про захист зневажених міською владою інтересів мешканців столиці. Але стаття – зовсім не про те. «Пабат циничен и лжив», «безжалостно предаёт принципы» – отакими є звинувачення. Але й це ще не все. «Названый брат Катеринчука», «точная копия Катеринчука – вот уж неразлучная парочка получится в Киевраде» – от що мусить остаточно розкрити киянам очі на героя.

 

І друга шпальта – про самого Катеринчука. Назва статті – «Мордашка». Тут звинувачення зовсім неспростовні: «Кто такой Катеринчук? Катеринчук – никто. Просто никто». Або ж: «Всегда предавай. Всегда лги. Всегда думай о себе» – такими, нібито, є життєві настанови героя. Але ні, є у статті один конкретний, просто-таки вбивчий, факт: Катеринчук захищав директора якогось дніпропетровського підприємства, який нібито незаконно продав своїм коханці та секретарці санаторій в Алушті. От воно, справжнє обличчя Катеринчука! Прочитавши таке, читачі геть забудуть, ким працював герой на час такого ганебного вчинку. А працював він адвокатом. Захищати обвинувачуваних було його службовим обов’язком.

 

Даруйте за цитування цього бруду. Він є необхідною ілюстрацією до запитання: хто є замовником цієї анонімної газети? Чинний мер? Навряд чи – інакше чому в ній нема нічого про його найнебезпечніших конкурентів? Хто-небудь з «біло-синіх»? Знову навряд чи, й з тієї самої причини. Залишається єдиний варіант: замовником цього бруду був хтось із тих, хто зве себе демократом. Хтось із нещодавніх героїв Майдану.

 

А в наметах Юлії Тимошенко раптом почали роздавати газету «Вечірній Київ». З епіграфом: «Ми для того, щоб ви знали правду». Логотип газети – не такий, як у «мерської» «Вечірки», та й не чорно-біла вона, а кольорова. Але шрифт назви – такий самий, та ще й зазначено: «Спецвипуск № 2». Приписка: «Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик» ні про що не каже. Лише уважно придивившись, можна помітити: повна назва газети – «Вечірній Київ 100». Маленькі цифри засвідчують: усе гаразд, назву чужої газети не вкрадено. Так само, як і назва газети «Всеукраїнське об’єднання Свобода» не має нічого спільного зі звичайною «Свободою», хоча слова «всеукраїнське об’єднання» набрані дрібним кеглем, виглядають, мов епіграф, і далеко не кожен зверне на них увагу. Про що ж розповідає «Вечірній Київ 100»? Про те, що чинному мерові вірити не треба.

 

От уявіть собі: якась контора почне варити й розливати пиво «Оболонь 2». Або навіть «Оболень». Будь-який суд визнає: йдеться про імітування чужої торгової марки, й заборонить випускати пиво з такою назвою. Коли у виборчих перегонах з’являються кандидати-двійники, чиї імена або назви насправді теж не абсолютно тотожні іменам відомих політиків та назвам відомих політичних сил, це також стає предметом скандалу. Чому ж, коли йдеться про друковану продукцію, про ЗМІ, основоположні для цивільного права постулати вже не діють?

 

А «хазяйка» намету БЮТ, поки я розглядаю газету, бадьорим голосом розповідає: «От мій племінник хотів голосувати за Катеринчука, але я відмовила його: той однаково не пройде. То навіщо ж голосувати за того, хто не пройде, дарувати голоси Черновецькому?». Підходжу до сусіднього намету. Його хазяйка розповідає черговим гостям: «Мої сусіди хотіли голосувати за Кличка, але я їх відмовила: він же однаково не пройде!». Теж бадьорим голосом, ніби добре вивчений урок. Їх добре проінструктували.

 

Оце й була квінтесенція стосунків наших демократів із суспільством. Кажуть: «чорний піар», «чорні технології»... Назвімо речі їхніми іменами: підлість, інтриги, обдурювання виборців із наміром схилити їх до помилкового голосування або до голосування, виходячи з неіснуючих причин. На сленгу певного суспільного прошарку все це зветься «ляльками» – чи то «куклами». Чи можна було уявити чотири роки тому, що тодішні герої, з якими пов’язували найсвітліші надії, поводитимуться з нами от у такий спосіб? Чи міг хоч хто-небудь таке припустити? Чим усе це краще за «наколоті валянки»?

 

25 травня було відкрито нову епоху в українській політичній історії. Відтепер, принаймні серед провідних політичних сил, немає жодної, яку можна було б по праву кваліфікувати як «демократичну». Для зручності всі вони могли б відмовитися від гучних патетичних назв і називатися просто: «Блок КУЧМА №1», «Блок КУЧМА №2», «Блок КУЧМА №3» і так до кінця списку. Започаткована саме Леонідом Кучмою модель стосунків політиків із суспільством перемогла безальтернативно. Тепер, за логікою речей, справа за відновленням деталей таких стосунків – зокрема, й у царині свободи слова. Коли не йдеться про прагнення політиків викликати в суспільства довіру, це може означати єдине: вони обрали для себе які-небудь інші методи здобуття та утримання влади. Дракон переміг.