Через 10 років чи з 1 січня 2009-го?
За декілька днів до позачергових виборів журналісти мали змогу поспілкуватися з депутатами Верховної Ради України 5-го скликання, членами парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації бютівцем Андрієм Шевченком, який майже рік очолював цей комітет, та першим заступником голови комітету - «регіоналкою» Оленою Бондаренко (виконувала обов’язки голови комітету після президентського указу про розпуск ВР). «Детектор медіа» писала про протистояння в парламентському комітеті між цими двома політичними опонентами.
Організатори прес-клубу - Незалежна медіапрофспілка, Інститут Масової Інформації та Координатор проектів ОБСЄ в Україні - планували провести зустрічі з представниками найбільших політичних сил – спеціалістами медійної галузі, які би презентували плани своїх партій чи блоків щодо суспільного мовлення, роздержавлення друкованих ЗМІ, а також висловлювалися щодо конфліктних чи просто дискусійних питань медіагалузі. Журналісти мали змогу поспілкуватися з Оленою Бондаренко, а потім із Андрієм Шевченко.
Неформальні виступи двох парламентських медійників перетворилися на заочну дискусію із ключових актуальних питань формування медіапростору: суспільне мовлення, роздержавлення преси, ситуація на «Інтері», механізми забезпечення прозорості медіавласності та ін.
Про суспільне телебачення і роздержавлення преси
Олена Бондаренко використання міжнародного досвіду при створенні суспільного телебачення вважає провінційністю. Переконана, що головне питання створення суспільного мовлення в Україні – фінансування. На її думку, суспільне мовлення Україна побачить не раніше, ніж через 10 років. Щодо роздержавлення ЗМІ, то позиція Олени Бондаренко: роздержавлення – так, але не за рахунок держави:
– Я терпеть не могу, когда приводят в пример мировой опыт. У каждой страны – свои особенности. Я пока не вижу реальных путей финансирования. Равняться на общественное телевидение Великобритании, например, нет смысла, – абонентскую плату наши зрители сейчас платить не будут. В силу своего менталитета. Даже если абонемент будет стоить гривну или пять в месяц. Более того, у нас рынок сейчас неконтролируемый. Кто-то поставил тарелку, кто-то кабель, кто-то через Интернет смотрит 150 каналов. Что касается бюджетного финансирования, то не могу назвать ни одного чиновника, в котором я была бы уверена, что он использует деньги по назначению. Куда, например, идут бюджетные средства в Госкомитете по телевидению и радиовещанию, хотя его и возглавляет мой бывший коллега по фракции Эдуард Прутник? Нет прозрачности и контроля за использованием бюджетных средств. Например, проект бюджета на 2008 год предусматривает деньги на «Мегаканал», то есть Первый общественный канал Украины. Я не вижу перспективы в его создании. Если «Мегаканал» будет сидеть на постоянном бюджетном подсосе, это будет тот же иждивенец, только в профиль.
Я пока не вижу в Украине общественного телевидения еще как минимум лет десять. Я не вижу пока, каким образом формировать общественные наблюдательные советы. Нигде не прописано, как они будут функционировать, какие у них будут полномочия. В любом случае, не нужно эти десять лет сидеть сложа руки и надеяться, что кто-то нам подарит готовую модель общественного телевидения. Нужно создавать при парламентском комитете общественный совет, который будет заниматься разработкой концепции общественного телевидения.
Я не вижу сегодня реального механизма разгосударствления печатных СМИ. У нас есть несколько законопроектов. В одном из них указываются срок, с которого все государственные и коммунальные печатные СМИ идут в самостоятельное плавание при том материально-техническом обеспечении, которое у них есть. Мне эта модель нравится, но я пока не вижу, каким образом ее реализовать. А вторая модель предусматривает все сделать за деньги бюджета на протяжении длительного срока. Таким образом, эти издания не вырастут, не станут конкурентоспособными, останутся иждивенцами, которые всю жизнь жили за счет бюджета. Поэтому, на мой взгляд, первый проект имеет право на жизнь, но только после доработки; второй же категорически неприемлем.
Андрій Шевченко вважає, що суспільне мовлення має всі шанси бути впровадженим в Україні вже у 2009 році. Проте питання створення суспільного мовлення йде обруч із іншим ключовим питанням – роздержавлення ЗМІ. Створення суспільного мовлення має стати наслідком роздержавлення:
– Суспільне мовлення і роздержавлення преси лишаються нашими пріоритетами і на наступне скликання. Наші позиції не змінилися: і суспільне мовлення, і роздержавлення преси мають статися якнайшвидше. Всю підготовчу роботу і з роздержавлення преси, і з суспільного мовлення ми маємо закінчити до кінця літа 2008 року, оскільки обидва ці процеси зав’язані на бюджет. Слова Олени Бондаренко щодо 10-ти років, наскільки мені відомо, не є точкою зору Партії регіонів щодо суспільного мовлення. Я знаю точку зору Віктора Януковича, який обома руками за суспільне мовлення, я знаю точку зору Едуарда Прутніка, який займається формуванням реальної інформаційної політики цієї політичної сили, а не розподілом бюджетів під час виборів… Мені здається, що у разі внутрішньої дискусії ПР, переможе все-таки здоровий глузд.
Моя дата – 2009 рік. Логіка дій громадської ініціативи «Суспільне мовлення» така: ми пропрацьовуємо кількість і якісне наповнення каналів, які глядач отримає на виході, технічну і матеріальну базу (частотний ресурс); фінанси (фінансове забезпечення процесів, пов’язаних із суспільним мовленням); правову базу (закон і підзаконні акти, щоби суспільне мовлення змогло почати працювати).
Єдине спірне питання – чи бути там рекламі, чи ні. Зараз я схиляюся до думки, що реклами на суспільному каналі бути не повинно. По-перше, ми легко зможемо пояснити людям, чим відрізняється канал громадського мовлення від інших каналів, що існують на ринку, по-друге, це зніме опір комерційних каналів, які не зацікавлені у появі ще одного гравця на рекламному ринку. Я вважаю, що абонентська плата – це абсолютно непридатний інструмент у XXI столітті. Ним можна було користуватися у середині XX-го, тому ми бачимо, що його застосовують і ВВС, і німецькі канали ZDF та ARD. Ми тут точно не будемо робити те, що зробило ВВС, а скоріше підемо грузинським шляхом, де за суспільним мовленням закріплено певний відсоток від ВВП, або інша модель – коли розщепляють подохідний податок і 0,5% гарантовано йдуть на суспільне мовлення, незалежно від того, яке прізвище в міністра фінансів.
Ми маємо певні здобутки із роздержавлення преси. Діяли ми таким чином: дізнавшись, що Кабінет Міністрів останні три роки готує закон про роздержавлення преси, ми, не очікуючи цього документа, зареєстрували в парламенті два документи, які описували правила гри на перехідний період. Перший – мораторій на відчуження майна держаних та комунальних ЗМІ до роздержавлення. (Бо ми хотіли, щоби в той момент, коли нарешті з’явиться закон про роздержавлення, ще було що роздержавлювати.) Другий документ називався «Про редакційну свободу в умовах роздержавлення преси» – він описує стосунки між засновниками державних і комунальних ЗМІ та редакційними колективами до роздержавлення. Ми закладали, що не можна змінити головного редактора без волі трудового колективу, якщо сам трудовий колектив був причетним до призначення цього редактора на посаду; ми впровадили чітке маркування, [яке розмежовує] матеріали, як приходять до газет у рамках зобов’язань редакції щодо висвітлення діяльності органів державної влади, від власне редакційних матеріалів. Ці законопроекти були подані ще в грудні 2006 року.
Проблемно й те, що ніхто в країні не знає не тільки того, скільки реально людей працює в державному медіасекторі, а й, приміром, скільки в країні існує бюджетних газет. Ми дали дуже приблизну цифру, сказавши, що, за різними даними, у нас в країні це 1,5 тисячі бюджетних газет. Найголовніше – проектом передбачено, що з 1 січня 2009 року слова про те, що державні органи влади можуть бути засновниками ЗМІ, із закону вилучаються, а отже, всі ці видання опиняються поза законом.
Про долю Першого національного
Олена Бондаренко не бачить можливості перетворити цей канал на канал суспільного мовлення. Вважає, що його потрібно реорганізувати і продати вітчизняному інвестору:
– Я думаю, здесь нужна только хирургическая операция. Это будет очень жестоко, еще хуже, чем с «Интером». Например, объявляется, что в 2010 году состоится полное увольнение штата. За это время проводится аудит всех материальных и технических ресурсов, делается балансовая оценка активов канала. В любом случае канал государственный. А государство у нас кто? Банкрот. Что делают в таком случае с собственностью банкрота? Ее выставляют на торги. Мы же в силу того, что это подкосит нашу информационную безопасность, отдать на торги не можем. Поэтому нужно написать бизнес-план, по остаточной стоимости всех активов, которые есть на канале, определить, сколько нужно еще в него вложить, чтобы достичь определенной высоты. На самом деле ситуация у них неплохая, потому что они обладают большой сетью передатчиков, пусть и устаревших. У них одно из самых развитых покрытий по Украине.
Мне вообще про Первый национальный рассказывают немыслимые вещи. Там, чтобы подготовиться к выходу в эфир, журналисту нужно написать десятки заявок. Это работа не творческого работника, а чиновника. На канале устаревшая система управления, которую нужно резать по живому. Но при этом гарантировать людям компенсации по безработице.
Выставляя канал на продажу, нужно, чтобы Фонд приватизации госимущества написал обязательные условия. Первое условие: нельзя продавать этот канал иностранному инвестору, нужно гарантировать продажу отечественному инвестору, который задекларировал свои доходы. Второе: инвестор выигрывает только по бизнес-плану и обязуется на протяжении 5-10 лет предоставлять бизнес-отчеты. И третье: инвестор соглашается с созданием Наблюдательного совета на канале. Если эти все условия будут выставлены в пакете на конкурс, это будет хорошая продажа, и канал получит хорошего, социально ответственного собственника. У нас шикарная политическая ситуация: сильная оппозиция и сильная власть. Поэтому ни одна из сторон не допустит, чтобы вторая приватизировала Первый национальный.
Андрій Шевченко категорично висловлюється проти приватизації і Першого національного, й інших державних ЗМІ:
– Ми категорично проти приватизації. Вся матеріальна і технічна база, якою нині користується державне телебачення і радіомовлення, мають лягти в копилку суспільного мовлення. Все це може гарно працювати. Ідеться також про нерухомість, і це не тільки телецентр, але – якщо говорити про всю систему державного мовлення – це й десятки будівель по всій Україні в хороших, зручних місцях. Деякі з них і справді треба продати, а на виручені кошти побудувати телецентри в дешевших місцях, деякі можуть працювати далі. Але і нерухомість, і обладнання, і передавачі мають працювати на суспільне мовлення.
Про ситуацію на «Інтері» в 2007 році та розцінки на політрекламу
Олена Бондаренко переконана в ефективності нового топ-менеджменту «Інтера», але засуджує його та українське виборче законодавство за неймовірно високі ціни на політичну рекламу:
– Я думаю, что «Интер» – это частное предприятие. Работа предприятия регулируется не только редакционным уставом, но и рынком. И, как бы мне ни хотелось защитить людей, которых уволило новое руководство, я понимаю, что это частная компания, которая борется за рейтинги и для которой главное – финансовый результат. Сейчас команда Анны Безлюдной доказала свою эффективность. Какие к ней могут быть претензии владельцев канала? Никаких. Канал работает, бьет все рейтинги, собирает все деньги, которые можно собрать за рекламу. Но пока это не социально ответственный бизнес.
Лидирующий канал установил немыслимые расценки на политрекламу. Я это как никто знаю по своему опыту, потому что возглавляю департамент центрального штаба Партии регионов, который отвечает за этот участок работы. На мой взгляд, тут проблема еще в том, что наше избирательное законодательство не позволяет покупать рекламу по GRP, а только по секундам. До начала предвыборной кампании мы размещали рекламу исключительно по GRP, то есть платили каналам за доли во время показа. А во время предвыборной кампании мы вынуждены платить посекундно. Это неправильно. На самом деле канал – это доступ к аудитории. Если ты получил одну долю внимания этой аудитории, ты должен заплатить только за одну долю. У нас пока ЦИК не знает, что такое телеметрические системы. Это как раз моя задача к следующим выборам внести изменения в закон, чтобы в нем появилось такое понятие, как покупка политрекламы по GRP.
Андрій Шевченко вважає, що ситуацію на «Інтері» варто розглядати не з точки зору проблем свободи слова, а з точки зору трудового законодавства: всі наймані працівники мають винести урок і боротися за легалізацію зарплат у медіасфері. Щодо нового менеджменту «Інтера», то відзначає його здатність продукувати нові, ринкові моделі стосунків у медіагалузі:
– Коли людям по факту кажуть, що вони за відпрацьований час не отримують зарплату або отримують її не повністю, – це свинство і хамство. Це неприйнятна річ. І по цьому пункту я абсолютно на боці трудового колективу. По інших позиціях – я абсолютно не вбачаю тут ані тиску на журналістів, ані утисків свободи слова. В мене є своє ставлення до команди «Інтера» – це команда, яка зразково-показово виконувала темники і нічого не робила для того, аби з цим боротися. І коли ця команда говорить про журналістські стандарти... Багато років це була головна кілерська команда країни. Я вважаю, що цей конфлікт лежить не в площині свободи слова, а в площині дотримання трудового законодавства. А ця проблема актуальна для всієї країни.
Якщо ідеться про недотримання трудового законодавства, то чому ці люди роками погоджувалися працювати за такими трудовими угодами? Люди попідписували контракти, за якими їх усіх можна було кинути. Я вважаю, що треба було і нам пройти по телеканалах і перевірити, за якими контрактами у нас працюють люди. Хоча, вважаю, боротися із тінізацією зарплат можна лише особисто. Припустімо, коли я працював на 5-му каналі, то категорично відмовився отримувати гроші в конверті. Звісно, що це дуже серйозна пересторога для інших телеканалів, бо завтра таке саме можна зробити на тому ж «1+1», на інших каналах, і колективи знову опиняться незахищеними.
Ринок міняється. Ось, приміром, на «Інтері» було створено ТОВ «НІС» – абсолютно нову структуру, на яку не поширюються норми закону «Про телебачення і радіомовлення», які зобов’язують до створення редакційних статутів, редакційних рад. Ну, не були ми до цього готові. Менеджменти та юристи на «Інтері» знайшли цікавий вихід. Молодці, п’ятірка за винахідливість. Немає на ринку абсолютної правди. І те, що було правдою позавчора і здавалося панацеєю від усіх бід, – воно сьогодні вже не працює.
Про механізми забезпечення прозорісті власності на ЗМІ
Олена Бондаренко вважає, що поки законодавчо не вдається прописати дієві механізми виведення з тіні меідавласників. До того ж усі спроби прозорості натикаються на опір в самому парламенті:
– Думаю, что нереально пока обеспечить такие механизмы через принятие закона. Очень уж велико в парламенте лобби учредителей каналов. И эти люди будут делать все, чтобы в парламенте такой закон не появился. Есть один законопроект о внесении изменений в закон «О телевидении и радиовещании», но он очень сырой, декларативный. Мы его рассматривали на Комитете. В нем, например, записано, что все телеканалы должны опубликовать сведения об учредителях. Это то же самое, что сказать: «С завтрашнего дня все платят налоги». В нем не прописаны реальные механизм обеспечения прозрачности. Не предусмотрен механизм наказания за недостоверные сведения об учредителях и о долях.
Вот сейчас идет судебная тяжба между Коломойским, Роднянским, Фуксманом. Непонятно, кто у кого какой процент приобрел. Говорят, что Коломойский уже чуть ли не 40% скупил. До сих пор никто не знает: продал или купил «Интер» Фирташ. Все сделки держатся в секрете. Это означает, что телеканалы покупают за черные деньги, те, которые не облагаются налогом. В этом, наверное, и кроется причина непрозрачности сделок: уход от уплаты налогов при покупке доли каналов. А почему скрывается учредитель? Тут опять срабатывает наш менталитет. Пусть все знают, но главное, что я формально нигде не засвечусь. На самом деле это не является большой тайной для экспертов и специалистов. Они все равно знают, кому эти каналы принадлежат.
Я думаю, что все равно до конца невозможно раскрыть собственников телеканалов. Потому что у нас нельзя запретить регистрировать предприятие или фирму на подставное лицо. Конечно, собственник рискует, когда он переводит свою собственность на подставное лицо. Тем не мене такая практика есть и никто не придумал, как с ней бороться.
Андрій Шевченко налаштований оптимістичніше: він вважає, що ВР 6-го скликання цілком може вирішити це питання на законодавчому рівні, до того ж до цього медіа власників підштовхує сам ринок:
– Ми виступаємо за максимальну лібералізацію інституту засновництва. Я вважаю, що ми дозріли, або повністю зняти обмеження для іноземного інвестора в обмін на абсолютну прозорість медіа до 155-го коліна. Один із варіантів – позбавити офшори права бути засновниками або мати контрольний пакет у ЗМІ. І зараз, коли ключові медіагрупи розглядають варіанти виходу на ІРО, це вже є цілком реальним.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Світлана Остапа
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Читайте також
Коментарі
1
WSG
6259 дн. тому
Ніколи не був прихильником регіоналів, але на мою думку, позиція Олени набагато ближча до істини. Мене взагалі смішить те, що монстр НТКУ можна реорганнізувати. Тисячі паразитуючих структур, спотворене управління.... краще вбтии, або продати ніж реорганізувати..
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ