Хай якою не була б ця відповідь при поточних протестах — вона вже давно віднайдена соціальною психологією. Патерналізм аж до вождизму притаманний не лише Україні, а загалом усім кризовим суспільствам і пояснюється комбінацією особливостей психіки людини й поведінки груп під час небезпечних або катастрофічних подій. Нехай цей текст буде своєрідним нагадуванням і запобіжником.

Потреба в групі

Наприклад, один із таких феноменів — регресія до племінного мислення в часи випробувань. Людина, потрапляючи в небезпечні для існування умови, не шукає складної правди чи істини, бо це не є її потребою за ієрархією Маслоу. Вона шукає приналежності до своїх і захисту в групі. Це економить енергію, дає ілюзію виживання й певне заспокоєння через те, що «нас багато». Це своєрідне звуження фокусу уваги: під час стресу мозок просто відкидає складні речі, віддаючи пріоритет негайним рішенням. 

Є така теорія управління терором (ТМТ) Грінберга, Соломона й Пищинського — базована на дослідженнях інстинкту самозбереження. Слово «терор» тут ужите радше як синонім постійного страху й небезпеки загибелі первісних суспільств — терор смерті. Вона описує поведінку людей у таких умовах. Одним із висновків є пояснення, що людина підсвідомо шукає прихистку від цього страху загинути (а хто з нас зараз не боїться) у групі та під егідою лідера, який демонструє впевненість і здатність захистити.

Існує також теорія ін-груп (та, в якій людина перебуває або цінності якої поділяє) та аут-груп (та, проти якої індивід виступає або цінності якої не поділяє) Тайфеля—Тернера. Часто це зводить реакції людей у кризових ситуаціях не до пошуку істини або справедливості, а до протистояння груп і підтримки «своїх» лідерів проти «чужих». Ви з цим точно стикалися у фейсбуці та на вуличних протестах.

Тут можна зробити відступ про те, що і почуття небезпеки, загрози, і ці референтні групи з їхніми характерними ознаками й поведінкою можна створити штучно. Зараз для цього є цілі ботоферми, ефект багаторазового повторення й алгоритми соцмереж, а також штучний інтелект для необмеженої генерації контенту. Проте Україні й без того складно, щоб пояснювати ці прояви лише цим. В умовах високої невизначеності, екзистенційної загрози та тривалого стресу рівень тривоги у суспільстві критично зростає і без того.

Прототиповість лідера та помилка атрибуції

Тепер поговоримо про наслідки цих теоретичних (але доведених) уявлень. Наявність групового мислення та прагнення до групи й довіри лідеру породжує так звану прототиповість лідера. Це поняття з тієї ж теорії соціальної ідентичності — лідер як найбільш «типовий» представник групи. Він має вигляд, як представники групи, поводиться й говорить так, як група, його риси такі ж або схожі. Військовий більше довіряє військовому, молодий — молодому.

Ще один ефект, який штовхає будь-яке суспільство (не лише українців) у пастку вождизму — психологічний феномен покладання провини або заслуг на одну конкретну фігуру замість обставин (це називається помилка атрибуції, й її автор Росс дослідив це лабораторним експериментом). У цій помилці поведінку незнайомої людини піддослідні пояснювали рисами цієї людини замість зовнішньої ситуації. А в нашій із вами ситуації йдеться про персоналізацію: будь-які успіхи чи провали держави теж пов’язуються в масовій свідомості з особою керівника. Або маленькі пенсії приписують меру міста, а не системі. Чи ремонт траси — голові району, а не податкам жителів.

Понад те, коли індивід не може контролювати зовнішні обставини (а ми у війні не можемо їх контролювати апріорі, що показують щоденні обстріли й бої), виникає потреба «делегувати» цей контроль сильному лідеру, який демонструє впевненість. Це такий механізм психологічного захисту. За опитуванням КМІС 2025 року, 36% респондентів віддавали перевагу якраз сильному лідеру перед демократичними процедурами.

Найкращий приклад цього — популізм: збурити людей акцентом на постійні небезпеки й загрози (від економіки, мігрантів, клімату, комуністів, політичних супротивників) — а потім на цьому тлі, демонструючи зухвалу, агресивну, «сміливу», «несистемну» поведінку, виграти вибори.

Така поведінка характерна загалом людям, а не тільки нам. Бо ж еволюція людини як виду триває сотні тисяч років — і лише кількадесят тисяч більш-менш розвиненого мислення не змінять давні психологічні механізми, які прокидаються, коли нам складно.

Проте тепер додамо сюди суто українського контексту.

Історична травма й недовіра до держави

Історія нашої країни й суспільства десятиліттями привчала нас до патерналізму та знищення за інакодумство й людей, що вирізнялися. Тоталітарне й авторитарне правління за Радянського Союзу та частини Незалежності сформували залежність людини від держави. Патерналістські настрої в Україні були і є сильними, як і переконання, що саме держава несе повну відповідальність за забезпечення й життя людей.

А історична недовіра до держави та влади як до чужого інституту (імперського, радянського, потім олігархічного) сформувала теж негативне ставлення до абстрактних інституцій, правил, документів, системи стримувань і противаг. Натомість щоразу спричиняє пошуки «свого» лідера, який зможе ці інституції підпорядкувати або змінити заради уявлення про справедливість.

Коли ж люди зараз бачать, що суди, закони чи процедури не захищають їх у повсякденному житті (частково це ілюструється тим, що торік 48% респондентів дослідження Центру Разумкова відповіли, що ситуація в Україні рухається у неправильному напрямі), цінність цих абстрактних «правил гри» падає. Натомість зростає запит на оцю «волюнтаристську справедливість» — коли сильний лідер діє в обхід неефективних законів чи інституцій, щоб швидко покарати винних чи навести лад.

У воєнних умовах, у яких перебуває Україна, суспільні інститути, закони, процедури та конституційні норми якраз є доволі абстрактними конструктами. Іноді складними для розуміння. Іноді неефективними й такими, яким люди переважно не довіряють (на листопад 25 року, зігдно з дослідженням Центру Разумкова, Верховна Рада, уряд, чиновники, суди, політичні партії та загалом українська влада мали від’ємне співвідношення довіри й недовіри). А людська психіка, як ми вже розібралися вище, еволюційно краще пристосована до взаємодії з конкретними людьми, а не зі складними децентралізованими системами.

І як я вже описував, у часи випробувань наше мислення регресує від складних понять до простих відповідей. Нам ніколи й ніяк розбиратися в системі стримувань і противаг парламентсько-президентської республіки. Нам краще довіритися лідеру або референтній групі, до якої ми себе відносимо і чиї патерни поведінки запозичуємо.

Лідерство й локус контролю

Тож під час масштабних криз, якою безумовно є війна, суспільство схильне демонструвати вищий рівень підтримки сильних, «воєнних» лідерів. Наприклад, найбільший рівень довіри на червень цього року, за опитуванням КМІС, мали Залужний, Роберт Бровді (Мадяр) і Буданов, а не Зеленський. Натомість зростав рівень довіри й до Федорова, й до Сирського (опитування було ще до історії зі «Скелею» та протестів).

Це теж пояснюється просто. Макс Вебер, німецький соціолог, класифікував лідерство як традиційне (наприклад, монархічне або родове), раціонально-легальне (бюрократичне, виникає внаслідок установлених процедур, наприклад, лідерів) і харизматичне (засновано на якостях лідера та вірі в його здатності). Спробуймо подумати, якому типу більшість людей віддала б перевагу в умовах війни?

Науковиця Маргарет Херманн класифікувала лідерів на лідерів-прапороносців (має образ майбутнього, гуртує навколо себе, знає, «як треба»), лідерів-служителів (захищає інтереси групи, прихильників), лідерів-торговців (переговорник, здатен переконувати) і лідерів-пожежників (швидка реакція на кризові умови, дії). Теж можемо подумати, на кого частина людей схоче спиратися під час війни.

Ще один феномен чи явище, яке, на мій погляд, впливає на каналізацію багатьох масштабних протестів у підтримку конкретного лідера чи виступ проти нього, — локус контролю, введений у науку Роттером. Теж психологічне поняття, яке пояснює, куди спрямований контроль людини — всередину чи назовні. Зовнішній локус означає, що людина шукає проблеми, причини явищ і шляхи розв’язання ззовні: у її труднощах винен хтось інший (начальник, влада, сусіди), її настрій і цілі визначаються ставленням оточення тощо.

Внутрішній локус контролю означає переконання, що результати залежать більше від власних дій і зусиль, пошук мотивації у власній психіці й цінностях. Локус контролю можна виміряти тестами, він не є статичним, а може мінятися час від часу, залежно від стану людини й обставин. Проте скажіть, хто з нас ніколи не чув чи не думав, що «від нас нічого не залежить», «не треба висовуватися», щоб не стати помітним або винним, чи «ініціатива карається виконанням»? Таким чином, нас часто привчають до пошуку зовнішніх причин подій із нашою державою, а не внутрішніх індивідуальних чи суспільних.

Коли я писав про «делегування» права вирішувати та встановлювати справедливість лідерові — це якраз про зовнішній локус контролю, який змушує людину думати, що «він там нагорі розбереться», вкотре перекладаючи відповідальність на такого лідера.

Що робити

Таким чином, пошук «месії» або «рятівника» — це прояв адаптивної поведінки, коли суспільство сподівається, що прийде одна людина (або команда) і магічним шляхом розв’яже системні проблеми (війну й загрозу існуванню, корупцію, мобілізацію, ТЦК, суди тощо) без необхідності тривалої розбудови правових процедур, боротьби та віддачі всіх сил усього суспільства.

Це не унікальна риса українців, а типова психологічна реакція спільнот із незавершеною модернізацією інститутів, яке має історичні травми та пам’ять про них і чиє існування й виживання загрожене. Проте підживлена ще й суто українськими явищами й рисами. Ставка на «сильну людину» — це логічна, хоч і сумна (або ні, про що нижче) спроба вижити в системі, де правила нічого не вирішують.

Орієнтація на персони замість правил зменшиться в міру зростання економічної самостійності людей, підвищення рівня правової культури й знань, формування реального досвіду, де закон захищає краще, ніж «добрий цар», від насильства й несправедливості. Проте це тривалий час. Бо запит на вождизм — це часто просто запит на швидкість в умовах стресу.

Нічого дитячого чи інфантильного я б тут не виокремлював. Так само як посилена тривога у бійця не є патологією, якою була б у мирний час для цивільного, так само і пошук «сильної руки» в кризові часи не є чимось незвичайним. Інша справа, що раціоналізація цієї загалом адаптивної стратегії теж має бути, щоб пам’ятати, що лідер — це тільки засіб досягнення цінностей, а не той, кого приводимо до влади чи до посади, щоб потім віддати йому всі повноваження.

Бо, нагадаю, існує ще один цікавий закон політології — «залізний» закон олігархії Міхельса, згідно з яким будь-яка форма соціальної організації, незалежно від її початкової демократичності або автократичності, неминуче вироджується у владу небагатьох обраних — олігархію, партійну номенклатуру, найбільш заможних чи наближених. Цю ідею було розроблено 1911 року, з того часу було знайдено багато винятків і критики. Зараз не можна говорити про «залізність» цього закону, але тенденцію таку слід мати на увазі. І системою запобіжників і обмежень, котрими є, наприклад, громадянське суспільство поза кризовими часами, якісні медіа, закони, конституція й та сама система стримувань і противаг, утримувати владу від автократизації.

Тож ми не виправимо наші історичні болі. І побудувати, наприклад, справедливу судову систему, законну мобілізацію чи якісні медіа — питання не одного року, хоча робити це треба вже. Проте підходити до протесту свідомо, наполягати на правилах, цінностях і справедливості, а не на особистостях аж до культу та сексуалізації, як це описала дружина Федорова — це спосіб не перетворити пряму демократію на чергове піднесення нового вождя, чого в нашій історії вже було вдосталь.

Фото з сайту «Голоси з площі. Картонки»