Українська вулиця вміє протестувати. У Кучми вимагали вилікуватися від «кучмізму» (авторитаризму), піти у відставку та звільнити силовиків причетних до вбивства журналіста Георгія Гонгадзе. Янукович двічі збирав Майдани проти себе. Наметове містечко під лозунгами «Юлі — волю!» простояло неповних три роки. Минулого року «картковий протест» на площі перед театром ім. Івана Франка у Києві зібрався на найбільший з початку російського вторгнення протест, щоб протидіяти спробі влади змінити повноваження НАБУ та САП.

У липні 2026-го, коли Володимир Зеленський розпустив Кабінет міністрів і не вніс на розгляд Верховної Ради нового кандидата на міністра оборони, вулиця, можливо вперше, вимагала протилежного — щоб знятого міністра повернули на посаду. Із тих публікацій, що трапилися мені у ході роботи над дослідженням, майже кожна друга містила заклик не звільняти Федорова або повернути його на посаду. І ще у третині випадків користувачі мікроблогів висловлювали пряму особисту підтримку екс-міністру. Про те, що для зміни міністра довелося відправити у відставку весь Уряд, вдруге за останній рік, згадували лише у 1,6% дописів.

Торішні «картонкові» протести на захист незалежності антикорупційних інституцій виникли спонтанно, без партій та політичних лідерів, як низова мережева реакція суспільства. Цього року базові умови не змінилися, адже за відсутності виборів, та інших механізмів демократичної участі під час війни, суспільство шукає шляхи каналізації протестного потенціалу. Який проявляється у соцмережах та вуличних акціях протесту. У 2025-му головними мотивами протестувальників були, імпліцитно, збереження руху в бік Європи, вимоги до влади почути голос суспільства, а не збереження на посадах конкретних очільників НАБУ чи САП.

Цього літа ж у протестів була виражена персоналізована драматургія та пара «герой — антигерой», «Федоров, так!», «Сирського — геть». Близько 40% учасників акцій називали головною метою своєї участі повернення Михайла Федорова, ще 20% — відставку головкома ЗСУ Олександра Сирського, а 80% зізналися, що припинили б протестувати, якби Федоров повернувся на посаду. Багато прикладів персональних закликів і гасел протестувальників звернених до Зеленського, Федорова можна знайти у віртуальній галереї «Голоси з площі. Картонки», створеній українським дизайнером Артемом Сахом. Критика Володимира Зеленський, втім, судячи по аналізованим нами даним, була вагомою, але не панівною темою.

Примітно, що в досліджуваних мною та колегами дописах у соцмережах, лексика реформ, прозорості закупівель чи цивільного контролю над армією зустрічається лише приблизно в 10% публікацій на підтримку протестів. І майже завжди на другому плані, після вимог до влади обґрунтувати свої кадрові рішення. «Шкода, що так і не вдалося налагодити діалог між владою та суспільством. Сподіваюсь, що з часом це питання вирішиться, адже, на мою думку, саме відсутність комунікації була першопричиною цих протестів» — писав один із організаторів акцій, ветеран Дмитро Козятинський, підбиваючи підсумки протестів.

Ми вже наділені пост-знання, чим закінчилася ця історія протестів. Федоров пішов створювати оборонні стартапи, заявивши про потребу знайти механізм, як провести вибори під час війни. А новим міністром оборони став Євген Хмара. Це, втім, не підважило ключового питання дослідження, якщо вибори під час війни неможливі, чи загроженим є право на мирні зібрання в умовах воєнного стану. І чи є вуличні акції й соцмережі єдиними каналами комунікації, якими суспільство може швидко повідомити владі, що кадрові рішенні пояснені недостатньо.

Читайте повне дослідження, з методологією, аналізом аргументів за і проти, та описом нормативного підгрунтя правових меж протестів під час воєнного стану за посиланням.