До мого міста теж дісталася кампанія про «загрозу індусів». Багаторазово доведено, що мігрантів  їде до України не більше, а набагато менше, ніж до війни (що й логічно). Тем не менш, кампанія шириться. Наприклад, з’явилися роздруковані на принтері оголошення на стовпах, які порівнюють міфічні зарплати міфічного ж мігранта з Індії та українського військового. Або ж більш категоричні заклики на парканах.

Мене зацікавило, чому, попри багаторазові спростування цих очевидно абсурдних фейків, люди продовжують у них вірити. І навіть не стільки вірити, скільки емоційно й різко негативно реагувати на цю неправду, надаючи цьому дискурсу вигляду реальної проблеми. І ось пояснення.

Люди за своєю природою шукають не правду, а передусім задоволення фізіологічних потреб, психологічну безпеку й приналежність до групи. Цього нас учить психологія, зокрема еволюційна: так жило людство тисячоліттями.

Вижити без племені було неможливо. Якщо ти не робиш те, що робить або думає твій рід — ти «не наш». А одинакам, навіть тим, що тисячу разів мають рацію, жити без групи було щонайменше дискомфортно, а то й небезпечно.

У піраміді Маслоу (яка насправді не піраміда, він так ніколи не формулював, а писав про «ієрархію потреб») теж нема нічого про правду, справедливість, пошук істини чи об’єктивність.

Натомість його висновок був, що в умовах незадоволення базових потреб (фізіології, безпеки, соціальної приналежності до групи) прагнення до самореалізації чи самоактуалізації відходить на другий план і важливе лише найзавзятішим людям.

Навряд чи можна зараз знайти людину, яка під час війни скаже, що її фізіологічні потреби, хоча б у спокійному сні чи відсутності тривоги, або потреба в безпеці з цими нічними обстрілами, цілковито задоволені, щоб вона могла присвятити себе пошукові правди.

Тому в цих умовах, коли наші базові потреби в безпеці та соціальних зв’язках не задоволені, мозок у стресі економить ресурси завдяки швидким, груповим рішенням замість повільного критичного аналізу.

Тобто ми регресуємо до закріпленого тисячоліттями еволюції «племінного» мислення: сприймаємо інформацію крізь призму «свої-чужі». Навіть відверта брехня, якщо вона нам подобається чи посилює нашу соціалізацію, почуття безпеки, ідентифікацію — зайде.

У соціальній психології також існує поняття референтних груп. Це спільноти, на чию думку, цінності й норми ми орієнтуємося, навіть якщо безпосередньо з ними не взаємодіємо. Референтна група ніби встановлює, що є «нормальним», «правильним», «своїм», а що ні.

У когось вона — це реальна сім’я чи коло друзів. У когось — підписники в телеграм-каналі, однодумці за інтересами, наприклад, за музичними смаками, вболівальники футбольної команди, навіть незнайомі люди в коментарях під дописом, які думають «так само, як я».

Нині, з розвитком технологій комунікування, людина може фізично не знати жодного представника своєї референтної групи особисто, зате ідентифікувати себе як її учасника психологічно («я патріот», «я проти війни», «я за “Динамо”», «я не цікавлюся новинами» тощо). Проте саме схвалення (чи осуду) своєї групи вона підсвідомо шукає, перш ніж сформувати власну думку. Через ту ж сильну потребу в соціальній приналежності.

А в епоху соцмереж референтні групи стали ще більш плинними, фрагментованими й часто анонімними. Підписка на канал чи перебування в групі за інтересами або навіть алгоритм відео в тому ж тіктоку вже формує референтну групу, що впливає на сприйняття реальності.

Ці референтні групи та «племінне» мислення — це і є той психологічний ґрунт (але ще не всі його складові), на якому прогресує дезінформація та поляризація. Без потреби в доказах, бо їх заміняє сам факт, що «всі навколо так думають», «моє “плем’я” (референтна група) це поділяє», «я про це чув», «немає диму без вогню» тощо.

Саме це й експлуатують інформаційні кампанії впливу — не намагаючись переконати нас у чомусь конкретному, а дезорієнтуючи в тому, кому взагалі вірити, перемикаючи мислення з логіки на емоції, зокрема, групові, «племінні», та поглиблюючи поляризацію суспільства, протиставлення одних груп людей іншим.

І тому фейки про «індусів» і загалом усі брехливі чи напівправдиві повідомлення недостатньо просто спростувати. Людина за ієрархією потреб шукає не істину, а спокій, спільноту та підтвердження своїх переконань — хай вони і можуть бути нав’язаними штучно створеними референтними групами та багаторазово повторені алгоритмами соцмереж.

Тож вона не змінить поведінку від одного спростованого факту. Бо цей факт, хай він тисячу разів буде спростований, був цеглинкою у її ідентифікації як члена якоїсь референтної групи. Без нього вона розгубиться, а не стане розумнішою. Тож медіаграмотність і фактчекінг важливі, але це лише робота з «верхівкою» проблеми.

Ґрунтовніше розв’язання лежить глибше: наприклад, якісна освіта, довіра до інституцій, формування власних наративів і референтних груп, відсутність ворожнечі між різними групами в суспільстві, внутрішня справедливість у державі, якісні незалежні медіа. Саме ці опори вороги розхитують найбільше — і саме їх зміцнення є рішучішою відповіддю на когнітивну, а не лише інформаційну війну.