Коли нам розповідають, що Зеленський нібито не хоче завершувати війну, бо на ній заробляє кооператив «Династія», мені одразу згадується легендарна «торгівля на крові» від бариги Порошенка. Схоже, стара платівка просто отримала нову обкладинку. 

Але зараз, здається, ми маємо справу з набагато потужнішою кампанією псевдомиротворців - прихильників формули «мир за будь-яку ціну». Колишня речниця президента Зеленського Юлія Мендель пащекує на цю тему по всьому світу, роздаючи інтерв’ю направо і наліво. Про «хороших русскіх» я вже навіть не кажу. Марк Солонін, Альфред Кох та деякі прочіє товаріщі роками, турбуючись винятково про наше благо, переконують Україну погодитися на умови Путіна. І що далі триває війна, то голосніше активізуються наші корисні ідіоти, добровільні адвокати Москви та ті, хто свідомо чи несвідомо ретранслює кремлівську картину світу. 

В Україні хіба що якісь маніяки мріють про продовження війни. Ця клята, безглузда й страшенно виснажлива бойня так усіх задовбала, що від неї хочеться просто вити. Варто згадати кількість загиблих, поранених, скалічених життів, зруйнованих міст і родин - і природним чином виникає думка: може, вже досить? Може, треба негайно домовлятися? Може, погодитися на якийсь компроміс? 

От тільки тут є одна маленька, але принципова проблема.

Якщо уважно слухати Путіна, стає очевидно: жодного компромісу він нам не пропонує. Він вимагає віддати йому весь Донбас - включно з територіями, які його, прости Господи, «друга армія світу» роками не здатна «звільнити». Мабуть, друга армія світу - друга з кінця. 

І тут виникає просте питання: а що Росія пропонує в обмін? 

Відповідь приголомшливо проста: нічого! 

Путін не каже: давайте зупинимося на нинішній лінії, підпишемо мирний договір з гарантією безпеки, припинимо вбивати одне одного і почнемо домовлятися. Ні. Спочатку Україна має віддати йому те, чого він не зміг забрати силою. І лише після того, як смердюча російська армійська нога стане на весь Донбас, Москва, за цією логікою, милостиво сяде за стіл переговорів. 

А тепер, знаючи Путіна, нескладно уявити, про що будуть ці переговори. 

Про нові поступки. 

Ще поступки. 

І ще поступки. 

Доти, доки від України не залишиться зручна для Кремля оболонка - формально незалежна, але фактично перетворена на васала Москви. 

Ті 28 пунктів, які придумали в Москві і вклали у вуста Трампу, теж нікуди не зникають із цієї картини. Принаймні загальна логіка російських вимог давно відома: територіальні поступки, обмеження української обороноздатності та політичні умови, які різко звужують український суверенітет. 

Тому висновок для мене простий і водночас дуже неприємний. Україна може ненавидіти цю війну. Українці можуть бути смертельно від неї втомлені. Але сама втома ще не створює миру. 

Україна змушена продовжувати опір не тому, що Зеленський, Порошенко чи хтось інший таємно закоханий у війну. І не тому, що українці нібито отримують від неї якесь задоволення. А тому, що Росія досі не демонструє готовності до такого миру, який не означав би для України капітуляції перед російськими вимогами. 

Путін живе у власній паралельній реальності, де російська армія неодмінно перемагає, Україна ось-ось розвалиться, а Донбас і, можливо, вся Україна рано чи пізно «повернуться» під контроль Москви. Проблема для нього лише в одному: ця реальність уже не раз розбивалася об реальність справжню. Останнім часом ЗСУ зуміли навіть відвоювати частину окупованих територій. 

І тут постає найважче питання: скільки це триватиме?

Дату вам не назве ніхто. Ні завтра, ні через місяць, ні через рік. Так само ніхто не міг точно сказати, коли закінчаться війни США у В'єтнамі чи Афганістані. А Радянський Союз взагалі здавався багатьом монолітною, озброєною до зубів імперією, яка стоятиме вічно. 

Не вистояла. Урешті-решт Москва вивела свої війська з Афганістану, коли стало зрозуміло, що нескінченно оплачувати цю війну людьми, грошима й ресурсами вона не може.

Історія імперій має одну дуже неприємну для імперців властивість: вони майже завжди здаються вічними - аж до того моменту, коли раптом виявляється, що вони вже не можуть продовжувати. 

Тож війна, попри всі наші страшні втрати, зрештою завершиться. І я вірю, що завершиться на нашу користь - Україна вистоїть, збереже свою державність і залишиться вільною країною. Просто ми не знаємо, коли саме настане цей день. І, мабуть, саме це сьогодні найважче - продовжувати боротьбу, не маючи календаря перемоги. Альтернативою може бути лише капітуляція і перетворення України в одну велику Бучу з усіма наслідками. 

Але історія ще не дописала останню сторінку цієї війни. І колись ми озирнемося назад і побачимо: Росія з її армією, ядерними ракетами та імперськими амбіціями виявилася зовсім не такою всесильною, якою сама себе уявляла.