24 травня 2024 року новим генеральним директором Укрінформу призначили колишнього речника Східного угруповання військ Збройних сил України полковника Сергія Череватого. Полковник Череватий — фахівець зі стратегічних комунікацій, кандидат політичних наук. Від початку повномасштабного вторгнення він був заступником зі стратегічних комунікацій тодішнього командувача оперативно-стратегічного угруповання «Хортиця» Олександра Сирського, організував у Києві Інформаційний штаб. Після того працював речником Східного угруповання військ ЗСУ. У січні 2024 року ввійшов до складу секретаріату Національної спілки журналістів України. 30 квітня 2024 року Сергія Череватого призначено начальником кафедри військової журналістики Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка (ВІКНУ). Череватий замінив на цій посаді соратника Шарія Геннадія Ніколайчука.

Звільнення його попередника Олексія Мацуки, який пропрацював на посаді генерального директора пів року, пов’язують із появою в Укрінформі темників. Новий генеральний директор каже, що за його керівництва темників не буде. За його словами, наразі головне — це стабілізація ситуації в колективі та недопущення порушення прав журналістів. Він не готовий анонсувати якісь кадрові рішення.

Щодо редакційної політики, то полковник Череватий готовий зробити все, щоб Укрінформ повернувся до «білого списку» медіа. Планує також провести спільно з колективом ревізію форматів, розвивати ютуб-канал. На створення нового телеканалу, про необхідність якого говорив Олексій Мацука, Сергій Череватий не готовий витрачати засоби, час та енергію.

Полковник Череватий не вбачає чогось екстраординарного у призначенні військового керівником цивільного медіа. Каже, що різниці між військовими та цивільними журналістами практично немає. Водночас підтверджує, що відкликати його до війська можуть у будь-яку хвилину.

— Пане Сергію, після скандалу з темниками знову актуалізувалося питання, чи потрібні Україні державні медіа. Нібито в демократичних державах їх не має бути. І Україна після Революції гідності пройшла чималий шлях роздержавлення медіа: реформувала державні й комунальні друковані медіа, створила на базі 30 державних мовників Суспільне. Чи не вважаєте ви, що потрібно остаточно роздержавити й ті медіа, які ще залишилися в Україні, й ті, які останніми роками створила влада?

— Моя абсолютна позиція така: не потрібно поспішати й ламати те, що працює. Особливо в період війни. Ми знаємо, яка нам протистоїть надпотужна інформаційна машина. Вони її накачували всі роки правління Путіна, ми спостерігали та стежили. І мені здається, що це може бути предметом дискусії після війни. Адже право держави мати, а право суспільства вимагати й впливати через громадські організації, різні професійні спільноти на це. На мою думку, під час війни нам потрібні ці медіа. Формат і якість їхньої роботи можна покращити. Про це можна дискутувати із залученням наших найкращих фахівців і представників суспільства. Обов’язково треба вивчити досвід передових країн. Адже ми не просто агенція, наша функція — іномовлення зокрема. Ми знаємо, що є країни, де є іномовлення: США, Німеччина, Франція, Іспанія, Болгарія, Хорватія, Албанія та ін.

— Ну, тут питання, щоб не було зовнішнього втручання в редакційну політику. І будь-які медіа, державні, недержавні, вони не можуть бути інструментом інформаційної війни.

— Мені здається, що під час війни країна повинна мати свій голос. Тут має бути, як на мене, розумна достатність. Наприклад, у Сполучених Штатах під час війни створили спеціальний комітет, який очолив впливовий журналіст і який виступав за воєнну цензуру. 19 серпня 1941 року Рузвельт призначив керівником Управління цензури Байрона Прайса, виконавчого директора служби новин в Associated Press. За «створення адміністрування газетних і радіо кодексів» Прайс отримав спеціальну Пулітцерівську премію в 1944 році.

— Я все ж мала на увазі політичну цензуру, а не воєнну. Думаю, журналісти дуже добре розуміють, що таке воєнна цензура і для чого вона потрібна. За їхніми словами, вони максимально її дотримуються.

— Зрозуміло. Я 18 місяців був на фронті, прекрасно знаю ціну недотримання правил безпеки. Водночас максимально сприяв журналістам у роботі. Просто, на мій погляд, під час війни є певні елементи, які стосуються безпеки держави, але в іншому, звичайно, що ніяких темників чи політичної цензури не має бути.

— Голова комітету з гуманітарної та інформполітики Микита Потураєв вважає, що Укрінформ не має бути державним, що його треба реформувати. На його думку, таку велику мультимедійну агенцію як Укрінформ не варто ні з ким зливати, а потрібно реформувати за зразком НСТУ. Парламентар пропонує використати погоджений західними партнерами та Україною закон про НСТУ, переробити його і створити незалежну агенцію з незалежною наглядовою радою, з незалежним правлінням, із редакційними й журналістськими стандартами. Він переконаний, державних медіа в Україні не має бути. Як вам така пропозиція?

— Реформувати в будь-якому разі потрібно, але мені здається, це потребує суспільного осмислення. Головна реформа, напевно, має бути після війни. Зараз, думаю, перший крок — це стабілізація ситуації в колективі та недопущення порушення прав журналістів. Гарантування їм нормальної роботи. На всіх редакційних нарадах, які у нас були, я чітко артикулював це.

Колектив доволі великий, я хочу зустрітися з усіма редакціями, проговорити всі питання, в міру можливості щось швидко вирішувати. Наскільки я бачу, з редакторами ми знаходимо спільну мову. Щодо вашого питання, думаю, треба провести якісь круглі столи з експертами, вивчити закордонний досвід і напрацьовувати конкретні пропозиції. І точно не можна припиняти виконували під час війни свою функцію агентства. Реформа могла би суттєво модернізувати Укрінформ. Але просто його роздержавити, мені здається, зараз це не актуально.

— Так ніхто ж не хоче знищити Укрінформ, пропонують його просто реформувати. Тобто ви за те, щоб реформувати, але після війни, так? І після публічного обговорення?

— Так, має бути виважене рішення. Я людина абсолютно демократичних цінностей, вважаю, що ці речі треба максимально обговорити.

— Мої колеги вважали Укрінформ унікальним явищем, коли його очолював Олександр Харченко. Це була державна агенція, яка робила якісну журналістику та дотримувалася професійних стандартів. Чи повернеться старий Укрінформ, який не був інструментом державної пропаганди, працював за стандартами й був у «білому списку» медіа?

— Ми будемо прагнути все зробити для цього. Я зустрічався з тими членами команди, які працювали ще з шановним паном Харченком, він справді багато зробив для розвитку Укрінформу. Я сказав, що нові формати не мають заперечувати того, що було досягнуто. Тому що тут потужний колектив, дуже досвідчені фахівці, приміром, Сергій Тихий, Любов Жаловага, Ольга Коростельова, Наталія Костіна, Галина Стасєва та інші. Хочу максимально їм сприяти, щоб те, що було досягнуто, повернули й примножили. Буду докладати для цього всіх зусиль.

Водночас буду використовувати свій досвід. Я останні два роки працював з усіма провідними вітчизняними та закордонними медіа. І, в принципі, мій напрямок вважався найліберальнішим у плані доступу. Розумію, що ми маємо розказувати про війну й нашому суспільству, і західним суспільствам, щоб вони нам допомагали. Тому моя політика (і вимога була до підлеглих) — максимально сприяти цьому, але з дотриманням правил безпеки.

Особливо важливо, щоб іноземна аудиторія розуміла, яку значну роль у війні мають наші військові. Якщо не робити матеріали про наших героїв, розбитий Харків — як тоді, приміром, американському платнику податків зрозуміти, що він має допомогти українським дітям, яких просто вбиває Росія?

Я більшу частину життя працював військовим журналістом. І не сказав би, що є дуже велика різниця з цивільними журналістами. Це такі ж редакційні колективи, з такими ж суперечками, творчими обговореннями. Мені було легко в ролі речника, ролі заступника командувача, який курував цю роботу. У мене, наприклад, речником більше як рік у марафоні був Юрій Сиротюк, колишній народний депутат від «Свободи», рядовий. Він прямо з окопів вмикався в марафон. Тобто не тільки як якийсь офіційний речник, а як солдат з окопів. Я його не цензурував. Говорив йому, що з питань безпеки у нас є спеціальне управління безпеки операцій. Усе. Також Тарас Березовець, у якого величезна аудиторія. Тобто я робив усе, щоб війну було видно.

Мені подобалося працювати журналістом. Більше як 20 років агітував Україну за вступ в НАТО. Це була моя свідома громадянська позиція. У лютому 2003 року ми робили на УТ-1 15-хвилинну програму про НАТО. Щоб така програма виходила на державному телебаченні, треба тоді було домовитися з Адміністрацією президента. Там Васильєв тоді такий сидів. Він мене запитує: «А ета грант?». А я не знаю, що таке слово «грант». Кажу: «Ні, я капітан Череватий із телерадіостудії Міністерства оборони. УТ-1 не проти. Дозвольте нам зробити програму про НАТО». Ми зробили програму, Володимир Павлович Горбулін, Євген Кирилович Марчук дуже допомагали. І що ви думаєте? Нас потім викидали з ефіру.

— Чи озвучили ви колективу найближчі плани щодо агенції? Що робитимете з починаннями попередника? Наприклад, чи створюватимете ще один телеканал? Чи залишиться в пріоритеті ідея розвитку відеоконтенту?

— Зараз я активно вивчаю всю спадщину і напрацювання попередньої команди. І позиція дуже проста: зберегти все, що вже має ефективність, має хорошого читача. Підтримати непогані мультимедійні проєкти, але систематизувати їх. Буду максимально спиратися на думку редакторів, щоб усе було елементом редакційної демократії. Я пообіцяв відразу не приймати ні різких кадрових рішень, ні щодо зміни форматів.

— Тобто вам потрібно провести ревізію?

— Так. Максимально проводимо ревізію. Стараюся проводити її разом із колективом. Я відкритий до спілкування. До мене вже заходять редактори й кажуть: можете прямо зараз зайти до нас у редакцію, у нас є нагальне питання? Звичайно! Піднялися, зустрілися, годину проговорили. Деяким людям навіть просто треба виговоритися, і я їх слухаю.

Тому думаю, що ми максимально залишимо все, що вже є позитивним. І налагодимо знову сталу роботу команди. Всі медіа стають конвергентними, додають різні формати. У нас є хороший ютуб-канал. Думаю, не буду зараз витрачати сил, енергію, якісь засоби на новий телеканал. У нас є канали в Україні, є марафон.

— Як ви ставитеся до нарахування премій керівництву компанії майже 300%? Як до цього ставиться ваша профспілка?

— Ми зараз у процесі діалогу щодо премій. Я за те, щоб нарахування премій було максимально справедливим, щоб була розумна доцільність. І в мене дуже хороший діалог із нашим головою профспілки Сергієм Сай-Боднаром.

— Що буде з мережею закордонних кореспондентів?

— Нам потрібна така мережа. Ми маємо можливість безпосередньо з інших країн мати ексклюзивну інформацію. Це дуже важливий міжнародний аспект нашої діяльності. Я вже мав розмову з нашим головним редактором цієї редакції, буду максимально сприяти їм. У нас зараз 12 кореспондентів в 11 країнах.

— У вас є кореспондент у Китаї?

— Так. Ми розуміємо, наскільки важливий Глобальний Південь. І зараз обговорюємо питання донесення інформації іншими мовами, зокрема арабською. Але це треба буде пропрацювати, вивчити. Розумію важливість для Укрінформу міжнародної кореспондентської мережі, намагаюсь максимально вивчити їхні потреби, щоби зробити все для покращення їхньої роботи.

— Чи будуть якісь кадрові зміни або реорганізація структури?

— Вони мають бути об’єктивними. Не хочу ніяких потрясінь. Я не готовий їх анонсувати. У мене є певні вимоги та свої правила. Вони абсолютно кореспондуються з логікою і законодавством. Просто максимально все приводжу у відповідність до нормативних документів. І як того вимагає здоровий глузд. Тому що тут люди працювали багато років, у них є досвід. Для чого їх різко ламати й посилювати кимось зовсім з іншої галузі? Тобто я хочу ще трішки вивчити процес і за потреби прийняти управлінське рішення.

У нас триває нормальний діалог із головними редакторами, наскільки я зараз бачу, вони доволі потужні. Наразі не бачу потреби їх міняти. Зрозуміло, що напевно будуть потреби в якихось змінах, бо система тут недосконала. Але це буде нормальний еволюційний трансформаційний процес. Без якихось там великих потрясінь. Думаю, колективу треба вийти з періоду турбулентності, іміджевої кризи та стресу. Хочу зараз заспокоїти ситуацію в хорошому розумінні цього слова. Дати людям можливість працювати без зайвих нервових потрясінь.

Люблю працювати з людьми в прямому діалозі. Якщо у працівника є негайне питання — вислухати й по можливості зразу розв’язувати. Паралельно веду діалог із медіа, партнерами, моніторинговими структурами. Пояснюю всім, що ми нормальне медіа з дуже хорошим колективом. Не якийсь там засіб пропаганди. І що тут не буде ніяких темників чи якихось таких інших ганебних речей.

— Ви згадали партнерів. Чи вплинула ця ситуація на співпрацю з донорами та рекламодавцями? Вони продовжують надавати вам допомогу чи призупинили з вами співпрацю?

— Учора ми мали розмову з USAID. Домовилися про подальшу співпрацю. Я сказав, що ми хочемо посилення співпраці.

— А рекламодавці?

— Про відтік рекламодавців я не чув. І зараз усе зроблю, щоб максимально швидко подолати кризу, щоб не винуватили колектив. Тут дехто хоче вже колектив стигматизувати, мовляв, чому мовчали. Ми говорили з редакторами, вони сказали, що не хотіли завдати шкоди країні. Я сказав, що солідарний з ними та вчинив би так само.

— Наші джерела розповідали, що в попередньої команди були плани на приміщення. Вам щось про це відомо?

— Уперше чую. Зроблю все, щоб я зайшов у це приміщення — і вийшов із такого ж приміщення. Це моя позиція. Це потужна локація в центрі Києва, дуже зручна для всіх медіа. До мене щодо приміщення ніхто не звертався і не запитував.

— Про темники й інші прояви цензури нам розповіли працівники Укрінформу ще торік у грудні. Але офрек. Як ви думаєте, чому жоден із тих, хто знав, не захотів сам відкрито про це написати вже після надання допомоги Україні ЄС та США? Це страх втратити роботу? Чи з інших причин? Українці ж ніби вільні та сміливі люди, протистоять страшному ворогу на фронті.

— Я дуже поважаю своїх колег. І знову ж таки, не можу за всіх говорити. Мав окремі розмови та певною мірою розумію їхню аргументацію.

— Ну, чому вони не захотіли говорити вже після того, як вийшло все в публічний простір?

— Ви розумієте, я не можу бути суддею, я можу відповідати за свої рішення.

— Ще більш показова ситуація з Юрієм Стригуном. Ви вже коментували ситуацію саме щодо отримання повістки після його коментаря, де він підтвердив існування темників. Хоча припустив, що це може бути збігом обставин. Але колеги його, м’яко кажучи, не підтримали. Ми говорили з регіональними журналістами, там його поважають. Що ви думаєте з цього приводу? Чи може бути повістка покаранням?

— У мене до нього навіть питань немає. Я виконав свої обов’язки, навіть не уявляв, хто такий Стригун.

— Шкода, що колеги не підтримали його, коли він підтвердив існування темників…

— Лист щодо нього надійшов майже за тиждень до того, як він підтвердив темники. Просто він мав піти звірити свої дані. Наприклад, я сьогодні підписав декілька таких же документів. Ну, ви собі уявляєте, я кілька днів на новій посаді, дзвоню Сирському і прошу забрати на фронт якогось працівника? Я би був посланий так, що «русскій корабль» заздрив би мені, розумієте? Не треба вигадувати того, чого ніколи не могло би бути.

— Що ви думаєте щодо того, що військовий очолив державне невійськове медіа? Який у вас зараз статус?

— У мене статус як у будь-якого мого попередника. Нічим не відрізняються в плані виконання моїх обов’язків. Єдине, що я тут у відрядженні.

— Ви залишаєтеся військовим?

— Я військовий, але на час перебування тут мій керівник — міністр культури та інформаційної політики. Я професійний журналіст, із 17 років тільки цим займаюся.

— А хто вас у відрядження відправив?

— Міністерство оборони.

— І вас можуть відкликати в будь-який момент, я правильно розумію?

— Це єдине, що мене відрізняє. Щоби призвати, наприклад, мого цивільного колегу, треба пройти трохи довшу процедуру.

Хотів би сказати, що це не якийсь унікальний досвід. У 1999 році Сергій Нагорянський, полковник, очолив пресслужбу прем’єр-міністра Кінаха, прекрасно з цим справлявся.

Це велике перебільшення, якщо хтось думає, що військовий журналіст у плані поведінки дуже відрізняється від свого цивільного колеги.

— Ви впевнені, що у вас не проявиться командний стиль керівництва, як в армії?

— Не думаю. Мене виховували так, що до всіх треба ставитися з повагою. Можете перевірити у моїх колег із попередніх колективів, як я до них ставився. До всіх звертаюся на ви й ніколи не хамив. Хоча були дуже нестандартні ситуації. Я людина європейських цінностей, понад усе ціную гідність. У мене завжди була своя думка. Я навіть висловлював її публічно, і високим чинам ніколи не боявся сказати свою думку, відстояти своїх підлеглих. Для мене це виклик — покерувати цивільним медіа.

— На вашу думку, чи повинні медіа під час війни поширювати державну пропаганду?

— Тут треба визначитися з дефініціями. Тому що в нас, наскільки я знаю, в керівних документах є слово «пропаганда». У нас настільки вже зашельмували це слово, що бояться. Але ж пропаганда здорового способу життя — це ж хороша пропаганда? Пропаганда патріотизму — це ж нормально. Пропаганда ставати до лав Збройних сил і захищати свою Батьківщину — це нормально. Ну, і зрозуміло, що пропаганда насилля — це табу. Тобто пропаганда може бути в розумних межах і тільки така, яка сприяє обороноздатності країни.

— Центр стратегічних комунікацій та інформбезпеки при МКІП залишиться у вашій структурі?

— Ми зустрічалися з цим підрозділом. З міністром я мав коротку розмову. Ми домовилися: це цінний підрозділ, який багато важливого робить. Я сказав, що якщо їх зроблять окремим підрозділом, це буде братня структура. Я їх підтримую. Ми постійно в діалозі. Зараз одну цікаву тему опрацьовуємо. Але я думаю, що це питання теж потребує вивчення. Тому що вже пройшло два роки повномасштабної війни. Можливо, має бути вдосконалення їхньої роботи. Я відкритий, чую їхні пропозиції. Але я хочу ще почути міністра, як він це бачить. Тому що, зрозуміло, це дуже важливий і потрібний напрям.

— Скільки в Укрінформі військовозобов’язаних?

— Військовозобов’язаних у нас 70, із них можуть мобілізувати 50%. Загалом за десять років у нас 32 працівники брали участь в російсько-українській війні. Зараз 15 наших колег служать.

Фото: Кирило Чуботін, Укрінформ