У Києві завершився другий фестиваль квір-кіно Sunny Bunny. До цьогорічної програми фестивалю увійшло 60 фільмів із 35 країн світу, які були представлені у 8 програмах. Впродовж фестивалю також проходили спеціальні покази та освітні події.

У головному журі фестивалю разом з українською акторкою Оксаною Черкашиною та директором квір-кінофестивалю Mezipatra Павелом Бiчеком (Чехія) працював кінорежисер, сценарист і продюсер Ромас Забараускас (Литва).

Ромас Забараускас

Ромас Забараускас зарекомендував себе як провокативний балтійський автор, що поєднує гострі теми з візуальним пошуком. Забараускас здобув ступінь бакалавра кіномистецтва (2009–2012) в Університеті Венсен (Париж), рік навчався за обміном у Гантерському коледжі (Нью-Йорк), а також закінчив магістратуру з комунікацій (2014–2016) в Університеті Казімераса Сімонавічуса (Вільнюс). Зараз Ромас живе у Вільнюсі зі своїм нареченим Корнеліюсом. У програмі фестивалю відбулася прем’єра останньої картини Забараускаса «Письменник».

Ця камерна драма, що розгортається протягом однієї ночі у квартирі в Брукліні, є діалогом двох героїв, вихідців із Литви. Костас — письменник, який здобув певний успіх у США. Дмитро — його давнє кохання, котре він покинув, емігрувавши в Америку. В напруженій розмові вони згадують найкращі та найгірші моменти спільного життя, обговорюють новини й політичні тенденції, не забувають і про війну в Україні. Це і дует, і зіткнення двох сильних характерів; але на світанку вони доходять згоди.

Ми попросили Ромаса поділитися своїми враженнями від фестивалю та від Києва, а також торкнулися вічно актуальних питань ідентичності, толерантності в суспільстві та травматичного радянського спадку.

— Як у вас виникла ідея такого фільму-діалогу?

— Це почалося в лютому 2022 року, після вторгнення Росії в Україну. В Литві ми часто намагаємося забути наше минуле та позиціюємо себе як дуже сучасні та західні, але раптом я відчув, що радянська окупація, радянське минуле все ще впливає на наше сьогодення, і вирішив переосмислити це і взагалі те, що відбувається в Україні та світі, відрефлексувати, наскільки ми можемо змінити наше життя, наскільки залежимо від політичних, історичних і соціальних обставин.

Дмитро Десятерик та Ромас Забараускас

Тож із нагальної потреби такої розмови народився проєкт «Письменник». Я знайшов трьох співавторів, із кожним провів індивідуальні бесіди — й у кожного з нас були різні особисті історії та різні політичні погляди, які також увійшли до цього фільму.

— Герої торкаються дуже чутливих тем, зокрема, дідівщини та гомосексуальності в радянській армії. Ви використовували чийсь особистий досвід у сценарії?

— Так, один зі співавторів, професор соціології Артурас Терешкінас, так само як Дмитро та Костас, служив у Ставрополі. Він провів десять років у Сполучених Штатах. Тож у сценарії є певний досвід із його минулого, а також дещо зі спогадів навіть моєї власної родини про радянське військо.

— Ваші герої багато говорять про самоідентифікацію; для нас в Україні це питання є теж злободенним. Що означає бути литовцем сьогодні?

— Мені дуже цікаво зараз бути в Києві. П’ять років тому я також був тут (з усмішкою). Нині мені здалося, що у Вільнюсі більше українських прапорів, ніж тут. Тож я думаю, що однією з речей, яка нас об’єднує, є підтримка України, і ви знаєте, що це також включає дуже різних людей, які можуть не погоджуватися з багатьма іншими речами. Насправді вперше в житті я відчуваю, що наш регіон трохи краще розуміє глобальну політику. Думаю, в цілому, як східні європейці ми краще розуміємо терор і небезпеку Росії, але іноді здається, що ми покладаємося більше на західні ліберальні демократії, ніж вони самі. І я думаю, що це значною мірою є частиною моєї ідентичності як литовця, що я й хотів висловити цим фільмом.

— А що означає бути геєм у Литві сьогодні?

— Це все ще складно в певному сенсі. У нас, наприклад, немає визнання одностатевих стосунків. Я заручений зі своїм партнером, ми разом уже 8 років, але в нас немає статусу як у гетеросексуальної родини, і нам не дозволено всиновлювати дітей. І це розчаровує, тому що Литва є частиною Європейського Союзу. Я захоплююся тим, що українці зараз швидко стають більш відкритими, об’єднаними та інклюзивними. Але для Литви у мене вищі вимоги, тому що я не розумію, чому ми ще не просунулися вперед за всі ці роки в ЄС. Це розчаровує, але я усвідомлюю, що маю привілей походити із сім’ї середнього класу і зараз маю комфортне життя. Тож це не означає, що я особисто стикаюся з гомофобією щодня, зовсім ні.

— Як глядачі реагують на ваші фільми в Литві?

— Мій попередній фільм, «Адвокат», і мій наступний фільм, «Активіст», фінансуються, зокрема, Литовським кіноцентром. Також я сам є членом комісії, який фінансує кінофестивалі, і це називається просуванням фільмів у різних формах. Тож можна сказати, що я прижився в Литві та не є вигнанцем у кіноспільноті. А щодо глядачів, то залучити аудиторію до артхаусного фільму завжди важко. Але я працюю над цим, і, здається, з кожною картиною отримую кращий результат.

— Ви вже не вперше в нашому місті, але вперше як член журі. То які ваші враження від фестивалю Sunny Bunny, а також від сьогоднішнього Києва?

— Я завжди захоплювався Sunny Bunny, ще коли він був програмою на фестивалі «Молодість». У його рамках показали мій попередній фільм «Адвокат» у 2020 році, і це унікальний кінопоказ: одночасно і квір-, і східноєвропейський кінематограф. Але фестиваль дуже вибірковий і зосереджений на якості фільмів, тому, коли мене запросили, знаєте, я подумав: «Цікаво, що з цього вийде». Я не очікував такого, і тепер бачу ще більше різноманітних програм і фільмів, тож я дуже радий бути частиною фестивалю.

А що стосується Києва, то, звісно, я також дуже пишаюся тим, що перебуваю тут у цей момент війни. Це трохи сюрреалістично… Я знаю, що кожен у Литві хоче так чи так підтримати Україну. У мене як квір-режисера, можливо, не так багато можливостей, тож робота в журі Sunny Bunny була моїм способом висловити підтримку вам, і я щасливий від цього. Щодо Києва, то у всій Литві живе три мільйони людей — це наче вся Литва тут. Тож Київ — величезне місто, з великою історією та красою. А ще я бачу, що з’явилося багато нових модних кафе і барів. Відчувається, що це дуже західне місто, і, мабуть, Вільнюс порівняно з Києвом — досить миле маленьке містечко (сміється).

— Про що ваш наступний фільм?

— Насправді це завершення трилогії. Я розпочав з «Адвоката», тут ви подивилися «Письменника», а третя частина буде про активіста. Кожний фільм розповідає історію стосунків у різних політичних обставинах. «Активіст» — трилер про хлопця, який проникає в неонацистське угруповання, щоб знайти вбивцю свого партнера. Діється в другому за величиною місті Литви, Каунасі. Ми зараз на стадії постпродакшену, тож прем’єра буде наступного року.

Фото: Артем Гвоздков