Скандал із ганебним номером «95 кварталу», про який блискуче написала Лєна Чиченіна, зачепив почуття багатьох українців. Бо переселенці, й зі Скадовська зокрема — це люди, які переживають гостру психологічну травму. Зруйновано звичне життя й плани на майбутнє, покинуто рідні й улюблені домівки, дорогі серцю речі й сімейні реліквії. Світ перекинувся, й майбутнє лякає. Сміятися з цих людей — то садизм. Хай би хоч як вони розмовляли. Нуль емпатії — от який діагноз виставили собі кварталівці.

Але річ не лише в цім, далеко не лише. Перш ніж читати далі, згадайте імперські стереотипи щодо України, які росіяни вважають за правдиві. От саме крізь їхню призму й погляньмо на екран. За цими стереотипами, ми — «один народ», а отже, в українців усе таке саме, як і в росіян. Ще є «Західна Україна», у якій живуть «бендерівці», а чи то просто «бендери» — дикуни, геть не знайомі з сучасною цивілізацією, й вони ревно нав’язують усім українську мову.

Тож от вам герой сюжету. На ньому — головний убір, який в усьому світі зветься «російська шапка», зодягнений «по-деревенськи». Ще на ньому якийсь недолугий тулуп, от саме тулуп із шарфом, зав’язаним зверху комірця — я ніколи не бачив, щоби так носили шарфи люди, старші за дитсадковий вік. На ногах у нього — щось на кшталт російських валянків. Одне слово, типовий російський мужик — от саме мужик, хіба пляшка з кишені не стирчить. Додайте до цього фактуру артиста — й картина буде повною. Жителі Закарпаття зазвичай виглядають геть не так.

На решті території України, згідно з російськими стереотипами, живуть «хохли». Тож от вам героїня — типова «хохлуха»: незграбна, недоумкувата, примітивна й із обов’язковим плюс-сайзом — бо ж сало жере без міри. Так, акторка є саме такою й цілком може бути, але ж для цієї ролі обрали от саме її! І, звісно ж, «хохлуха» не знає української мови, а розмовляє російською — бо українська мова їй чужа, її їй «бендери» нав’язують.

А який там у нас антураж, що там на заднику? А там — засипані снігом типові російські ізби.  Щільно наставлені, бо ж ділянок як таких немає, лише маленькі двори, як і заведено в російських дєрєвнях. Доводилося на власні очі бачити зимові дєрєвні в російській Псковській області — один до одного. Закарпатські села виглядають зовсім не так. І, до речі, цей регіон — один із найтепліших в Україні, й зими там теплі.

Щось полюбили наші телевізійники російські ізби. В іншому номері «Кварталу» стіни «Макдональдсу в Яремчому» (мабуть, так, бо в називному відмінку — Яремче?) — так от, стіни є немазаним, небіленим зрубом. Й інтер’єр «хати в Коломиї» у фільмі «Встигнути до 30» — типова російська ізба.

Ще кілька років тому російські телевізійники знімали серіальні сцени «в російському селі» в Україні (та й наші в тих самих «Сватах»), то тепер наші телевізійники втюхують нам російську дєрєвню під виглядом українського села. «Одиннарод», так? А поміж тим, якщо міська «архітектура соцреалізму» є однотипною від Магдебурга до Владивостока й від Софії до Мурманська, то українські села разюче відрізняються від похмурих і безрадісних російських дєрєвєнь — про це навіть чимало росіян писали, починаючи від Буніна. І ця різниця наочно показує: ми з Росією — геть різні країни з різними традиціями.

І ще запитання: а чому дію скетчу у «Кварталі» помістили саме в Закарпаття, а не у Прикарпаття? Закарпаття не уславлене ревною боротьбою за українську мову, діалекти там дуже далекі від літературної норми, там багато угорськомовних, румунськомовних, а від 1946 року — й російськомовних людей, бо були хвилі організованого переселення з Росії. Таке враження, що автор сценарію цього опсусу, тобто опусу-ляпсусу, геть ані бум-бум не знає України. Бо це для людей з освітою за російськими стереотипами захід України весь гомогенний від Рівного, а то й від Вінниці й до Ужгорода: «Hic sunt benderes».

І фінальне запитання: а де географічно перебуває цільова аудиторія цього творіння — в Україні, а чи десь на північний схід?

Скриншот відео: Студія Квартал 95 Online/ютуб