Улітку 89-го чи 90-го я вперше опинився на заході України (якби не писав, а говорив зараз, то сказав би «на західній Україні»). Тоді у складі студентської делегації з Донеччини ми перебували у файному місті Тернопіль. Пам’ятаю, що конференція проходила в інституті, який свого часу закінчував один із майбутніх президентів України (Віктор Ющенко закінчив Тернопільський фінансово-економічний інститут, який так називався до 1994 року, а нині є Західноукраїнським національним університетом. Ющенко був президентом у 2005–10 роках — «ДМ»). Звісно, я про те тоді не знав, як — ніде правди діти — не знав і української мови на тому рівні, щоб вільно нею говорити.

Ну, а який Тернопіль у ті часи без речового ринку? Мабуть, ми всі тоді хотіли купити «джинси-піраміди» та польську косметику (великі такі пенали з різноколірними рум’янами) не менше, ніж бути на самому заході, заради якого власне і приїхали. І ще був один must have: сонцезахисні окуляри. Так от, перебуваючи в нашій дружній компанії на місцевому базарі, я вподобав ті самі омріяні окуляри та, звертаючись до продавчині, сказав щось на кшталт:

— Покажіть мені вон ті очки.

Продавчиня абсолютно спокійно перепитала: «Які саме?»

На що я, звісно, несвідомо, виконав, так би мовити, контрольний постріл: «Вон ті, красні!»

Коли вона цілком спокійно, люб’язно потягнулася за «красними очками», у себе за спиною я почув гучний регіт моїх земляків-донеччан, які почали голосно соромити мене за незнання української мови. Але ще раз зазначу: продавчиня жодним чином не вказала мені на мою помилку. Справедливості заради додам, що всі в нашій групі тоді знали українську мову приблизно на одному рівні, але… в юності не всі ми стримуємо емоції, демонструємо певний рівень виховання чи то культури. А дівчина-продавчиня була приблизно наших років.

Думаю, ви зрозуміли, чому я пригадав цей не стільки прикрий, скільки веселий випадок? Звісно, не тільки тому, що саме відтоді я назавжди вивчив два слова: «окуляри» та «червоний».

Не хочу деталізувати, чому неоднозначно ставлюся до критики, яку переважно поділяю, щодо новорічних жартів «Кварталу» та «Дизель шоу». Переконаний: жарти, сатира, зокрема й щодо влади, й щодо суспільства, має бути й у концертних залах, і на екранах навіть у часи війни. Але, як зазначила голова правління ГО «Детектор медіа» Наталія Лигачова у коментарі телеканалу «Київ», «наші творці популярних телевізійних шоу мають прибрати “русскій мір” із власних голів».

Бо пройшло вже більше як десять років відтоді, як усі українці мали зрозуміти, хто є ворогом, і щоб його перемогти, ми маємо всі об’єднатися. Попри це ми продовжуємо, вибачте, «ржати» з принизливих жартів про «донецьких», «скадовських» чи «кримських».

До речі, більшості «донецьких» або «скадовських» із цих жартів точно не смішно. Скажу з власного досвіду, чому саме. Тому що в час, коли на твою землю приходить окупант, то твоя мова стає для нього тим маркером, за яким він вирішує, що з тобою робити: стратити або милувати.

У моєму випадку так, на щастя, не було. Але я добре пам’ятаю, як у травні 2014 в моєму рідному, на той час уже непідконтрольному Україні Донецьку я опинився на вулиці та якраз отримав дзвінок на мобільний. Телефонував, колега, керівник регіональної ТРК однієї з південних областей України. Як завжди вишуканою українською він вітав мене з днем народження. Я теж перейшов на українську, хоча був на той час російськомовним. Інстинктивно я говорив тихо, щоб мою українську не почули на вулиці, бо тоді просто за українське слово в Донецьку можна було запросто опинитися «на подвале». Коли мій колега перепитав, чому я тихо говорю, я йому зізнався, що боюся говорити українською голосно, щоб не бути почутим. Він одразу перейшов на російську та майже наказав зробити мені те саме.

Мої обидві «мовні історії» не мали трагічних наслідків, але мені відомі інші випадки. Переконаний: мова — це точно не предмет жартів, принаймні щодо тих наших співгромадян, які опинилися в окупації чи змушені були лишити власні домівки та рідну землю.

Олег Джолос, викладач Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка, кандидат наук із соціальних комунікацій

Скриншот відео: Студія Квартал 95 Online/ютуб