Повчальну історію розповіла колега зі Словенії. Під час війни за незалежність 1991 року югославська авіація завдала удару по головному передавачу Словенського радіо. І не поцілила. Словенські колеги дуже зраділи й розповіли про це на своїх радіочастотах. Невдовзі відбувся другий удар югославської авіації — і цього разу влучний.

І хоча здавна відомо, що «після того — не означає, що саме з цієї причини», в цьому випадку було відчутно: словенська колега не має сумніву, що саме через розповідь про виживання передавача югославські військові повторили удар.

Колега розповіла цю історію, коли настав час запитань і відповідей в останній дискусії щорічної конференції Альянсу незалежних пресрад Європи (АНПРЄ). Дискусія була про репортажі наживо і так зване живе блогування, тобто текстові повідомлення в режимі «подія триває». Увага була зосереджена на відповідальному ставленні до поширення інформації.

Ясна річ, мені як людині з України було що сказати. Пригадати, як ми звикали до обмежень на повідомлення про російські удари. Висловити думку, що такі й подібні обмеження потрібно розглядати як додатковий вимушений вимір виконання основної функції засобів масової комунікації — дбати про суспільну безпеку.

• Читайте також: Наталія Лигачова: «Арестович, Жданов — гарантована велика кількість переглядів. Але ж ми розуміємо, що це не експертність»

В історії з Любляни була, звісно, і глибша причина — бажання керівництва югославської мініімперії придушити рух за незалежність. Без цієї причини війни взагалі могло не бути. Проте щоразу думати про глибинне історичне коріння нинішніх подій — забракне часу ретельно виконувати прямі обов’язки, а вони потребують зосередженості, пильності, врахування численних обставин, дбайливого ставлення до безпеки авдиторії, а тому можуть стояти на заваді отій оперативності повідомлень, якої так прагнемо ми, та й та ж авдиторія.

І тут щоразу виникає потреба зважити на наслідки своєї роботи, і поступово утворюється навичка розуміти, що поняття оперативності — це неправильно витлумачене поняття вчасності. І можна пригадати, що редакції поважних медіа та корпорацій нашої галузі дотримуються принципу «краще не першими — та правильно». А хто не знав цього, то, звісно, пригадати не може, але мав можливості навчитись упродовж нашого повномасштабного спротиву російській навалі.

• Читайте також: Усвідомлення справжньої ваги слова. Медійники — про те, що головного сталося з українською журналістикою під час великої війни

Я намагаюся не вживати терміна «повномасштабне вторгнення», бо вважаю, що «повного масштабу» росіяни досі не дійшли. «Широкомасштабне» — так. Але резервів і ненависті в них достатньо, щоби цей масштаб збільшувати. А от спротив наш має бути повномасштабним, у сенсі, що достатнім для того, щоби завдати поразки ворогу, якого масштабу не були б ворожі зусилля. Отже, виконання наших професійних обов’язків і дотримання професійних стандартів має бути бездоганним, бо й будь-яку мимовільну помилку ворог використає проти нас, а намірений відступ від засад чесності, точності та небайдужості — і поготів.

Конференція АНПРЄ відбувалася в Антверпені в Бельгії та була незвичною тим, що на ній до Альянсу заново вступила українська Комісія з журналістської етики, а десять подібних комісій і рад із європейських країн поновили членство.

Торік КЖЕ вийшла з Альянсу на знак протесту проти участі в його роботі російської «Громадської колегії зі скарг на пресу». Ми закликали виключити цю колегію з АНПРЄ через бездіяльність щодо багаторічної брехні, маніпуляцій і розпалювання мови ворожнечі в російських медіа про Україну. Коли цього не сталось, у КЖЕ вважали неприпустимим перебування в одній організації з тими, хто не лише виправдовує, а й фактично підтримує агресію.

На знак солідарності та підтримки наших дій членство в АНПРЄ призупинили ради й комісії з Бельгії, Вірменії, Грузії, Данії, Естонії, Ірландії, Молдови, Норвегії, Фінляндії та Швеції.

Російську колегію виключили з Альянсу в жовтні цього року. Відповідно, КЖЕ вирішила повернутися до АНПРЄ. Поновили участь у роботі Альянсу і колеги з десяти європейських країн.

Їм усім — велика вдячність за наочний вияв солідарності. Так само і вдячність тим, хто зрештою усвідомив, що наше ставлення до росіян в Альянсі було правильним. До речі, ця історія засвідчує, що люди, які мислять, здатні виправляти помилки та недогляди. Але їм потрібно давати змогу побачити й переконатися.

Після вступної частини конференції в Антверпені — заява КЖЕ про повернення, заява організацій десяти країн про «припинення призупинення» — робота відбувалась у звичний спосіб: дискусії, презентації, спілкування в кулуарах чи то пак на берегах офіційної частини. Увага до «українського питання» була спокійною, не прописаною в затвердженій програмі. Але запитання колеги зі Словенії пролунало саме в перебігу дискусії з участю українського представника. І запитання колеги з Канади про використання штучного інтелекту для розпізнавання моделей російських танків було саме до українського представника. І запитання про умови праці, про обмеження під час воєнного стану, про роль радіо і газет під час війни були саме до українського представника.

Наше значення для колег у цілому світі й у тому, що кожна і кожен із нас можуть давати відповіді на ці запитання. Бо в нас є особистий і колективний досвід. Бо в нас є особисте та колективне розуміння того, як мають діяти медіа та окремі журналістки й журналісти за обставин, коли ворог хоче знищити і нас, і свободу слова разом з іншими свободами та правами людини й зі свободою країни.

• Читайте також: Баланс між свободою слова та інфобезпекою має складатися з правди і мовчання, а не з правди і брехні

У березні 2022-го мені зателефонували з американської телекомпанії CNN, щоби вивести до прямого етеру. Як у них ведеться, продюсерка докладно розпитувала про обставини, в яких я тоді працював (як і інші колеги в Києві). Запитала — а звідки я виходжу до етеру, якщо ми мусили залишити нашу студію на Хрещатику? Зі своєї кухні, кажу я у відповідь. А вона: а що робите, коли лунає сирена повітряної тривоги? Я кажу: переходжу до туалету (в мене сполучений санвузол, тож місця там вистачає розгорнути комп’ютер і мікрофон). А вона каже: а знаєш, у коридорі може бути безпечніше. І тут я пригадую, що коли продюсерка представлялася, вона назвала слов’янське прізвище з закінченням на «ич». Я запитую: «Перепрошую, а звідки ви родом»? Вона не ображається на таке особистісне запитання й каже: «Я з Боснії». І мені одразу зрозуміло, що вона радить мені з особистого досвіду.

Війна в Україні триває вже довше, ніж майже чотирирічна війна в Боснії і Герцеговині. Війна в Словенії тривала десять днів. Але й ті десять днів породили повчальний для нас досвід. Наш досвід має бути корисним для цілого світу. Для того, щоби цей досвід був переконливішим, ми маємо перемогти. Досвід переможців цінують більше, бо сприймають як такий, що спричинив перемогу. Досвід якісної української журналістики має змогу бути визнаним у світі, а отже сприяти безпеці світового суспільства. Потрібно, щоби якісної журналістики в нас було якомога більше.

Андрій Куликов, голова Комісії з журналістської етики, співзасновник «Громадського радіо»

Фото: Дмитро Ларін/«Українська правда»