Найпікантніша подробиця виходу творів українських письменниць російською мовою полягає в тому, що Оксана Забужко, твори якої теж надруковані в цій книжці, свого часу критикувала Юрія Андруховича за те, що той виступав на одній сцені з росіянином. Попри те, що той росіянин ніколи не підтримував війну й живе у Швейцарії. Зараз у фейсбуці ширяться звинувачення вже на її адресу. Одна з найгостріших критикинь автора «Московіади» сама виявилася «колаборанткою». Якщо що, останнє слово — іронія.

Скажуть, що «ета другоє»? Ніт. Не «другоє». Хоча не сумніваюся, що знайдуться аргументи на користь «другого». Зрештою, аргументувати можна все що завгодно. Але і полеміка з росіянами, і видання наших книжок російською — це саме те, що потрібно. Ми на собі відчували вплив російської літератури, журналістики, словом, культури загалом. Вона за вмілого використання перетворювала нас на хохлів-малоросів.

Для чого нам відмовлятися від впливу на росіян? А аргументацію краще відточувати не у пожиранні один одного, а в ідеологічному протистоянні з росіянами. Вони, хай би ми навіть перемогли їх із великим рахунком, нікуди не дінуться. Вони будуть нашими сусідами. Відмовлятися від перекладів творів українських письменників російською мовою — це значить відмовлятися впливати на них. Відмовлятися від виступів для західної аудиторії через те, що в тій чи тій конференції беруть участь росіяни — означає капітулювати перед їхнім порядком денним.

Вони, за такої нашої гордовитої позиції, на внутрішній арені й далі плекатимуть імперську дурню та прагнутимуть реваншу, сприймаючи нашу перемогу як випадковість, а нас самих — як зіпсованих росіян. А на міжнародній арені вони нав’яжуть уявлення, що вони ще більші жертви режиму Путіна, ніж ми, і їм теж треба виплачувати компенсації.

А уявляти собі, що їх припинять запрошувати на міжнародні майданчики — це наївний підлітковий інфантилізм. Принаймні в найближчій перспективі цього не станеться. Хоча б тому, що росіян дуже багато. Окремі перемоги на зразок усунення росіянки Маші Гессен із конференції у Нью-Йорку не змінять ситуацію в цілому.

Наголошу ще раз: мова не про те, щоби з ними обійматися й цілуватися. Хоча серед росіян є рідкісні особи, які з самого початку поводилися вкрай порядно та виступили проти війни не 2022-го, а ще 2014 року. Відмовлятися від підтримки таких людей було б не лише нераціонально, а ще й з моральної точки зору зрадою. Звісно, мова не про подібних до Максима Галкіна, який 2015 року вів концерт на честь дня Росії в окупованому Криму, а тепер ось прозрів. Хоча і його «прозріння» треба вчитися використовувати нам на користь.

Звісно, на тлі того, що наробили росіяни, важко стримувати емоції, бо до них у цілому українці не можуть не відчувати презирство й ненависть. Але в нас триває інша війна — інформаційна. А на інформаційному полі бою емоції — поганий порадник.

Тож нам варто ставити питання не про те, виступати з росіянами чи не виступати. Нам треба дискутувати, про що говорити, які тези доносити. Думати над тим, щоб наш порядок денний став панівним. Сховавши голову в пісок, ми цього ніяк не доб’ємося.

Мене за таку позицію дехто у фейсбуці охрестив русофілом. А я думаю, що русофілом є той, хто пропонує здавати росіянам інформаційне поле бою. Бо саме вони забезпечують росіянам перемогу.