Серпень завжди був особливим місяцем для Донеччини. В останню неділю серпня тут відзначали День шахтаря — головне професійне свято регіону. Як правило, разом із професійним святом святкували й дні народження міст Донецької області, зокрема Донецька. Тому не випадково, що саме 25 серпня 1956 року — 70 років тому — у Донецьку, який тоді ще називався Сталіно, провів свою першу трансляцію новозбудований телевізійний центр.

Донецький телевізійний центр став третім в Україні — після Київського та Харківського. Спочатку він складався з двох організацій: Сталінського телевізійного центру, який відповідав за технічну частину, та Сталінської студії телебачення — за творчу. Перший час програми виходили лише два дні на тиждень, по 2—3 години на добу. Але вже у 1960-х роках телетрансляції Донецького обласного телебачення стали щоденними.

Так само як уся Україна знала телевізійну адресу Хрещатик 26, жителі Донеччини знали адресу свого телебачення — Куйбишева, 61.

Життя склалося так, що майже п’ять років я працював у Донецькій обласній державній телерадіокомпанії. І пишаюся тим, що поруч зі мною працювали люди, які фактично прийшли на телецентр ще в перший рік його роботи.

Таких ветеранів, звісно, залишалося вже небагато. Тому маю назвати їх.

Старший електромеханік цеху телебачення Анна Іванівна Костіна та ведуча телепрограм Алла Валеріївна Безбожна. Обидві почали свій трудовий шлях на Донецькому телебаченні ще 1956 року.

На жаль, їх уже немає з нами. Але я радий, що свого часу за моєї ініціативи та за підтримки колективу обидві ветеранки були відзначені високими державними нагородами України.

Не можу не згадати й Людмилу Іванівну Царевич, яка по праву увійшла в історію як легендарне обличчя й один із головних символів становлення Донецького телебачення. До слова, на телебачення Людмила Іванівна потрапила 1958 року після успішного проходження дикторського конкурсу на обласному радіо. Колеги згадували її приголомшливу зібраність, пунктуальність і особливу увагу до зовнішнього вигляду — у кадрі все завжди було на найвищому рівні.

Мав за честь разом працювати у прямому ефірі з заслуженою журналісткою України Ніною Олексіївною Севериною.

У 2000-х роках на Донецькому державному телебаченні працювало чимало талановитої молоді. Ми мали багато планів щодо цифрової модернізації та розширення телерадіомовлення.

Але трагічні події весни 2014 року перекреслили ці плани.

27 квітня 2014 року проросійські бойовики захопили Донецьке телерадіомовлення. Вони прийшли не просто захопити будівлю. Вони захопили голос держави на Донеччині.

І зробили це миттєво: вже в перші години після захоплення на частотах Донецької ОДТРК в ефірі з’явилася російська пропаганда.

А в цей самий час у підвалах Донецького телецентру проросійські бойовики облаштували катівню. Там катували українських військових і місцевих патріотів.

Це теж частина історії цього місця.

І її не стерти.

Зараз у захопленому Донецьку телецентр на Куйбишева 61 уже не працює. Стоять порожніми величезні телевізійні та радіостудії, де свого часу знімали документальні фільми, записували симфонічні концерти та радіовистави.

Але сама будівля ще ціла.

Вона чекає.

Чекає, коли знову пролунає команда режисера центральної апаратної, а ведучий скаже традиційне:

«Говорить Донецьк. В ефірі обласне державне телебачення Донеччини, Україна!»

Вірю, що так і буде.

Особисто для мене це буде не просто поверненням телебачення. Це буде символом повернення держави.

Але попри все — з ювілеєм, Донецьке обласне державне телебачення!

70 років телебачення Донеччини — це славна частина історії українського телебачення. Історії, яку варто пам’ятати. І вона ще не закінчилася.