Якби життя було книжкою, то поїздка Діани Панченко в окупований Донецьк була б непоганою художньою метафорою. Таким собі фізичним проявом внутрішнього світу героїні. Яка в реальності, схоже, довго працювала над тим, аби опинитися на окупованій території. Щоправда, окупованим мав стати Київ.

Мета подорожі колишньої ведучої Медведчука невідома: найімовірніше, нас чекає сюжет про виживання мирних донеччан під обстрілами з боку українських нацистів. Також ніхто не здивується, якщо Панченко очолить якийсь Перший республіканський канал. Чи навіть (жартую) отримає посаду Пушиліна. Ну а що, вона вже має досвід підставної особи на окупованій Росією території — пропагандистка разом із колегами близько року «володіла»  каналом Перший незалежний.  

Звісно, сьогодні Діана не заслуговує про себе навіть такої маленької колонки. Проте колись я моніторив перше праймове токшоу за її участі на NewsOne. У 2020 році визнав Панченко найгіршою медійницею року. Тож тепер відчуваю певне зобов’язання написати й некролог її кар’єрі. 

***

Діана Панченко не ввійде в історію української журналістики. Навіть серед пропагандисток їй ніколи не вистачало «х-фактору», щоб лунати так голосно, як імена Наташі Влащенко, Світлани Крюкової чи Олесі Медведєвої. Хоча, насправді, саме Панченко об’єктивно заслуговувала на перше місце у будь-яких списках. Наприклад, СБУ. 

Діана Панченко прийшла на NewsOne у 2015 році, коли ним керував Євгеній Мураєв. Залишилася там у 2018-му, коли телеканал передали підставному власнику, за яким стояв Віктор Медведчук. У 2020-му почала вести, ймовірно, головне місцеве токшоу — «Український формат». У 2021-му знову залишалася на NewsOne, цього разу після того, як РНБО фактично закрила медіа і звинуватила його в інформаційному тероризмі. 

Зрештою Панченко навіть доросла до того, щоби прикривати кума Путіна в бізнесі. Люди підозрюваного в державній зраді начебто самі скинулися та відкрили телеканал — Перший незалежний. Саме в його ефірі Діана зустріла повномасштабну війну. Та наприкінці лютого своїми інтерв’ю допомагала нам заповнювати Дошку ганьби — список людей, які поставили на Росію.

Діана Панченко захищає свободу пропаганди  каналів Медведчука на «Свободі слова Савіка Шустера»  

Поки пропаганда «Страны.ua» ховалася за самопроголошеним статусом «опозиційного медіа», а Наташа Влащенко вела холодну війну проти Заходу, Діана Панченко чи не найвідвертіше просто працювала на Росію. 

Ще до «специальной военной операции» вона вже відмовлялася називати війну війною, поки її такою не «визнає Верховна Рада». Виставляла Україну винною у продовжені бойових дій. Захоплено інтерв’ювала втікача Азарова, що розповідав їй про «карателей» на Донеччині й Луганщині. Нав’язувала глядачам тезу, що Україна не хоче «повертати Донбас», якщо не погоджується на вимоги Росії. Допомогла Росії виправдати повномасштабне вторгнення. Захоплювалася силою російської зброї, якої начебто бояться навіть США. Агітувала проти оборонної співпраці з іншими країнами та проти вступу в НАТО. Агітувала за російську вакцину від коронавірусу. Стверджувала, що українська як мова обслуговування буде напружувати людей, наприклад, її маму. Підтримувала Лукашенка під час протестів у Білорусі та навіть провела для нього концерт. Просувала російську версію Дня перемоги. Демонізувала Революцію гідності. 

 Так Панченко уявляла своє майбутнє через двадцять років. Не вгадала

Окремо варто згадати про модерацію у виконанні Панченко. Вона була ведучою, що не соромилася давала представникам «ОПЗЖ» говорити утричі довше, ніж опонентам. Принижувала гостей, які не читали Достоєвського. Перебивала будь-яку критику Росії та просила гостей «не скиглити». У місяці короткого зеніту Діана була найбільш стервозною та нестерпною пропагандисткою українського телебачення. Настільки відверто маніпулювала, інтерпретувала події на користь Росії та закривала рота проукраїнським гостям, що ті не витримували: «Вашим ротом говорить Медведчук». 

Хвилиною, чи, точніше, сімнадцятьма хвилинами слави Панченко виявилася пресконференція Володимира Зеленського у 2020 році. Тоді пропагандистка змогла вивести президента із себе і змусила виправдовуватися. Вона була єдиною медійницею, якій на заході лишили мікрофон для повноцінного діалогу. 

 Панченко змушує президента Зеленського виправдовуватися за війну та «співпрацю» з Порошенком 

І все ж Діана так і не змогла стати славним ім’ям в українській пропагандистиці. Можливо, якраз тому, що була занадто токсичною та прямолінійно проросійською. Як фільм жахів, де півтори години показують самі лише скримери, і ніколи не роблять перерву на інтригу, розвиток персонажів чи хоча б інші прийоми залякування.

Повномасштабне вторгнення Росії, із підготовкою якого так довго допомагала Панченко, поетично забрало в неї все. Медведчук втік, його (чи офіційно, власне, її) телеканали закрилися, акаунти Діани в соцмережах забанили разом з іншими пропагандистами, а колаборантами тепер цікавиться тільки СБУ. Публічна лідерка Першого незалежного звелася до ванільної блогерки в телеграмі. 

Відразу після 24 лютого канал Діани притих та просто публікував новини. Але з часом у її дописах знову почали з’являтися оцінки: «…Переговоры могли бы хотя бы приостановить боевые действия». Потім короткі звинувачення НАТО у війні. А з часом і гримуча суміш журналу «Единственная» та звинувачення Україні у продовженні бойових дій: «Пока женщины не станут любить своих мужей больше, чем ненавидеть Путина, это не закончится». 

Якщо ви переглянете телеграм-канал Панченко в усі визначні воєнні дати — звільнення Київської області, потоплення «Москви», звільнення Зміїного, повернення Херсона — то помітите два типи реакцій. Пропагандистка або нічого про це не пише. Або лякає українців, що за будь-які успіхи Росія відповість чимось дуже страшним. (Бо, як відомо, поки що Росія «ще нічого не починала».)

На сьогодні телеграм Діани Панченко мало відрізняється від типових каналів «журналістів», які емігрували в Росію після Революції гідності. Вона розповідає про нацизм в Україні. Стверджує, що наша держава спровокувала Росію на повномасштабну війну. Звинувачує українську владу в усіх наслідках війни. Порівнює обрання Зеленського людиною року за версією Time із Гітлером та Сталіним. Вигадує крадіжки західної допомоги. Виправдовує удари по українській інфраструктурі перекриттям постачання електроенергії в Крим у 2015 році. Розповідає, що сьогодні всі українці відчувають те саме, що вісім років відчували на Донбасі. Залякує, що після «референдумів» продовження війни буде ударом по території Росії, і тоді-то Україні точно гаплик. Поширює «зраду» про українців, яких покинула влада. Схиляє Україну до перемовин. Агітує керівників держави зупинитися на досягнутому й лишити Росії захоплені території. Сумує за Януковичем: «А когда мы снова будем жить, как при Януковиче?»

І, звісно, ось ця цитата: «Мою Украину у меня забрали не 24 февраля. А 8 лет назад. Вводя квоты на русский язык. Упраздняя героев детства. Заставляя чувствовать себя лишним человеком, белой вороной, недогражданином».

На цьому історію Діани Панченко пропоную вважати закритою. Своє життя вона перетворила на коротку повчальну байку: не став усе проти власної держави, інакше все втратиш. 

Я достатньо вірю в українців та сподіваюся, що Панченко більше ніколи не зможе бути в Україні ніким, крім прикладу. І її поїздка / переїзд на територію, поки що контрольовану окупантами, у цьому контексті виглядають давно назрілим і логічним рішенням.

Виникає, щоправда, лише одне питання. Чому Діана Панченко після всього змогла поїхати в український Донецьк, а не в український суд?