Спершу ви падаєте на солом’яний «табурет», щоб відпочили ноги. Хоча прийшли дивитись кіно, помічаєте небо і вітер. По завершенні програми відчуваєте, як розпрямляється душа. Такою, у двох словах, є атмосфера фестивалю «Кіносарай». Цього року організатори «міжнародного фестивалю позитивного кіно» не кликали гостей на хутір Обирок на Чернігівщині, де він зазвичай проходить, — заблизько до російського кордону. Натомість десяту річницю фестивалю відзначили на Венеційському острові та в кінотеатрі Kino42 в Києві. На острові кінематографістів прийняли в будиночках на дереві у просторі Skvo. Його засновники, Костянтин і Вероніка, кілька років тому познайомились саме на цьому фестивалі; згодом одружились і започаткували спільну справу. «Це тільки двоє з багатьох наших друзів, яких поєднав Обирок, – каже директорка фестивалю «Кіносарай», кінорежисерка Діана Карпенко. – Є чимало історій про кохання і про початок співпраці. За ці три дні, що триває фестиваль, з’являються нові знайомства, народжуютьсяі ідеї».

  Директорка фестивалю Діана Карпенко

Спротив із венеційською програмою

Програма «Кіносараю» — не стільки змагання за міжнародні прем’єри, скільки особливий настрій та увага до глядача. Ви почуваєтеся особливою персоною в цьому просторі, де не тисне гламур і немає офіціозу. На галявині «Кіносараю» особливого значення набувають такі фільми, як «Земля Івана» Андрія Лисецького.

До складу журі запросили Євгена Сивоконя, Аліну Горлову, Олексія Радинського і Катерину Гороностай. Від музичної складової організатори цього року відмовилися, натомість запропонували більше дізнатися про кіно, спілкуючись із кінематографістами.

Темі війни присвятили позаконкурсну програму «Прояв волі: Наживо», куди включили стрічки документалістів, які знімають про війну та її наслідки. Зокрема, були представлені «Фортеця. Маріуполь» Юлії Гонтарук, «Хроніки війни» Сергія Лисенка, об'єднання «Кінодопомога», проєкт кіноесе українських підлітків та Віталія Гавури The street I need, Ukraïner Каріни Пілюгіної. «Покази доповнила низка зустрічей із кінематографістами та відеоблогерами, які зараз знімають бойові дії, наслідки окупації й руйнувань, — розповіла кінознавчиня Альона Пензій. — Автори цих проєктів вражають сміливістю. Кожна зустріч у межаах цієї програми спонукала до значно глибших рефлексій про цей складний стан, у якому ми перебуваємо зараз, ніж безперервний перегляд новин».

Війни стосувалася і конкурсна програма документального кіно. Фільм «Мир та спокій», який отримав відзнаку Леоніда Кантера, є оповіддю про друге століття боротьби українського роду. Цю історію львівський драматург та сценарист Андрій Бондаренко починає зі згадки, що нікому з його родини з різних причин не щастило мати власну хату. А зараз, каже оповідач у фільмі, оселю у Львові може зруйнувати Росія. Оповідь супроводжують архівні фото. Ці портрети чи види міста кінорежисери фільму Мирослава Клочко і Анатолій Татаренко подають як фрагменти на чорному тлі, нагадуючи, що війна руйнує матеріальні свідчення часу.

«"Мир і спокій" завершили на шістнадцяти день після повномасштабного вторгнення. У фільмі є жива емоційна реакція на сьогодення, яка дуже підкуповує, але водночас авторам удається помістити історію однієї сім'ї в контекст історії України з елементами постколоніальної критики», — коментує Альона Пензій.

Переможець документального конкурсу — стрічка «Хайт» — знімалася до початку великої війни. Зараз ця музична подорож-фантазія у Маріуполь 2068-го викликає гіркоту. По завершенню фестивалю автор Сашко Протяг виклав свою роботу на ютуб. «Хайт» свідчить, що місто – це не лише вулиці, а й збережені традиції. Наприклад, бомби не вбили звичай маріупольців розмовляти «не лише українською, але й також румейською та урумською — мовами надазовських греків».

Сашко Протяг із Запоріжжя – автор стрічки про електронну музику в Маріуполі 2068 року

Фільм – переможець українського конкурсу, «Пелюшковий торт» Анастасії Бабенко, досліджує психологію молодих батьків, які хоч і схилилися над «колискою» з малим сином, в душі прагнуть влаштовувати банкети і покладатися на допомогу власних мам. 

Найкращий фільм міжнародного конкурсу — «Хороший хлопчик» Марії Пономарьової (Україна та Нідерланди) — знайомить із українцем нової доби. За сюжетом, чоловік, хоч і їздить у міжнародні відрядження, не припиняє піклуватися про здоров’я тата. В цілком українській традиції бізнесмен не встигає зупинитися і прислухатися, яка допомога потрібна йому самому.

Не випадково український фільм переміг у міжнародному конкурсі, наголосила кінорежисерка Катерина Горностай: «Особливістю цієї роботи є концентрований стан героя, що, як пружина, закручується, закручується, і зрештою емоційно вибухає. Це дуже вдало реалізовано».

Традиційною для «Кіносараю» є анімаційна програма, головною зіркою якої цього року став Євген Сивоконь. «Завдяки роботі “Довженко-Центру” якісно відсканували фільми майстра, — каже Альона Пензій. — Та головним відкриттям для мене був український варіант мультфільму "Лінь" — "Рокіровка (сповідь з акваріума)", який увійшов до ретроспективи. Українською мовою цей фільм звучить ще гостріше і політичніше. Фільм був створений в епоху застою й певною мірою був сатирою на цей історичний період. Не дивно, що його не допустили на всесоюзний екран».

Міжнародні учасники «Кіносараю» теж не розчарували. З-поміж переможців найяскравішими є мистецька анімаційна стрічка «Самсара» Джонатана Мерфі та Мірони Мари, «Голос Генрієти» канадського кіномитця Матьє Ґавро, документальна робота іспанця Артуро Дуеньяса Ерреро «Дахла. Кіно та забуття» про табір біженців. 

Відібрати фільми для «Кіносараю» непросто. По-перше, це «міжнародний фестиваль позитивного кіно». По-друге, кіно має відповідати атмосфері фестивалю. Наприклад, стосуватися теми природи чи екоактивізму, висвітлювати цінності спільноти тощо. У члена журі, кінознавця Олександра Телюка склалося враження, що нових українських фільмів для фестивалів зараз негусто. «Це можна пояснити війною: психологічними наслідками, зміною актуальних тем, замороженим фінансуванням від Держкіно та Українського культурного фонду, але все рівно, враховуючи, що “Кіносарай” відбувався на місці, де раніше звучали фестивалі-гіганти — Docudays UA чи “Молодість”, можна було очікувати більше робіт», — міркує представник кінофестивальної індустрії. Утім результатом відбору він не розчарований. На думку Олександра, «Кіносарай» отримав найсильнішу програму за кілька років, а його глядачі й глядачки — перший огляд стану українського кіно часів війни.

Переможець міжнародного документального конкурсу Артуро Дуеньяс Херрера звернувся до глядачів онлайн. Його фільм «Дахла. Кіно та забуття», за формулюванням журі, «підважує етнографічні й колоніальні стереотипи та балансує на межі спостереження і заангажованості»

Заявленого в назві фестивалю «позитиву» через війну цього року чекати не випадало. Втім для кіно це надто маленьке слово, відзначає Катерина Горностай. «В основі будь-якого фільму лежить конфлікт і драматична ситуація, — коментує представниця журі. — Я б не сказала, що до програми увійшли позитивні фільми. В них є конфлікт, є просто амбівалентність життя — й хороше, й погане водночас. Зрештою, хороший фільм — це поєднання цих двох відчуттів».

Від океану до Обирка

Одним із засновників кінофестивалю був лідер спільноти мандрівників-романтиків, які ходили «з табуретом до океану», Леонід Кантер. Мандрами, пошуками нових граней мистецької самореалізації він надихнув своїх друзів. Леонід привозив із війни сміливу й динамічну документалістику, шукав разом із кінематографістом і митцем Іваном Яснієм нові шляхи кінодистрибуції, підтримував найсміливіші ідеї колег. Зрештою він пішов із життя, зафільмувавши свою смерть для майбутнього фільму про нього та друзів-мандрівників «Людина з табуретом».

Зірка Леоніда Кантера продовжує світити над хутором Обирок. Найталановитіший із фільмів-учасників «Кіносараю» відзначають призом імені Леоніда Кантера. Цей фестиваль живе попри коронавірус, організаційні проблеми чи війну. Адже у своїх  дивовижних мандрах Леонід був не один: на хуторі Обирок зросло ціле плем’я незалежних митців, які ламають шаблони.

«Кіносарай», власне, почався із зустрічей друзів, які привозили свої фільми, пригадує Діана Карпенко. «Це було місце зустрічі, де можна просто спілкуватися: перебувати поряд з відомим кінорежисером і ставити йому питання. Така атмосфера дуже зближує. І це є найціннішим у цьому фестивалі», — каже директорка «Кіносараю».

Кинорежисер Микола Базаркін

Рік за роком фестиваль набирав обертів, додаючи до кіно мистецькі програми – музику, цирк, виставки фото і живопису, лендарту, пригадує один із лідерів кінофестивалю, кінорежисер монтажу, викладач Київського університету кіно і телебачення імені Карпенка-Карого Микола Базаркін. За його спостереженнями, «Кіносарай» найбільше об'єднав фільммейкерів і мандрівників, які часто приїздять із дітьми. «Саме тому ми формуємо основну конкурсну міжнародну й українську програми, з позитивних ігрових, неігрових, анімаційних та підліткових фільмів. Позитивні — це не обов’язково лише комедії. Це фільми без крові, матів, насилля чи наркотиків, які можна переглядати всією родиною», — каже програмний директор.

Для Олександра Телюка «Кіносарай» є «досвідом регіональної експедиції, дозвіллям на природі, певними екологічними роздумами».

Попри варварські дії російської армії на Чернігівщині, Обирок уцілів. Як розповіла Діана Карпенко, військові підірвали міст через річку Сейм, щоб не дати російським військовим захопити цю територію. Частині мешканців Обирка вдалося евакуюватися. «Літо — зазвичай найактивніший сезон у Обирку. Цього ж року тут панує тиша. Доглядаємо городики, бережемо вогник і сподіваємося, що ця місцевість вціліє», — коментує директорка кінофестивалю.

Справа на мільйон: крафтовий формат для двох сотень обраних

«Кіносарай», на перший погляд, — це коли все дуже просто. Насправді ж такий формат трудомісткий. До організації заходу 30-40 людей.

«Це камерний, крафтовий фестиваль, – каже Діана Карпенко. – При цьому важливо не перестаратися з гостями, їх має бути не більше 300». Найбільш помічними є горизонтальні зв’язки, на які організатори можуть покладатися завдяки розбудованій спільноті. З року в рік до проведення фестивалю долучаються волонтери. З ними тут особливі стосунки: кожен має право голосу й висловлює точку зору; кожен знає, що його праця важлива.

Середній бюджет кінофестивалю — близько мільйона гривень, каже Діана Карпенко. Цього року найбільше допомогла українська діаспора, зібравши пожертви на проведення фестивалю, та друзі організаторів. Директор київського Гідропарку дозволив провести фестиваль, а компанія Life Sound забезпечила технікою, аби якісно демонструвати фільми. Втім, витрати виявились завеликими, тому оргкомітет «Кіносараю» подається на ґранти, щоб отримати дофінансування. З фінансами «Кіносараю» завжди нелегко. В ідеалі добре було б мати постійних спонсорів, однак знайти компанії, зацікавлені у фінансуванні такого фестивалю, поки що не вдається. Також «Кіносарай» подавався на грант Українського культурного фонду у секторі «Локальні фестивал»і. «Складність цього лоту у тому, що надається лише частина бюджету для проведення заходу. За умовами УКФ, бажано, щоб такий проєкт фінансували й локальні департаменти культури, але в них зазвичай на це бракує грошей», – розповіла Діана Карпенко.  

Попри ці проблеми, організатори не зупиняються. «Москалі тільки того й чекають – що ми злякаємося труднощів, зупинимося в розвитку, відкладемо на повоєнні часи свою культуру й мистецтво зокрема. Не дочекаються», – обіцяє Микола Базаркін. Він переконаний: окрім армії, українці мають підтримувати культуру й освіту, бо без них суспільство опановує морок, що прийшов зі Сходу.

Фото архіву фестивалю «Кіносарай», Діани Карпенко, Миколи Базаркіна