Ці відео навряд чи когось дратуватимуть двозначністю чи відкритим фіналом. З перших секунд перегляд у «Мавки» ви збагнете, ким є людина в уніформі. Декламуючи «Широка страна моя родная», російський солдат присів на українську землю, щоб помити скривавлені руки й ножа в річці. І тут стається дещо містичне…

«Це можна розцінювати як відповідь на російську пропаганду. Але насправді “Мавка” — короткометражне кіно», — каже сценарист і продюсер проєкту Віталій Ковач. За освітою він педагог, після переїзду з Черкас до Києва багато років працює на телебаченні: спершу журналістом і ведучим «Інтера», ICTV, потім — шефредактором новин каналу «24», а з минулого року — на 5 каналі. Війна спонукала Віталія шукати відповідь російській інформаційній агресії. І він почав знімати фільми. Хоча «Паляницю» й «Мавку» хтось може назвати саме пропагандою, робилися вони поза державним замовленням. За словами Віталія Ковача, він сам збирає гроші на зйомки, сам пише сценарій. А втілити його ідеї допомагає команда кінематографістів. Так виникла модель незалежного малобюджетного виробництва фільмів, які мотивують до спротиву російському вторгненню. «Детектор медіа» доручив мені з’ясувати, як ця модель працює і яку має мету.

— Віталію, як ви самі визначаєте напрямок цієї роботи? Чи точно це не пропаганда?

— Вважайте це нашою творчою реакцією на те, що відбувається в Україні, на нашу боротьбу проти росіян. «Мавка» — це переспів твору Лесі Українки. Фільм про те, що попри все, хоч де ми є і хоч що ми робимо, хоч у якій ситуації ми опинилися, українці чинять спротив.

Пам’ятаєте прекрасні історії, як бабуся нагодувала росіян пиріжечками, а дідусь медом отруєним пригостив? От вони на початку великої війни спонукали мене створити сценарій «Паляниці».

Ми зняли цю історію на початку червня. Це був пробний камінець. Фільм залетів просто «на ура», там зараз під 800 тисяч переглядів тільки на ютубі 5 каналу. А загалом по мережі це кіно подивилися більше мільйона. Його опублікували відеоблогери й тіктокери. Ми розуміли, що маємо щось робити для перемоги; хотілося знімати далі.

— Ви кажете, що це кіно. Тобто його знімають професійні кінематографісти?

— Так, це справжні профі кіно. За плечима оператора-постановника Костянтина Воробйова не один десяток фільмів і серіалів. З нами працює Роман Сидоренко, професійний кіно- і телевізійний режисер. Крім того, маємо колаборацію зі студією звукозапису «Волна фільм» Юрія Пісного, яка займається переозвучуванням фільмів для кінопрокату. Ми запросили акторку Вікторію Хоменко, яка озвучувала мавку (грала її Аліна Карпенко). Вікторія дублювала багато фільмів. З нами працювала кіностудія Довженка, яка допомогла нам із технікою та обладнанням. Не за спасибі, — ми за це платили, але вони зробили нам знижки. З нами працював композитор Юрій Шевченко із Дніпра. Це мегакруті професіонали. Зняті наші роботи в 4К, це якісна картинка.

В мене самого понад тридцять років роботи у журналістиці, я робив документальні та анімаційний фільми, був сценаристом.

— Які саме документальні фільми ви знімали?

— Я готував фільми для інформаційних кампаній, пов’язаних, наприклад, із ядерною безпекою. Також я готував для телеканалів розширені репортажі, зроблені в документальному стилі. В архівах вони, на жаль, не збереглися. Коли я все це робив, ютуб в Україні тільки починався.

У 2003 році я був одним єдиним журналістом, який потрапив на місце катастрофи літака з українцями в іранському Ісфагані. Репортаж вийшов на телеканалі «Інтер», але його немає в мережі. Архів «Інтера» зараз невідомо де, а на цифрові носії тоді сюжети ще ніхто не заганяв.

— Звідки йде трафік на ваші фільми в ютубі?

— 60 відсотків переглядів — Україна, близько 17 — Росія, відсотки три — Білорусь. Нас дивиться Німеччина, інші західноєвропейські країни, Північна і Південна Америка. Ми вже зробили й китайські субтитри для «Мавки».

У коментарях до відео майже всі українські дописувачі пишуть, що їм зайшло. A 99 відсотків росіян висловлюють ненависть. Людям адекватним я завжди відповідаю, а «яйцеголовим» відрізаю вхід на ютуб-канал.

— Це дорогі проєкти?

— Перший фільм, «Паляниця» обійшовся в 13–14 тисяч гривень. Бюджет «Мавки» — до 90 тисяч.

— Серед тих, хто доклався грошима, Юрій Сугак, колишній шефредактор інформаційного мовлення медіагрупи «Україна», а зараз — керівник проєкту «Ми — Україна». Він має стосунок до ваших фільмів?

— Це мій приятель, якого я знаю ще з початку двотисячних. Він просто вирішив допомогти фінансово, і я йому за це дуже вдячний Хтось із друзів кине сто гривень, хтось п’ятсот, хтось десять тисяч. Ось і нашкребли на кіно.

— Ви пишете сценарії, зіграли роль російського військового у фільмі «Паляниця». Хто з кінорежисерів вплинув на вас найбільше?

— Я колись давно, в часи доісторичного матеріалізму, хотів вступати після школи до театрального інституту. Батьки були проти, тож я закінчив філфак. Під час навчання в нас був театр мініатюр, в якому ми грали скетчі, капусники. Їздили навіть на гастролі.

Мені все життя подобається кіно. Не скажу, що є улюблені режисери.

Настільки зараз порожня ця ніша українська... Знімають «Бандерівське смузі», з яким нас часто порівнюють. Хоча це скетч на дві з половиною хвилини, фактично в телевізійному форматі. А ми знімаємо короткометражне кіно. І знову ж, подивімося на перегляди. Я не хочу нікого образити, всі роблять свою роботу добре і якісно. Але «Бандерівське смузі» збирає 50–60 тисяч переглядів, а наше кіно — 360 тисяч. Історії, які знімаємо ми, заходять глибше, ніж скетчеві.

— Як вам вдається поєднувати кіновиробництво з роботою на 5-му каналі?

— А ночі довгі. Сценарій пишеться швидко, головне, щоб була ідея й склалися всі пазли. Тоді професіонали з нашої команди вже цю історію тюнінгують.

— Ваші роботи мають успіх у соцмережах і на ютубі. Що з ними буде далі?

— В мене задум був такий — зняти цикл «Помста», новели про боротьбу простих українців за своє життя і проти ворога. Я хочу потім об’єднати з десяток новел в альманах, фільм на годину двадцять. І нехай це назвуть агітаційним кіно чи контрпропагандою, мені все одно. Якщо це людям заходить, якщо їм подобається, якщо це як надихає, то це означає, що це треба робити. І ми будемо це робити.

«Паляниця» і «Мавка» — історії не для кінотеатрів. Я перед тим, як це знімати, радився з друзями, в якому форматі це подавати. Ті ж голлівудські фільми зразу знімаються під прокат. Ми з нашими бюджетами на таку якість розраховувати не можемо, тому, власне, і зйомки наші йдуть повільно.

Зараз в Україні ми все частіше приходимо до думки, що для диджитала потрібен окремий контент. Наші роботи і є цим окремим контентом.

А от третій сценарій вже тягне на фестивальний фільм. Це історія про маленького хлопчика, який опинився під бомбардуванням. Якщо зберу гроші на цю історію, буде круто. Не зберу — будемо знов на мінімалках тягнути, якось викручуватися.

— Ваші роботи вибухнули у соцмережах. Що це змінило у вашому житті? Як «Паляницю» і «Мавку» сприйняли ваші колеги, зокрема з 5-го каналу?

— Коли я показав пілотну серію «Мавки» гендиректору каналу Володимиру Мжельському і шефредакторці Ірі Герасимовій, то секунд на п’ять зависла пауза в апаратній. Потім вони обоє повернулися до мене і сказали, що це дуже круто. Мої колеги дивляться ці фільми й перепощують.

Військові наші дивилися на передовій. Їм таке кіно піднімає настрій і бойовий дух. Ну окей, супер. Значить, місія наша частково виконана.

Колаж: Микола Шиманський