Це ненавмисно, просто збіг. У вівторок, 7 червня, заступник міністра освіти та науки Андрій Вітренко в ефірі всеукраїнського телемарафону анонсував зміни до шкільних навчальних програм і акцентував на вичищенні звідти всього, що оспівує російські війська. Окремо в зв`язку з цим згадали епопею Льва Толстого «Війна і мир». А вже в четвер, 9 червня, уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь інціював зустріч із цього приводу в Міністерстві освіти та науки з міністром Сергієм Шкарлетом. Підстава — наказ про перегляд шкільної програми.

Формальний привід для такої розмови в кабінеті профільного міністра — спроба визначити місце російських авторів у програмі з зарубіжної літератури. Та з перших же слів досягли згоди: російське в силу його шкідливості поза периметром обговорення, принаймні зараз. Що цілком відповідає настроям певної частини українського суспільства щодо дерусифікації. Проте подальша розмова пішла в очікуваному мною напрямку: пан Шкарлет відразу заговорив про Миколу Гоголя. Адже, з його слів, чує про нього найбільше. Мовляв, досі не визначено, до російської чи української літератури та культури загалом його відносити.

Запрошена серед інших професорка Інституту літератури Раїса Мовчан відразу категорично заявила: Гоголь наш. Навела кілька висновків, які це обґрунтовують. Наголосила, що «Тарас Бульба» має не просто лишитися в шкільній програмі, а навіть поміняти прописку — з категорії зарубіжних авторів переміститися до категорії українських. І тут же наголосила: рекомендовано лише одну версію «Тараса Бульби», україномовну, під редакцією Івана Малковича та водночас — ту саму першу редакцію повісті, яку спершу написав Гоголь. Без російського імперського пафосу в фіналі, який є у другій редакції і який вилучено з видання під редакцією Малковича.

Чому саме з Гоголем так складно? Говорили й про це. Я свого часу теж вказував на подібну проблему, коли готував тексти про відзначення в Україні 200-річчя від дня народження письменника. До ювілею й водночас «під прем`єру» стрічки Володимира Бортка «Тарас Бульба», яку потім заборонили в Україні як пропагандистську, видавці наввипередки почали перевидавати однойменну повість. Майже всі видання російською мовою. І з жодної не вилучили фінальні спічі козаків во славу російського царя. Тож схвалена україномовна редагована версія, про яку згадала пані Мовчан, не є єдиною доступною.

Як бачите, на Гоголі й довкола Гоголя ледве все не закільцювалося. Учасники зустрічі самі відчули це, й Сергій Шкарлет завважив: «Питання змін до шкільної програми зараз надто болюче для суспільства».  Визнав, що ледь не щодня коментує його журналістам. Мовляв, потрібно знайти межу, яку в таких змінах не варто переходити, аби процес не виглядав пропагандою.

Давши нарешті спадщині Миколи Гоголя спокій, учасники зустрічі спробували перейти до конструктиву, наскільки це можливо в подібній ситуації. Забігаючи наперед, скажу: конструктив справді неможливий, бо навіть якщо спільного знаменника вдасться досягти, втілювати навіть найкорисніші узгоджені ініціативи не вийде. Гаряча фаза війни внесла негативні корективи в бюджет. Тож півтора мільярди гривень, передбачені на поповнення шкільних бібліотек, уже на ці потреби не виділять. Також неможливо друкувати актуальніші підручники — причина та сама. Через те всі красиві й корисні зміни у шкільній програмі вкладаються на плечі вчителів.

Зі слів Раїси Мовчан, тут процеси рухаються, хай не без проблем. Виявляється, на думки самих школярів почали зважати. Найперше це стосується наявності у шкільних програмах творів лауреата Сталінської премії Олеся Гончара. Роман «Собор», який вважається його індульгенцією через заборону (то був ексцес виконавця, але про це за потреби іншим разом), учням не пішов. Його замінили на «Людину і зброю» — старшокласники так само не зацікавилися. Тепер лишили новелу «Модри Камінь». Проте й до її актуальності для середньої школи з`являються питання — події Другої світової війни автор подає в радянському контексті, адже іншого він просто не мав.

З чим погодилися всі учасники зустрічі, серед яких були не лише науковці, а й літератори, то це з необхідністю скласти список рекомендованих книжок. Точніше, два: для середньої школи, з урахуванням вікових потреб читачів, та для вишів — із урахуванням профільної освіти. Причому такі списки не мають бути сталими, їх слід регулярно оновлювати. І, що дуже важливо, постійно тримати в найширшому інформаційному полі.

Як сказав потім у приватній розмові ініціатор зустрічі Тарас Кремінь, саме зараз зручний час, аби привернути увагу медіа до необхідності зачистки освіти від «русского мира». Медіа можуть допомогти суспільству досягти цієї мети. Чи вийде це з урахуванням обмеження ресурсів – хтозна. Поки що це лише процес.