17 травня фундація «Суспільність» за сприяння «Детектора медіа», «Інтерньюз-Україна» та Незалежної медійної ради провела онлайн-обговорення «Як війна впливає на журналістські стандарти». В розмові взяли участь журналісти, медіаексперти, юристи та військові аналітики. Зокрема, головний редактор «Детектора медіа» Отар Довженко, журналіст «Українського радіо» Сергій Стуканов, почесна голова Національної асоціації медіа Тетяна Лебедєва, головний редактор івано-франківського видання «Репортер» Андрій Філіпський, журналістка 5 каналу Євгенія Китаїва, заступниця головного редактора StopFake Вікторія Романюк, журналіст NV.ua Іван Верстюк, журналістка «Цензора.нет» Віолетта Кіртока, журналістка «Українського радіо» Наталя Соколенко, медіаюрист Інституту масової інформації Роман Головенко, військові аналітики Руслан Стефанишин та Сергій Бондаренко, викладач Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка Сергій Даниленко. Модерували дискусію президент фундації «Суспільність» Тарас Петрів та радіоведучий і член Незалежної медійної ради Дмитро Тузов. Публікуємо головне зі сказаного під час дискусії.

Дмитро Тузов: Колеги, зараз  виникає питання, чи придатні під час війни класичні відомі нам стандарти журналістики, стандарти мирного часу? Війна у нас особлива — вона ведеться без джентльменських правил, всупереч логіці і уявленням про людську гуманність. На Сході мені самі військові радять, щоб я зняв чорний бронежилет і одягнув зелений, щоб не виділятись. Тому що не працює правило не стріляти в медиків та журналістів.

З 2014 року в нас дискутувалась тема балансу думок. Я  скептично дивився на це: «Ви що, у Гіркіна будете бігти інтерв’ю брати?» — «Ні-ні, звичайно, не у Гіркіна, а у якихось людей із того боку треба шукати, питати їх, що вони думають про цю всю історію». Здається, що ми з того часу еволюціонували. Нещодавно Тетяна Трощинська сказала, що функція медіа — це не дотримання балансу, а пошук правди. Мені здається, що в цьому полягає наша еволюція. Чи існують стандарти воєнного часу, чи потрібно їх прописати окремим документом, який буде актуальним так само, як і класичні стандарти мирного періоду, до яких ми всі звикли?

Отар Довженко: Я буду тією людиною, яка в кожній дискусії говорить, що важливо визначитись із поняттями. Словосполучення «журналістські стандарти» у нас трактується вільно і кожен вкладає в нього все, що хоче. Хтось прирівнює це до кодексу журналістської етики, де в певній формі прописані всі професійні стандарти, хтось знає про систему з шести стандартів, яку використовуємо ми — «Детектор медіа» та ІМІ. Хтось визначає це поняття на свій розсуд. І звичайно, ми всі в курсі про невиправданий скепсис щодо стандартів, який у нас практикують, маніпулюючи знущальними фразами про «стандарти Бі-бі-сі».

Якщо ми вважаємо, що в журналістиці стандарти є, і трактуємо їх так, як я би пропонував їх трактувати — тобто як сукупність сталих підходів чи правил поводження з журналістським матеріалом, які дозволяють донести до аудиторії правдиву, не спотворену та повну інформацію, яка не зманіпулює та не дезінформує та не буде грати на руку третій стороні,  — то я поділяю позицію Андрія Куликова та Ігоря Куляса, який, власне, і створив цю лінійку з шести стандартів, якою ми користуємось. Під час війни ці стандарти працюють так само, тільки їх треба дотримуватись ретельніше, і вони абсолютно не суперечать потребам медіа, держави, суспільства.  Звичайно, є певні червоні лінії, які накреслюються на полі нашої роботи, бо у країні війна.

Щодо балансу думок: насправді, цей стандарт абсолютно не означає, що треба давати слово Гіркіну. Він означає, що ми перебуваємо у певних законних рамках. У цьому випадку — в системі координат, в якій Росія напала на Україну, в якій Росія є агресором. Тому ми не повинні постійно балансувати Зеленського Путіним. Але в певних ситуаціях ми повинні з’ясувати позицію більш ніж однієї сторони конфлікту. Яскравий приклад – ми мали ситуацію в Маріуполі, коли військових звинувачували у зраді, коли частина військ пішла на прорив і потрапила в полон. Після цього поширюється інформація, що вони зрадили. Чи маємо ми поширювати цю інформацію, що вони зрадили? Чи маємо ми поцікавитись та з’ясувати їх позицію, якщо у нас є така можливість? Чи ми маємо звернутись до офіційного військового командування і спитати його позицію?

Ось тут починається наше намагання дотримуватись стандарту балансу думок.  Ми не мусимо перетворюватись на пропагандистів і відкидати стандарти. В принципі, багато хто від нас цього хотів, бо з пропагандистами зручніше мати справу. Але разом із тим ми повинні використовувати принцип «не зашкодь», коли публікації не мають шкодити потребам оборони. Втім якщо ми самі почнемо вгадувати, де ж ці потреби оборони, ми можемо дуже далеко зайти і повідрубувати собі руки по лікоть. Тому важливо, щоб військові окреслили та сформулювали потреби оборони і підказували, куди нам не варто лізти. Має бути певний трафарет, який накладається на наші звичні стандарти і накриває ту частину, яка реально, якщо ми її будемо виконувати, шкодить обороні. Все решта — можна. І хотілося б, щоб цей трафарет намалювало військове командування.

Дмитро Тузов: Я в цьому контексті згадаю історію, коли не рекомендувалось називати українські війська «нашими», буцімто це ставить автора сюжету на одну зі сторін, і я коли такі рекомендації чую, то розумію: йдеться про таку ситуацію, коли ми з вами приїхали умовно на ірано-іракську війну, намагаємось там розібратись і показати свій нейтралітет.  Якщо керуватись такою логікою і не називати українські війська «нашими», тоді, мовляв, ми втрачаємо свій нейтралітет. А далі окупантів не можна називати окупантами, тому що це емоційно забарвлене. І зрештою ми вийдемо на формулювання «російські війська намагаються просунутись до Сєверодонецька, а українські війська намагаються їм протидіяти». І це буде така формула, яка геть заплутує значну частину населення країни, яка до того ж зомбована російською пропагандою. Ось такий нейтралітет, нібито це чужа війна, він за цих умов неможливий.

Сергій Стуканов, «Українське радіо»: Щодо безсторонності підходу: описуючи війну в Україні, ми не можемо керуватися таким підходом, як коли війна точиться в Сирії чи Ірані. Зрештою, тут можна виходити з об'єктивної оцінки ситуації, яка визнана на міжнародному рівні, коли йдеться про агресію однієї держави проти іншої, яка є жертвою. Тому, коли ми розповідаємо, що Росія є окупантом і агресором, а Україна — державою, яка відбиває агресію, ми не відступаємо від фактів. Це не наша суб'єктивна оцінка, це реальність.

Тетяна Лебедєва:  Ця війна незвичайна, і нема сенсу просити порад: усі поради наших поважних іноземних експертів зараз не мають нічого спільного з тим, що відбувається. Медіаексперти, журналісти набувають безпрецедентний досвід, ціна якого дуже висока. Ми маємо відповідальність усе це не забути, проаналізувати і зробити висновки, щоб це більше ніколи не повторювалось.  Стандарти мають бути практично незмінними, але вони мають бути зрозумілими, і правильно застосованими. Наприклад, стандарт оперативності. В умовах війни не можна публікувати певні дані, бо це може викликати обстріли, але це не значить, що ми відмовляємось від стандарту оперативності. Або баланс думок: на окупованих територіях журналісти, які досі працюють, надають слово представникам так званої «нової влади», посіпакам окупантів, і вважають, що це баланс. Ні, це легалізує цих покидьків, і треба пояснювати, чому це не баланс і не інформування, а допомога злочину.

Дмитро Тузов: В мене нещодавно в етері був цікавий епізод. Ми ввімкнули Юрія Березу, який зараз на фронті, і він у запалі розповідає, як працює артилерія. І в прямому етері він назвав окупантів тими словами, за які можуть позбавити ліцензії у мирний час. Я вибачився і попросив Юрія не ображати ЛГБТ-спільноту, але всі повинні зрозуміти, що людина 24 години на добу перебуває в стані перманентного бою. Поки що ми зауважень через цей епізод не отримували.

Андрій Філіпський: Найболючіша історія в нас — це повідомлення про загибель наших бійців. У нас зараз у місті є 40 сайтів, стандартів дотримуються з них, може, 10. А решта на це не зважає і, на жаль, повідомлення про загиблих дають серйозний трафік. Останнім часом мережа забита новинами про похорони, про загибель, дуже часто це роблять із повідомлень у фейсбуці невідомих людей, і не раз було так, що ця інформація не підтверджувалась. «Репортер» робить такі повідомлення з величезним запізненням — нам на загиблих трафік не потрібний.

Дмитро Тузов: Впродовж кількох тижнів загинуло двоє моїх друзів, серед них один однокласник. Коли їх ховали, мене родичі самі попросили: «Ми хочемо, щоб про них країна знала». Я зробив не класичний некролог «народився/загинув», а розповів про життєву ситуацію, яка мені запам’яталась. Але я так розумію, що ми не маємо однозначного підходу до того, як повідомляти про загиблих на фронті воїнів. У вас є якісь рекомендації?

Андрій Філіпський: Навіщо? Якщо до вас звертались родичі, і їм було це потрібно, то ми розуміємо, для чого. Але якщо ми робимо це для трафіку, то це ницо.

Євгенія Китаїва: З приводу загиблих. З 2014 року журналісти, які висвітлювали події на фронті, обговорювали це з військовими, з Генштабом. Ми подаємо інформацію про загиблих, і я вважаю, що країна має знати своїх героїв. Існує покрокова процедура: якщо ти дізнався, що хтось загинув, або ти був на зйомках і хтось загинув на цих позиціях, ти не можеш про це говорити в етері. Ця інформація має передатись до штабу бригади, штаб має повідомити військкомат, військкомат має відрядити людину, яка поїде до рідних загиблого бійця. Особисто, не по телефону, не онлайн, а наживо. І вже після цього, коли родина дізнається, у журналістів з’являється зелене світло. Правило «не зашкодь» має бути головним для журналіста. Журналіст, який працює в зоні бойових дій, наражає на небезпеку не лише себе, бо він ризикує своїм життям: він наражає на небезпеку всіх, із ким він записує інтерв’ю, бо він стає носієм інформації. Якщо ти цю інформацію подаси неправильно, необережно, даси щось зайве, то ти можеш наразити на небезпеку мирних мешканців, військових, родини яких перебувають у небезпечних місцях.

З приводу оперативності — потрібно розуміти, що ти хочеш найшвидше повідомити. Що артустановки М777 вже працюють на фронті? Зрозуміло, що кожен журналіст хоче якомога швидше показати цю установку. Або бути першим, показуючи цих артилеристів, але насправді, якщо заглибитись в цю історію, то самі артилеристи розповідають, що на них зараз влаштовують полювання. Комунікація з військовими — найкращий варіант, щоб не нашкодити.

Дмитро Тузов: Оперативність за принципом «хто перший добіг до інтернету, той і переможець» повинна бути в мирному житті. Але коли були визволені міста та містечка на Київщині, блогери відразу починали повідомляти, що наші їх визволили. Й відразу туди насипали по повній програмі. І самі військові просили: дайте хоч закріпитись на позиціях, дайте убезпечити людей від шквальної атаки, бо ворог реагує хворобливо на повідомлення, що українська армія вибила його та визволила якийсь населений пункт.

Вікторія Романюк: Теза, що не треба поспішати, дуже доречна: ми маємо всі виховувати в собі стриманість, трафіки та показники відвідуваності мають відходити на другий план.  Є момент, коли треба подумати, перечекати, перевірити. Війна нас поставила в такі реалії, коли ми тут і зараз набуваємо нового досвіду. Ми всі не застраховані від помилок, особливо в час війни.

Я згадала перші дні вторгнення та історію з островом Зміїний. Перші повідомлення були, що українські військові загинули — про це повідомив Генштаб української армії. Російські ЗМІ в перші ж дні сказали, що вони здались в полон. StopFake, посилаючись на дані української армії, визначив повідомлення російських ЗМІ як фейкові. І тільки з часом з’явилась інформація, що наші військові потрапили в полон. Для нас це була повчальна історія. Ми повинні зібрати максимальний спектр доказів та аргументів, і тільки після цього публікувати. Очевидно, що це може загрожувати оперативності, але краще затриматись із публікацією, ніж бути першим та наразити на небезпеку власну репутацію та людей, про яких ми пишемо та говоримо.

Іван Верстюк:  Щодо стандартів журналістики: на мою думку, їх ідея та філософія полягає в тому, щоб втримати журналіста/ку від зайвих емоцій під час висвітлення подій. Звичайно, війна є справою емоційною, ми хочемо радіти перемогам нашої армії, і ми хочемо радіти поразкам ворога. І ось тут виникає суперечність між нашим громадянським бажанням радіти перемогам і нашим журналістським обов’язком бути більш-менш беземоційними, правдивими та об’єктивними. Ми дозволяємо собі емоції в соцмережах, і це абсолютно нормально, бо там діють інші правила. Але чи можлива емоція війни в журналістиці? Це складне питання. Наприклад, ми говорили про смерті українських військових. А є ще така складна тема, як смерті російських солдат. Зрозуміло, це супротивник, це ворог, якого ми хочемо перемогти. З цінностями питань немає, ми всі розуміємо, де правда. Але чи можна допускати емоцію радості в журналістському матеріалі з приводу смерті російського солдата? Це все ж таки смерть. В одному чаті хтось постійно жартує про «трупікі русских солдат». Я теж радію, коли наші військові перемагають ворога, але я не вживаю слово «трупики», бо смерть — це не смішно. І журналіст має дотримуватись якщо не поваги до супротивника, то хоча б етики визнання людського життя як цінності.

Я зараз більше займаюсь англомовними новинами і матеріалами, комунікую про війну на  міжнародну аудиторію. І коли ти починаєш робити речі, до яких звик в українському медійному середовищі, зовні тебе не розуміють. І тут дотримання журналістських стандартів надзвичайно потрібне насамперед для міжнародної комунікації. Бо те, що зрозуміє український читач та глядач, того не зрозуміє американець, британець та пакистанець. І він тебе зрозуміє, тільки якщо ти говориш сухо, об’єктивно, зважено, з повнотою картинки. Якщо ж ти дозволяєш собі емоції, то міжнародна аудиторія вже інакше реагує.

Дмитро Тузов: А емоційні терміни на кшталт «орки» чи «рашисти»? Як ти до них ставишся?

Іван Верстюк: В перші тижні війни на сторінках провідних українських сайтів проскакувала нецензурна лексика. Я проти використання нецензурної лексики в медійному середовищі, я навіть у соцмережах утримуюсь, хоча іноді і бувають емоції.

Дмитро Тузов: Але «рашизм» — це вже майже науковий термін.

Іван Верстюк: Є новітні практики: культура мемів, культура жартів, гумору та соцмереж. У  цьому сегменті новітніх медійних практик це прийнятно. Якщо ж ти досвідчений політичний журналіст і пишеш серйозну аналітику, то тут потрібна інша лексика, без «орків». Якщо це важливо для залучення аудиторії, то використання слова «орки» в лапках напевно припустимо, але якщо це перетворюється в термін, який ти вживаєш постійно і в тебе замість російських солдат всюди «орки», то це означає, що ти трошки переборщив з емоціями. Тоді треба трошки себе заспокоїти, почитати The Wall Street Journal чи The New York Times і нагадати собі, як виглядає журналістика серйозного та тверезого рівня.

Дмитро Тузов: Погоджуюся з Іваном, бо тоді зміщується фокус уваги зі справжніх російських окупантів на якихось казкових орків. Є першопричина  цієї війни, це Росія, і це російські  солдати. Іване, ти вважаєш, що треба Росію писати з великої літери, чи з маленької, демонструючи зневагу?

Іван Верстюк: Мені здається, це припустимо в умовах інформаційної війни, яка дозволяє відступати від певних речей. Тим більше, ми бачимо навіть на офіційних акаунтах урядових установ написання слова «Росія» з маленької літери. Мабуть, це припустимо, бо це журналістика війни, і тут діють зовсім інші правила. Я, як журналіст, пишу слово «Росія» з великої літери, бо багато пишу про дипломатію, і мене читають дипломати. І в дипломатичному середовищі вважається, що це останній крок — коли ти починаєш писати з маленької літери, і якщо ти не посол України в Німеччині, який хоче привернути увагу всього світу до себе, то бажано утримуватись від емоцій на рівні «велика літера»/«маленька літера». Якщо ж ти хочеш зробити емоційну подачу, тоді так, слово «Росія» пишеться з маленької літери.

Дмитро Тузов: Підтримую. Якщо ви перекладаєте тексти іноземними мовами, тоді краще вживати велику літеру, бо можуть сприймати вас як дуже екзальтованого автора.

Віолетта Кіртока: Дмитре, ти тримав у руках верстку книжки про народних героїв, у якій ми написали абсолютно всюди слово «Росія» з маленької літери. Коли ми її будемо перекладати і видавати на весь світ, я буду наполягати, щоб це слово писали з малої. Це наш ворог, якого ми зневажаємо, і робити так зараз правильно, і так буде доти, поки гинуть наші люди. Як ми можемо толерантно ставитись до нашого ворога, коли ми бачимо фотографії наших увбитих людей, які лежали місяць на вулицях, розстріляних дітей у машинах під Києвом? Для мене відповідь очевидна. До повномасштабної війни наша журналістська спільнота багато чого не помічала. Деякі казали «не все так однозначно», не називали ворога ворогом. За вісім років ми, можливо, не зробили зі стандартами того, що мали зробити.

Дмитро Тузов: До речі, зараз ведеться суспільна дискусія, в яку вже вступив міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко, щодо присутності колаборантів. Друзі, я буду називати речі своїми іменами: це люди, які тягнули «русский мир» в Україну. З медійної точки зору вони обслуговували інтереси Кремля. Ця «соловйовщина» та «кисельовщина» — це була інформаційна частина вторгнення в Україну. Зараз ці персонажі «лапті» перевзули на ходу, і вони ведуть національні марафони, а нам пропонують бути просто толерантними. Вони притягнули сюди цю війну. На них, це моя особиста думка, лежить співвідповідальність за те, що гинуть наші люди. Вони не вибачились перед народом України, просто як сиділи в студіях, так і продовжують сидіти, змінивши свою риторику.  

Тарас Петрів: Як, на вашу думку, можна було б розвивати репутаційні інститути в українській журналістиці?

Віолетта Кіртока: Потрібно бути чесними з собою. Дуже часто журналісти, які працювали на війні і знають багатьох бійців, першими отримують інформацію про тих, хто загинув або отримав поранення. І хто це відчуває, хто на це реагує та пише «росія» з маленької літери вже давно, кому це болить, для кого війна триває вже вісім років, він знає, як це подати правильно. Це і є репутація.

Наталя Соколенко:  Нам потрібна люстрація в медіа, як у країнах Балтії. Випрацювати критерії: співпраця із ворожими спецслужбами, робота на медведчуківських і подібних каналах після березня 2014 року, публічна підтримка російської агресії, російських пропагандистів. Це треба провести законом і позбавити права на роботу в медіа тих, хто не пройде люстраційну перевірку.

Отар Довженко: Після Помаранчевої революції «Детектор медіа» випустив книжку «Журналістська революція-2004». Там було багато різних міркувань щодо того, як можна було б організувати люстрацію журналістів, які працювали на режим Кучми. Як ми знаємо, тоді нікого не люстрували. Після Революції гідності також нікого не люстрували, і зараз ми знову починаємо розмову про люстрацію. Але треба чесно визнати, що карати людей за те, що вони порушили наші уявлення про прийнятне, ми не можемо. В Україні законів, які забороняли б робити те, що ці персонажи  робили, в той час не існувало. А закон, як відомо, зворотної сили не має. Навіть якщо ми зараз ухвалимо закон про заборону роботи на проросійських каналах, на жаль, він не буде діяти на минуле. Тут можна говорити лише про репутаційні процеси, коли активна частина суспільства, до якої прислухається пасивна частина, каже: ні, ось тут межа, за якою те, що люди зробили, не пускає їх в майбутнє української журналістики.

Ми бачимо зараз реакції на нашу заяву, зокрема, роботодавців цих журналістів, і зокрема каналу «Україна», де частина журналістів також підписала наш заклик. Отже навіть там у колективі є певний розкол, якісь люди вважають, що цих людей не має бути в етері. І канал «Інтер», який пащекує, що їхня ведуча не працювала на каналах «Медведчука та Порошенка». А як відреагувало МКІП? Міністерство сказало, що нам потрібні всі, хто перейшов на бік України. Мені здається, що жодних передумов, щоб хтось когось люстрував, немає. Ми можемо створити організацію саморегуляції, де б переважали конструктивні сили, і яку би не захопили друзі «ОПЗЖ», які в нас є офіційною журналістською спілкою. Тоді, можливо, ми би могли ставити питання про люстрацію. Якщо все це залишиться на рівні експертних дискусій і публікацій на сайтах ІМІ та «Детектор медіа», нас будуть і далі посилати, кажучи «вибачте, але ці люди професіонали». Так, вони професіонали, вони професійно озвучують те, що їм кажуть. Просування пропагандистських меседжів буде потрібне і запитане для будь-якої влади, це безсумнівно, навіть для дуже хорошої влади. Тому я б радше думав про нашу журналістську самоорганізацію, а не сподівався, що хтось зверху спустить закон про люстрацію журналістів.

Тарас Петрів: Прозвучала позиція, що юристи в цьому нам не допоможуть, але цікава думка Романа Головенка про стандарти. Може, у вас є особливий погляд на питання люстрації в медіа? Чи можливо, що в Україні це відбуватиметься так, як в країнах Балтії?

Роман Головенко: Щодо люстрації. Не зовсім можу погодитись, що те, що відбувалось на каналах Медведчука та інших, які хвалили «ОПЗЖ» і закликали «русский мир» в Україну, було в межах закону. Але в принципі відповідальність за таку поведінку мали б нести телеканали, а питання  індивідуальної відповідальності журналістів не зовсім реалістичне. Ми знаємо, що три телеканали були закриті внаслідок санкцій і таким неоковирним способом проблема була частково розв’язана. На пропаганду на інших телеканалах, на жаль, не реагував ані регулятор, ані правоохоронні органи. Що ж до самих журналістів, то я боюся, що якщо навіть якась юридична можливість люстрації була, то технічно це неможливо, зважаючи на розвиток інтернету і сучасних технологій. Ми ж не можемо регулювати ютуб чи подачу інтернету з супутника Ілона Маска. Якщо там йтиметься про дитячу порнографію, Ілон Маск погодиться відключити ці сайти. Але якщо там ітиметься про російську пропаганду, то ні.

Загалом, говорячи про стандарти журналістики під час війни, важко реалістично сподіватись, що наші журналісти могли б питати точку зору в іншої сторони. Зрозуміло, що українські журналісти — громадяни України і це буде впливати на тональність подачі інформації. Будь-хто зі сторони буде дивитися і розуміти, що ви не є незаангажованою стороною. Тому тут не можна бути в штучному білому пальті і натягнути звичайні стандарти на воєнний час. Але є ще інші аспекти: в нас є багато емоційності в подачі інформації, якщо ми говоримо не про війну, а про звичайні новини. В нас і раніше були проблеми зі стандартами балансу, якщо це конфліктні теми, і перевірки джерел. Емоційність — це порушення стандарту відокремлення фактів від коментарів. Якщо ми відкинемо цей стандарт, остаточно зникне межа між ЗМІ та соцмережами. І для чого тоді аудиторії ходити на новинні сайти, дивитися телебачення чи читати пресу? Тоді медіа просто вимиратимуть, бо їхня аудиторія пішла, рекламодавці пішли, і залишиться дике поле.

Сергій Бондаренко, військовий аналітик: В принципі, можна виокремити два виміри функціонування журналістики, як соціального інституту: цивільний та воєнно-безпековий. У цивільному вимірі журналістики в нас  багато  тем, які мають бути висвітлені з дотриманням  стандартів.  Це економічний, політичний, соціальний блоки, і люди мають отримувати повну та об’єктивну інформацію. Що ж до питань війни та безпеки, то я погоджуюсь з позиціями колег, які говорять, що потрібно чітко розуміти особливості роботи з різними силами оборони і безпеки. Тому тут потрібно трошки відходити від стандартів і працювати обережно, орієнтуючись на те, що інформаційний фронт, у принципі, такий самий, як і фізичний.

Дмитро Тузов: Поки ми з вами говоримо, процес рухається – на сайті Кабміну зареєстрована петиція про відсторонення від телемарафону ведучих, які підтримували кремлівську пропаганду. Я думаю, що крім практичного результату, петиція має і репутаційний характер – тут названі ведучі та журналісти, які працювали на ворожі медіа. Вони завдяки цій публічній компанії, мені здається, отримали публічне маркування. Відсторонять їх чи не відсторонять, не так важливо. Я іноді чую дивовижні речі, на кшталт «зате їм їхня аудиторія довіряє». Тоді, вибачте, ми орієнтуємось на ці 3% аудиторії, яка досі хоче, щоб в Україні «русский мир» був? Дивні трактування. Але вже промаркували тих, хто працював на ворога.

Передаю слово Руслану Стефанишину.  Я не відкрию таємниці, що журналіст на лінії фронту часто викликає неоднозначні реакції. Доходить інколи до сварок, інших неприємних ситуацій. На вашу думку, як ми маємо збалансувати ситуацію, щоб співпраця між журналістами та Міністерством оборони, військами на фронті була коректною, правильною та результативною?

Руслан Стефанишин: Важко сказати, як саме нам організувати таку співпрацю. Бо завжди якісь правила можуть бути порушені як з одного, так і з іншого боку. Але деякі так звані помилки журналістів, в принципі, не є помилками. Якщо дивитись на матеріали, візуальні фотографії, відео, які публікують журналісти, наприклад, Юрій Бутусов,  то нормальному аналітику достатньо і того, що він побачить. Коли Бутусов показував гаубиці М777, то для нормального аналітика ця інформація, навіть із пікселем, який не дає геолокацію, дуже багато про що говорить.  Про вид снарядів, що там не всі електронні системи на цих гаубицях є, і таке інше. Тобто для того, щоб ворогу не дати інформацію, журналістам потрібно взагалі нічого не публікувати. Але ж це неможливо. Тому я згоден з Сергієм Бондаренком, що потрібно готувати людей для цієї роботи. Чому були конфлікти? Журналісти іноді вважають свою роботу ледь не найважливішою на фронті. Питання інформаційного фронту важливе, але воно важливе, коли воно зважене, сплановане, коли всі роди військ б’ють в одну точку. Ми не будемо конфліктувати тоді, коли люди будуть розуміти, що таке інформаційна війна, за якими правилами вона ведеться, роль журналістики в цій війні. Підготовка повинна бути і з боку військових, яких також потрібно готувати до роботи з журналістами. Усім потрібно розуміння, як інформаційний фронт впливає на фронт реальний. Тоді ця співпраця буде найбільш продуктивною.  

Тетяна Лебедєва: Руслан сказав головне, що насправді, журналісти та військові — не антагоністи, а навпаки, люди, які у свій спосіб наближують нас до перемоги.  Як працювати з військовими і владою, щоб їх переконати, що журналістська робота – це не лише інформування аудиторії, а ще й потужний спосіб здобуття доказів воєнних злочинів? Приклади насправді дуже просто навести: чому «спрацювала» Буча, або чому фотографії Євгена Малолєтки — це більше за журналістські матеріали? Бо вони можуть переконувати світ, а в безпорадні виправдання росіян, що це постановка, ніхто не вірить.  Під час суду, який, я впевнена, відбудеться, ці журналістські матеріали можуть стати або прямими, або допоміжними матеріалами для визначення росіян як воєнних злочинців. Це ще одна причина, чому треба співпрацювати та слухати один одного. Журналістам — послухати військових, а військовим — послухати журналістів та зрозуміти, чим вони можуть бути корисні, і як їх, вибачте на такому слові, використовувати під час війни на користь країни і для наближення перемоги.

Дмитро Тузов: Ще одне питання, доволі суперечливе: про журналістів і зброю. Відповідно до всіх стандартів, беручи зброю, журналіст переходить у статус комбатанта. Але з іншої сторони, ми з вами починали розмову з того, що ця війна не є війною джентльменів. Змалюю таку ситуацію: журналіст чи журналістська група на трасі, наприклад, Бахмут – Сєверодонецьк, якщо вони зустрінуться з ворожою танковою колоною, яка прорвалась, то тоді порятунку не буде. А якщо вони зустрінуть на своєму шляху, наприклад, диверсантів, то скажіть, будь ласка, айфоном тоді відбиватись від них? В мене питання до юристів: чому журналіст, як громадянин своєї країни, у такому разі уражений в правах? Є закон, який дозволяє чинити опір окупантам. Ми вже живемо в  країні-фронтирі, зброя має бути і в комбайнера, який в кілометрі від лінії фронту обробляє поле. Це питання захисту його життя.

Руслан Стефанишин: Абсолютно з вами погоджуюсь, якщо ви український журналіст і громадянин, ви повинні захищати країну, і ви можете захищати її як в інформаційному полі, так і на полі бою. Якщо брати міжнародне гуманітарне право, там прописано, що медичні працівники не є комбатантами, але вони мають право носити зброю для самозахисту. Чому б не поширити це на журналістів?

Дмитро Тузов: Долучимо до нашої розмови Сергія Даниленка. Сергію, ви розповідаєте студентам, якою є сучасна журналістика? Як ця війна змінила стандартні підходи?

Сергій Даниленко: Досвід, про який ми говоримо, і зараз напрацьовуємо, вже буде інтегрований у навчальний процес — це принципове питання. Зараз ми вивчаємо різні дисципліни, починаючи від теорії комунікації до міжнародної медійної аналітики. Ми вже маємо тих людей, які завтра будуть працювати на інформаційному напрямку. Працюючи в експертній раді Міністерства культури та інформаційної політики, зіткнувся з питанням, чи ми маємо компетентно переглядати журналістські стандарти в умовах, які відрізняються від мирного часу. Вісім років минуло, але не все ми вирішили, хоча просунулись у деяких питаннях. Мені сподобалась думка, що компетентність фахівців мають не коригувати, а підказувати і у взаємодії змінювати, тлумачити та давати рекомендації.

Ілюстрація — карикатура Джона Куделки