З 24 лютого 2022 року Україна — у фокусі уваги світових медіа. Однак чи довга ця увага може бути зосередженою на одній темі? Навіть якщо це — кровопролитна загарбницька війна в центрі Європи. Поступово світ і медіа «втомлюються» та приділяють дедалі менше уваги подіям в Україні, де бойові дії останнім часом перейшли в порівняно менш гостру фазу.

Російська пропаганда також докладає зусиль, аби відвернути увагу світу від агресії проти України. Показовою є історія з редакторкою російського телебачення Мариною Овсянніковою, яка, вийшовши під час ефіру з антивоєнним плакатом, привернула увагу світових ЗМІ до себе та, відповідно, відвернула її від блокади Маріуполя та інших злочинів Росії в Україні. Невдовзі Овсяннікова, заплативши штраф, уже закликала світ не карати росіян санкціями.

До того ж, роботу світових медіа, які прагнуть висвітлювати бойові дії в Україні, ускладнюють вимоги, продиктовані міркуваннями безпеки, — наприклад, пересуватися в зоні, де тривають бої, лише разом із військовими, або ж не показувати наслідків влучання ракет та артилерійських обстрілів. Медіа, орієнтовані на яскраву ексклюзивну картинку, шукають способів обійти ці заборони, і ставлення суспільства та влади до журналістів стає дедалі більш агресивним.

Впливає на порядок денний західних ЗМІ й настрій та зацікавленість їхньої аудиторії. Тому українська публічна комунікація значною мірою спрямована на суспільства інших країн. Український президент звертається саме до громадян, робить включення під час масових заходів на підтримку України. Політики й публічні люди в західних країнах прислухаються до настроїв суспільства й наслідують людей, які беруть у свої сім’ї українських біженців. Наприклад, нещодавно представник Швейцарії у Керівному комітеті Ради Європи з питань медіа та інформаційного суспільства (CDMSI) Томас Шнейдер (Thomas Schneider) повідомив у листі до Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, що його сім’я, як і багато інших швейцарських сімей, оселили в себе маму з двома дітьми із Харкова.

Чи можуть українські медіа зробити щось, аби світ не забував про війну в Україні та не послаблював підтримку?

«Порядок денний в іноземних ЗМІ визначається редакторами та  їх баченням запиту суспільства. А це залежить у більшій мірі не від нас», — вважає редактор «Європейської правди» Сергій Сидоренко. Однак є речі, які точно залежать від журналістів і їх слід робити далі.

Свідчення воєнних злочинів та обстрілів Росії. «Те, що зараз забороняють знімати наслідки обстрілів, – це велика проблема. Це вплине на присутність України у західних медіа. Але  журналісти мають далі робити зйомки з місць активних бойових дій», — каже Сергій Сидоренко. Він нагадує, що ключовим фактором, який підняв тему Маріуполя у світових ЗМІ, були якраз фото Євгена Малолєтки. «Без кадрів зруйнованих будівель та загиблих дітей російські війська могли б робити все, що хотіли. Якби не ми, таких кадрів не було б. Ось чому ми пішли на ризик, щоб показати світові те, що побачили», — згадує відеограф Мстислав Чернов, який разом з Євгеном фіксував дії загарбників у Маріуполі.

Перекладати аналітику англійською. На думку Сергія Сидоренка, для того, щоб західні журналісти, яка хочуть розібратись у ситуації, мали на що спиратися, українським медіа слід перекладати свій контент англійською.

Наприклад після початку великої війни «Українська правда» запустила англомовну версію. 1+1 International став доступний українською, англійською та російською мовами, також «Плюси» запустили англомовний акаунт у твітері про війну. Міжнародна група істориків, журналісти StarLightMedia за участі МКІП та представників незалежних медіа України створили медіапроєкт Neveragain.Mediа, адресований західним медіа. Він доступний англійською та має на меті  порівняти путінську Росію та гітлерівську Німеччину. Також в Україні створили англомовний сайт, на якому збирають історії мешканців Маріуполя про те, як росіяни нищать місто.

Розказувати історії людей. Такі історії — саме те, що найперше потрібно західним медіа, вважає Ганна Гопко, колишня народна депутатка, ексголова Комітету Верховної Ради у закордонних справах, а нині голова правління Мережі захисту національних інтересів «АНТС». «Це і збір фактів воєнних злочинів, злочинів проти людяності, фактів геноциду. При цьому важливо робити не шокуюче відео, а історії перемог: як люди вирвались із пекла, як попри втрати вдається вижити», — каже Ганна.

Вона згадує, як її подруга опублікувала історію про дівчинку, яка після обстрілів втратила руку. Згодом під цим твітом одна міжнародна компанія запропонувала профінансувати операцію. «А це вже історія про людяність. Також є питання гуманітарного забезпечення України. 70% бізнесу не працює, але при цьому є багато історій, як бізнес переорієнтувався і став працювати для потреб українських військових», — додає Ганна Гопко.

Просувати нові ідеї, як дотискати путінський режим. Це ще один важливий вектор уваги, на думку Ганни. До прикладу, Центр глобалістики «Стратегія XXI» Михайла Гончара напрацював окремий механізм, як до моменту виведення Росією своїх військ гроші за нафту та газ не мають потрапляти на рахунки Євросоюзу.

Допомагати українським громадянам, які  були змушені переїхати у інші європейські країни, комунікувати з місцевими ЗМІ. «Про Україну потрібно говорити. Зараз за кордоном перебувають мільйони громадян України. І вони розпорошені по всіх країнах ЄС, багато хто з них є активними, і вони можуть представляти країну. Вони мають виходити на вулицю, виходити до медіа, до політиків і говорити про це», — каже Сергій Сидоренко.

Українські громадяни й діаспора мають створювати постійний тиск у Європі, Америці, в усьому світі; організовувати акції на підтримку України і розповідати свої історії медіа.

Говорити про перемогу. Це саме та риторика, яку слід просувати у західні медіа. Вона стосується і бойових дій, і перемовин, і післявоєнної відбудови України. «Це цивілізаційна битва і вона має стати марафоном перемог. Бо спершу ми говорили: скільки ще життів потрібно, щоб переконати захід нам допомагати? Зараз ми говоримо, скільки перемог ще потрібно, щоб країни НАТО включились і допомогли пришвидшити перемогу України. Зараз  багато журналістів питають мене: чи ви готові до компромісів? Нейтральність вас влаштовує?А які гарантії безпеки? Це дуже слизький шлях, і українські журналісти мають комунікувати зі своїми колегами і пояснювати, що тільки українська перемога, відновлена територіальна цілісність, покарання Росії та виділення репарацій для відновлення інфраструктури може убезпечити світ. Багато хто вже забув, що війна триває понад вісім років. І за цей час Північний потік, нормандський формат та гібридна дипломатія не зупинили війну, а навпаки — призвели до ще масштабнішого вторгнення. Тому дуже важливо нагадувати про це», — вважає Ганна Гопко.

Слід показувати заходу, що йому вигідний не компроміс, а лише перемога, адже саме це може убезпечити від нападу Росії Польщу, Литву та інші країни. А також пояснювати, яке значення матиме ця перемога для  Молдови, Білорусії, Грузії, для блокування загрози з боку Китаю тощо. Також, на  думку Ганни, важливо говорити про потребу фінансової допомоги після перемоги, адже на відновлення економіки і зруйнованої інфраструктури потрібен як мінімум трильйон доларів.

Протистояти російській пропаганді.  Окрім поширення фейків і спроб дискредитації України, маніпулювання історією, Росія просуває тезу, що росіяни не відповідальні за  війну з Україною. Зараз його активно просувають  звільнені з кремлівських каналів журналісти, які озвучують свою нібито ліберальну позицію, засуджують війну. Та водночас вони є противниками санкцій, називають  те, що відбувається, «війною Путіна», й закликають зняти тягар відповідальності з пересічних росіян.  Про це говорить та сама Марина Овсяннікова на італійському телебаченні та інші російські екс-пропагандисти.

«Найнебезпечніша тема, якщо ми говоримо про російську пропаганду, — “не наказывайте простых русских”. Це велика проблема, коли вони намагаються говорити у західних ЗМІ, що карати треба тільки Путіна. На щастя, аргументи проти є. Наприклад, опитування громадянської думки в Росії, де понад 80% підтримують дії Путіна. Це також треба доносити до зарубіжних колег», — каже Сергій Сидоренко.