За підсумками трьох тижнів відкритої війни Україна впевнено перемагає Росію на інформаційному фронті. Експерти констатують фіаско російської та проросійської пропаганди, адресованої українському та західному споживачу інформації. Хоча всередині Росії їхня пропаганда живе та перемагає.

Тут жодної іронії. Бійці українського інформаційного фронту регулярно виявляють та спростовують російські фейки. Проте багатомільйонна російська аудиторія надалі вірить своїй пропаганді беззаперечно. А якщо навіть українські спростування десь на якійсь ділянці знаходять шпаринку у ворожій інформаційній блокаді, російські громадяни все одно своїх думок не змінять. На їхнє глибоке й щире переконання, Україна просто відбріхується.

Тож свої спостереження та висновки я викладаю для української аудиторії. Точніше, для тих, хто цілодобово діє на інформаційному фронті, намагаючись давати максимально корисну й зважену інформацію про поточний стан справ.

Щоденне стеження за ефірами, публікаціями та дописами в соцмережах дозволило виділити кілька однозначно позитивних тенденцій, які можна сміливо назвати успіхами. Але також є деякі тенденції, які варто назвати помилковими й в перспективі внести корективи. А ще краще відмовитися від них, принаймні – до нашої перемоги.

Успіх. Єдиний телемарафон. Попервах справді не було віри в те, що українські медіа знайдуть спільну мову та об`єднаються у зведений хор, ще й з антиросійською риторикою. Непозбувно збентежив навіть «Інтер», який ще 24 лютого крутив у ефірі російські серіали, а віднедавна дає глядачам інструкції, як робити «коктейлі Молотова» проти російських танків. Медіагрупи, розділені за олігархічною, партійною та світоглядною приналежністю, уклали навряд чи підписаний на папері пакт про ненапад. Від початку бомбардування наших міст так звану «мову ненависті» в усіх без винятку українських ЗМІ за замовчуванням легалізували й толерують навіть матюки. Лиш нещодавно експерти почали дружньо попереджати окремих журналістів: війна війною, та все ж намагайтеся тримати себе в руках. Нарешті, останній поки що здобуток на цьому полі — вимушена відмова від міряння рейтингами під час війни. І хоча це відбулося внаслідок проблем з продажем реклами (заради якої, власне, й потрібні були вимірювання аудиторії телеканалам),  цю опцію я б зберігав на певний час і після перемоги. Бо слабо уявляю дії менеджменту всіх каналів після припинення спільного інформаційного мовлення. Адже не повертатимуть вони в ефіри «Сватів», «просто доброе кино» з російським контекстом і кулінарні шоу…

Помилка. Надання слова перефарбованим і перевзутим. Насамперед ідеться про персонажів типу нардепа Максима Бужанського. Цей одіозний персонаж, неприхований, навіть демонстративний захисник «радянських цінностей» і борець за офіційний статус російської мови два роки тому потрапив до бази «Миротворця». Ще за два тижні до того, як перші російські бомби впали на українські міста, боровся за право проросійської пропаганди на існування. У перший день російського вторгнення телеграм-канал Бужанського потрапив до переліку тих, котрі поширюють російську дезинформацію. Але тепер Бужанський розвернув свій проросійський корабель на сто вісімдесят градусів. І вже засуджує під час прямих включень єдиного телемарафону російську агресію, до якої, будьмо чесні, прямо чи непрямо долучався. Спостереження стосується не лише цього персонажа. Перефарбовується й зачищає сліди минулих гріхів практично весь проросійський інформаційний пул.  Давати їм слово сьогодні означає прощати гріхи. Це, на жаль, підтверджує, що в Україні не сформований інститут неподавання руки негідникам.

Успіх. Створення нової української міфології. Героїчна оборона Донецького аеропорту 2014—2015 років народила й закріпила в інформаційному просторі, а потім у масовій культурі «кіборгів». Цьому сприяв однойменний фільм Ахтема Сеїтаблаєва. Та, буду чесним, за вісім років від початку російського вторгнення актуальна героїчна міфотворчість розвивалася млявими темпами. Свою негативну роль тут грали «уставшие от войны», які формували інформаційну політику медіагруп. Тепер усе інакше. Ще ніколи українські військові не були так однозначно й підставово героїзовані. Протягом лише трьох тижнів гарячої фази війни закріпилася міська легенда про Привида Києва.  Вона отримала візуальне втілення в анімації. Але не ним єдиним: неабияк піднімають бойовий дух українців історії про селян, які голіруч викрадають російські танки, жінку, яка збила ворожий дрон банкою з консервацією, незворушного дядька, що з цигаркою в зубах виніс російську міну в безпечне місце. До створення такої міфології долучаються Креативні сили України. Маю надію, після перемоги кожна така історія буде втілена в фільмах, серіалах, книжках, піснях.

Помилка. Безпідставна героїзація окремо взятих росіян. Про відповідальність кожного російського громадянина на російську агресію вже писали не раз і писатимуть ще. Нема сенсу звертатися до них з будь-яких майданчиків. Принаймні, українським громадянам в Україні. У перші дні війни було чимало звернень до росіян, індивідуальних та колективних. За коефіцієнтом корисної дії це дорівнює так званому «гудку Ахметова»: це коли 2014 року на знак протесту підприємства олігарха в окремо призначений день і час дали «гудок протесту». Гаразд, нехай українці себе обдурюють зверненнями, мають право. До слова, їх стало значно менше. Проте давати слово так званим «опозиційно налаштованим росіянам» на кшталт Ксенії Собчак чи Бориса Акуніна під час прямих ефірів – хай не злочин, але на порушення етичних стандартів тягне. За мову ненависті дружньо попереджають — за надання слова російським громадянам теж варто.

Успіх. Прийняття обмежень та самоцензури. Ця війна відбувається в прямому ефірі, буквально, заперечити складно. Проте чималий прошарок нашого суспільства досі не вийшов із зони інформаційного комфорту. Користувачі соцмереж або самі публікують свої фото з автоматами на блокпостах, іноді навіть вказуючи місце перебування, або вимагають від керівництва держави звітів: де, коли, як військові готують наступ, яку і коли зброю надасть нам Захід тощо. Тож абсолютно доречним виглядає заклик командування армії максимально обмежити поширення подібної інформації. Тому поступово до медіа доходить: треба поширювати або офіційну, або, принаймні, перевірену сто разів інформацію. Так, це самообмеження й навіть самоцензура. Проте інакше це несвідома робота на ворога.

Помилка. Поява VIP-потерпілих. Мешканцям Маріуполя, Чернігова, Ірпеня, Ворзеля, Бучі навряд чи легко зрозуміти, чому в медіа останнім часом роблять наголос на окремих постраждалих. Йдеться про відомих українців, чиї будинки зруйновані російськими обстрілами. Зокрема, чим бомбардування маріупольского пологового будинку різниться від пошкоджених будинків продюсерів Ігоря Кондратюка та Юрія Фальоси. Невже їхнє горе чимось відрізняється від бід тисяч українців, які опинилися в такому ж або ще гіршому становищі? А нагадування, що Фальоса — колишній чоловік колаборантки Ані Лорак: щоб що? Це зловтішання чи співчуття? Або активне поширення історії колишнього футболіста-«динамівця» Владислава Ващука про його двотижневі поневіряння в гостомельському підвалі – чому вона важливіша за десятки схожих трагедій? Війна для всіх одна. Біда для всіх одна. Тому варто уникати поділу постраждалих на відомих та невідомих.