Якщо порівняти нинішню російську пропаганду з радянською брежнєвських часів, яку я пам’ятаю, то впадає в око їхня разюча відмінність. Пізньорадянська пропаганда була, зрештою, просто дуже упередженою й цензурованою журналістикою. Усі маніпулятивні прийоми вичерпувалися забороною значної кількості тем та аспектів (як казали за горбачовських часів, фігурами замовчування), тенденційним тлумаченням подій, навішуванням обов’язкових ярликів (скажімо, Західна Німеччина була найбільшим ворогом, коли йшлося про політику, і другом, коли йшлося про економіку) та неодмінним підкреслюванням видатної ролі СРСР, комуністичної партії, «великого російського народу» та «особисто дорогого» Леоніда Ілліча Брежнєва в усьому, що відбувалося будь-де у світі.

Пізньорадянська пропаганда була гранично стандартною, гранично нудною та одноманітною, а через те передбачуваною. Власне, вона була вкрай недобросовісною журналістикою — але все ж журналістикою. Вона показувала світ у дуже спотвореному вигляді — але це був реальний світ. Там не могло виникнути «розіп’ятих хлопчиків».

Нинішня російська пропаганда має свої корені не в радянській програмі «Время» та газеті «Правда», а в радянському КГБ. Те, що вихлюпується сьогодні з російських телеекранів, онлайн-видань, газет та журналів, — це взагалі не журналістика, хоч яка недобросовісна, а кагебістські спецоперації. Подеколи інформаційний супровід операцій, які відбуваються в інших сферах, а подеколи й самі ці операції, які часто проводяться для створення сприятливого ґрунту для воєнних агресій. Тому чимало з розкручуваних російською пропагандою тез мають подвійне дно й несуть кілька меседжів ніби в одному.

Скажімо, роздмухує російська пропаганда тезу про буцімто необхідність «юридичної заборони розширення НАТО на схід». Росії відповідають: це не її справа, вона не має права втручатися у відносини НАТО з Україною, вона є третьою-зайвою, сторонньою щодо них.

Питання вичерпано, відповідь дано? Але насправді ця пропагандистська теза містить не один, а два меседжі, коли один — помітний — маскує під собою інший, прихований. Адже формулювання про розширення НАТО та його заборону переконує аудиторію, що НАТО з власної волі розширюється — агресивно, мало не прагне окупувати бідолашну Україну, а Росія її, тобто нас, буцімто захищає. Власне, фейковий контекст російська пропаганда вибудовувала давно — тут і «проплачений» та «влаштований Заходом» Майдан, й «американці на танках» у Донбасі сім років тому, й поширювані тоді ж картинки, де велика ведмедиця з російським триколором притискає до себе й обіймає ведмежа з прапором України (Україна — ведмежа, ги-ги), й на цю солодку парочку хижо дивляться яструби з прапорами США.

Недаремно Путін стверджував, буцімто НАТО «освоює» українську територію — звучить так, ніби робить це примусово, попри волю самої України. Й от уже в російських маргінальних ЗМІ та блогосфері розганяють тези, буцімто Захід усю Східну Європу загарбав, а Росія лише малюсінький Крим, і такий ґвалт — подвійні стандарти!

Отже, це вигадане насильницьке розширення НАТО дозволяє російській пропаганді ставити на один щабель вступ до НАТО нових держав-членів та власне загарбання Криму. Але чіткої акцентованої відповіді, принаймні з боку української влади, на цю тезу не було. Як і належних роз’яснень підступності цієї тези з боку ЗМІ.

Другий приклад. І вустами Путіна, й вустами різнокаліберних пропагандистів Росія таврувала Україну за закон про мови корінних народів. Що відповідала українська сторона — й офіційні особи, й більшість ЗМІ? Що законопроєкт, а потім закон відповідають Декларації ООН про корінні народи, що в законі йдеться про народи, які не мають власних держав, що Путін підтасував зміст закону. І все це було тисячу разів правильно.

Але скільки сенсів міститься в путінських претензіях? Щонайменше два. Перший — буцімто ігнорування й дискримінація росіян: на нього він отримав гідну відповідь. Але був і другий: росіяни — корінний народ України, тобто такий, що живе в Україні від давніх-прадавніх часів. Від часів Давньої Русі. Ця теза лунає в російській пропаганді постійно. Й от на неї в цьому випадку відповіді не було. А отже, й багато хто в Україні, й тим паче світова аудиторія отримала підстави вважати, що Україна з цим погодилася. А звідки тій самій світовій аудиторії знати, що це не так? Не виключено, що задля цього, задля навіювання думки, що росіяни мають на Україну якісь права, всю цю путінську істерику й було затіяно.

Насправді таких прикладів пропаганди з подвійним дном незрівнянно більше. І прихованими сенсами в жодному разі не варто легковажити.

Фото: DW