На початку політичної кар’єри Володимира Зеленського колеги-медійники почали дивуватися. Це я так м’яко пишу, уявіть там слово із зірочками. І чимдалі більше дивувалися. Як це так, мовляв, що значить «я вам ничего не должен»? А потім усе стало ще цікавіше і бідні колеги вже дивувалися теплим ваннам, у яких постійно відлежуються як пан президент, так і його оточення. Були в нас усілякі політики, але такі — це якась новинка.

Перезиралися між собою медійники, але не всі. Бо в куточку стояли кінокритики та кіножурналісти, підморгували своїм суспільно-політичним колегам і думали: «Ну що, друзі, вітаємо в чатику!». А чатик зветься «Кіношники і преса. Дорога гніву». Активний він із десяток років, і ось у 2019-му настав час розширитися.

Стосунки українських кінематографістів із кінопресою завжди були складними. В принципі, як і в усьому світі, але з місцевою специфікою. Ті баталії, які відбувалися після прем’єр фільмів, часто закінчувалися якимись дикими погрозами, які, щоправда, не виконувалися. Проте звучали публічно й люди не соромилися писати щось на кшталт «набити морду». Але одного разу частині кіношників заманулося піти в політику. І прихопити з собою специфічне ставлення до журналістів. Останні ж досі не можуть зрозуміти, що це, в біса, за приколи, і вдаються до аналітики та психоаналізу. Тому, друзі, дозвольте вам трішки допомогти.

Одразу назву два випадки, які трапилися нещодавно з моєю знімальною групою. На одній із кінопрем’єр беремо дуже лайтове інтерв’ю у Євгена Кошового для розважального та далекого від гостроти сюжету про участь зірок в українських фільмах. Ну, і зокрема попросили описати Володимира Зеленського як режисера. Пан Євген ображається і йде геть. Підбігає піарниця і влаштовує скандал на тему: «Домовлялися ж без політичних питань!».

Інша прем’єра — кварталівського мультика «Гуллівер повертається». Хочемо взяти інтерв’ю в одного з продюсерів — Бориса Шефіра. Піарниця вимагає узгодити питання. Серед іншого нам було цікаво дізнатися, чи буде прокат у Росії. Пан Борис відмовляється від інтерв’ю. Погоджується інший спікер, якому ставимо це питання. Піарниця починає зупиняти інтерв’ю, кидатися на мікрофон і всіляко протестувати. Між тим наш спікер адекватно відповідає. Після інтерв’ю кажу йому, що його колега добре впоралася зі псуванням їхнього іміджу. Спікер дивується. Піарниця не розуміє, чому не можна кидатися до журналістів під час інтерв’ю й перешкоджати роботі. Після хвилин 15 з’ясування стосунків, здається, починає розуміти. І, до своєї честі, перепрошує.

Як потрібно піарникам і прессекретарям діяти в такій елементарній ситуації — відомо. Передбачати можливі гострі питання медійників і проговорювати відповіді. Але ніт. Здавалося б, ну собі ж гірше робите. У нас камери, вони пишуть звук, відео. Ми ж потім це покажемо! Загадка. Чи ні?

Схожа ситуація відбувається з багатьма зірками шоубізу. Питання обов’язково узгоджуються й нещадно викреслюються. Навіть натяк на щось некомфортне викликає істерику. І часто не в самих знаменитостей, а в їхніх піарників. Ось чому в нас так мало гострих, серйозних інтерв’ю з представниками цієї галузі. Бо погані піарники не готують своїх підопічних до гострих, серйозних питань. У будь-якій непередбачуваній ситуації вони підливають їм у ванну теплої води. І пінки. Бо робота добре виконана, коли люди вважають, що все добре, їх усі люблять та обожнюють. Тому створюємо ілюзію та вислужуємося. Інакше — звільнять.

Тепер докладніше про ставлення до журналістики як такої. Поширена серед виробників кіно думка: кінопреса — це частина кіноіндустрії. Медійники мають підтримувати кіноіндустрію, стояти на її боці та захищати. Кілька років тому колег обурила пропозиція керівниці кінотеатру «Жовтень» Людмили Горделадзе писати рецензії через кілька тижнів після старту прокату. Мовляв, якщо хочете написати щось погане — пишіть, але згодом. Не відганяйте глядачів.

Ідея, звісно, слушна. Якби кінопреса і справді була частиною кіноіндустрії. Але проблемка в тім, що ми — частина медіаіндустрії й мусимо діяти в інтересах нашої аудиторії. А це зовсім інші розклади. Рецензія пишеться тоді, коли вирішить журналіст і головний редактор. І пишеться вона так, щоб бути корисною читачам, глядачам або слухачам. А вони — люди заклопотані. Працюють на своїх роботах і раз на місяць (у найкращому випадку) вибираються до кінотеатрів. І їм дуже хочеться витратити свій час та гроші на те, що принесе задоволення. У кожного своя стратегія вибору фільмів — йдуть на улюбленого актора чи акторку (режисера чи режисерку), дивляться відгуки інших глядачів, спираються на участь та резонанс стрічки на фестивалях, на нагороди і, зокрема, на думку кінокритиків. Хоч усі наші рецензії — це суб’єктивні думки, але часто щастить знайти автора, оцінкам якого довіряєш. Бо збігаються смаки і враження. У кожного критика є своя аудиторія, якій не можна брехати, яку треба орієнтувати у виборі. А тебе раптом просять цього не робити. А часом майже прямим текстом закликають пом’якшувати свій аналіз, якщо йдеться про вітчизняні фільми. Писати неправду. Бути, зрештою, людьми та патріотами.

Результатом такої роботи може бути лиш одне — втрата поваги читачів. Ти кілька разів хвалиш фільм, люди на нього йдуть, плюються і більше тебе не читають. Пожертвуйте своєю репутацією, кажуть наші кінематографісти. Заради нас. І продовжують вчити пресу, як їй потрібно працювати.

Егоїстично, чи не так? Можливо, ще й інфантильно. Але це ще й специфічне ставлення конкретно до культурної журналістики. Бо критикують, виводять на чисту воду та роблять розслідування саме суспільно-політичні журналісти. Ну, бо це сфера брудна, там потрібен контроль. А що ж культура? Культурі треба сприяти. Ось беріть і сприяйте. Цей аргумент беруть на озброєння, зокрема, люди, які роками сидять на державному бюджеті, дивом виграють пітчинги, отримують десятки мільйонів на свої фільми, з яких виходить пшик. Але вони щиро обурюються, коли хтось вказує на це. Вони ніяк не можуть зрозуміти, що мають нести відповідальність за таку купу грошей. А журналісти повинні цей процес виробництва контролювати.

Але тут ми стикаємося з іще однією проблемою: артжурналістів, які серйозно займаються темою, украй мало. Більшість — переважно по «бантиках». Зробити щось на кінець новинного випуску. Легке, красиве й безконфліктне. Для такої роботи й розбиратися особливо не потрібно. Тому виходить фільм, преса приходить на прем’єру, щось там запитує про «чим ви надихалися?» і їде собі з богом. Бо ж колупатися в бюджеті стрічки, зіставляти з переглянутим результатом, аналізувати попередні роботи авторів — це все дуже складно. А пітчинги по сім годин кожен хто буде дивитися? Записувати там щось, аналітика, туди-сюди. Кіноаналітиків, до слова, в нас — кілька на країну. У найкращому випадку. Розслідувачів — нуль. А розслідувати є ой як багато.

Тому й журналісти власними ж руками привчали кінодіячів до теплих ванн. І одинокі критичні голоси сприймаються як небачене нахабство. How dare you? Та хто ви такі? Спочатку самі зніміть хоч щось. І це абсолютно щиро. Пам’ятаєте Дадлі Дурслі, кузена Гаррі Поттера? Він влаштував скандал батькам, які подарували йому на день народження на один подарунок менше, ніж торік. Тут десь приблизно така ж історія. Звиклі до поблажливого, беззубого ставлення, виробники кіно обурюються, коли хтось раптом висловлюється не так, «як треба».

Важким тягарем на всю цю ситуацію лягають чоловіки, дружини, матері, батьки, друзі та родичі. Автори найневдаліших фільмів перебувають у їхніх ніжних обіймах, бо ж то митець і його треба оберігати. А коли мама тебе хвалить, то як же можна спокійно реагувати на іншу думку? Найсмішніший випадок на моїй пам’яті трапився у фейсбук-обговоренні стрічки «Правило бою». Туди зайшла дружина сценариста Івана Тімшина і почала дорікати одному з критиків: «Як ти можеш писати погане про роботу мого чоловіка? Ви ж обоє з Сум!».

І от люди з таким уявленням про роботу і функції медіа заходять у політику. Вони ж сподіваються на звичні «бантики», а бачать блоги якогось незрозумілого Данила Мокрика. Який сміє мати якісь претензії. Чи розуміє він, що люди, яких він критикує, могли народитися з ним в одному місті? Він про це подумав, перш ніж знімати свої бздури? А інші що? Мама казала, що я — чудовий депутат і гарна людина. Чому ці недоумки ловлять мене в кулуарах і запитують про незадекларовані машини? Вони мені хто такі? Я вам нічого не винен, а винен лише батькам.

Ще до того, як це стало модним, я брала інтерв’ю в Андрія Єрмака. Тоді він ще був «бантиком», тобто продюсером. До речі, про цю його діяльність президент навіть не знав, судячи з відповіді на одній із пресконференцій. Або вважав дуже малозначущою.

В український прокат вийшов фільм пана Андрія — «Межа». Хороший фільм, до речі, з чистою душею раджу. Це спільна продукція України, Словаччини й Чехії. У Словаччині «Межа» стала комерційно найуспішнішою стрічкою на весь час існування тамтешнього прокату. У нас робота з тріском провалилася через кепську промоцію та неправильну роботу з кінотеатрами. Але Андрій Єрмак аж ніяк не хотів визнавати свого прорахунку й винуватив дистриб'юторів. До речі, згадане вище «Правило бою» — теж дітище теперішнього голови Офісу президента.

Таких прикладів можу наводити пачками. Хоча, безумовно, притомні кінематографісти та піарники теж існують. Тому постійні «ображалочки на всіх» від пана Зеленського і його команди не викликали жодного здивування. Невміння спілкуватися з пресою — теж. Хибне розуміння функцій журналістики — туди ж. Вони справді не розуміють. Тим паче, верховний наш головнокомандувач був не кимось там, а справді одним із найуспішніших кінопродюсерів. Тому і звик до статусу професіонала і категорично не може прийняти роль дилетанта. Заслугою його успіху була популярність «Кварталу 95», розуміння бажань своєї аудиторії та хороший маркетинг. Грамотне спілкування із критично налаштованою кінопресою не було одним із компонентів. Де ж взятися не те щоб досвіду такого спілкування, а самому розумінню, що така преса існує? Але, відійшовши від позиції «бантика», ти автоматично входиш із такою пресою в контакт. До якого абсолютно не готовий. І готуватися, судячи з усього, не збираєшся.

Фото: Детектор Медіа