«Детектор медіа» запитав у журналістів, політологів і народних депутатів про роль медіа у цьогорічній виборчій кампанії в порівнянні з попередніми, про загрози інформаційній безпеці та про шляхи подолання цих загроз.

Ми поставили їм чотири запитання:

1. Чи змінилася, на ваш погляд, роль медіа у виборчій кампанії-2020 у порівнянні з місцевими виборами у 2015 році? А в порівнянні з президентською та парламентською кампаніями у 2019 році? Якщо так, то як саме?

2. Чого найголовнішого, на ваш погляд, не зробили українські медіа під час нинішніх виборів? Чому?

3. Якою є головна загроза для інформаційної безпеки України, судячи з досвіду останніх років?

4. «Що робити?» замість «хто винен?» – ваша відповідь.

Першу частину опитування читайте тут. У ньому висловили свою думку Володимир Бородянський, Андрій Яніцький, Олексій Мацука, Іван Верстюк, Володимир Фесенко, Ярослав Юрчишин, Олег Базар, Валерій Калниш, Оксана Романюк, Євгенія Кравчук.

Ми також готуємо наступну частину опитування. Тож далі буде...

Юрій Павленко, член комітету гуманітарноі та інформаційної політики (фракція «ОПЗЖ»):

1. Головна відмінність між цими й попередніми виборами полягає в тому, що у 2020 році значно зросла роль соціальних медіа. Сьогодні в Україні все більшої популярності серед користувачів набувають телеграм-канали. А зважаючи на їхню анонімність, вони стають для замовників чудовим майданчиком для вкидання будь-якої інформації, для роздмухування будь-якого скандалу. І їхній вплив не варто ігнорувати. 

Загалом зберігається тенденція до підвищення впливу «нових медіа», які перебирають на себе все більше уваги людей. На жаль, дуже часто фейсбук, ютуб і телеграм використовуються для поширення фейків, чорного піару або просто неперевіреної інформації, яка не відповідає дійсності. Цей інформаційний шум плутає виборців і спотворює реальну картину світу.

У цілому ж всі учасники перегонів, як і 5 років тому, працювали з одним і тим же інструментарієм: борди, партійні газети, листівки тощо. Особливої відмінності з 2015 роком не було, хіба що вони були грамотнішими. Здається, зараз уже взагалі ніхто не звертає уваги на те, що і як пишуть. Це стає хорошим матеріалом для мемів, що теж впливає на сприйняття кандидата/політичної сили виборцями.

2. Особисто мені не вистачало об’єктивного аналізу кандидатів, їхніх передвиборчих програм. Було мало діалогу та справжніх дискусій. Медіа були радше майданчиком, де кандидати декламували свої гасла, але обговорення стратегій розвитку міст, регіонів практично не було. Тому хотілося би, щоби ЗМІ стимулювали більш фахову дискусію.

3. На мою думку, це, знову ж таки, фейки. І справа не тільки в тому, що за їх допомогою людей вводять в оману. Набагато гірше, коли вони використовуються для розколу суспільства, для того, щоб зіткнути людей лобами. Україні сьогодні потрібно єднання, а всі ці речі ведуть до ослаблення нашої країни. Тому боротьба з фейками, з викривленою інформацією має стати першочерговим завданням і для ЗМІ, і для всіх відповідальних політиків.

4. Кожен має усвідомлювати свою відповідальність. Я не прихильник того, щоб усі ці речі якимось чином регулювала держава, адже це може вилитися в цензуру, що є дуже небезпечним. Тому я закликаю і політиків, і представників ЗМІ, які є четвертою владою, перевіряти інформацію, не поширювати фейки, не влаштовувати різноманітні інформаційні провокації. Об’єктивне висвітлення й подача інформації є запорукою розвитку демократії. І сьогодні це дуже важливо.

Олексій Гарань, політолог, професор політології Києво-Могилянської академії, науковий директор Фонду «Демократичні ініціативи»:

1. Після 2014-го загальна тенденція полягала в тому, що в суспільстві за допомогою ЗМІ насаджувався дискурс «зрада – все пропало», політика скандалізувалась, і все подавалося в чорних тонах навіть тоді, коли були успіхи.

Ця тенденція наростала, й ось на 2020-й припав її пік, коли ЗМІ відіграли негативну роль на місцевих виборах. За допомогою медіа відбулося реанімування людей, пов’язаних із Януковичем та російською агресією. Ті старі політики були легітимізовані в медійному просторі: вони фактично скористалися нашою демократією, нашими правилами гри. А ті, хто перебував при владі, не змогли з цим упоратися. Мабуть, у тому числі через свою недалекоглядність та бажання шукати невиправдані компроміси. У результаті сформувався проросійський медіапул.

У 2019 році популістський дискурс заполонив усе, коли всі канали нагнітали істерію й били фактично в одну точку. Фактично на всіх каналах нівелювалась одна політична сила, зокрема Порошенко: ми спостерігали тотальне нищення тієї сили в явній чи ненаявній формі. Хоча певні канали намагалися демонструвати свою рівновіддаленість, існував загальний олігархічний консенсус на усунення Порошенка.

Кампанія-2020 порівняно з 2019 роком була менш істеричною: критикували вже й нову владу – «зелену». І ця критика почалася навіть на тих каналах, які раніше тих політиків підтримували. Яскравий приклад – «1+1» та канали Ахметова, що в цілому прихильні до нинішньої влади, але де теж існує певний плюралізм. Цікавим у цьому контексті є приклад каналу «Україна 24», де вдень загалом нормальна аналітика, а вже ввечері «сили зла виходять на болото». Ми опинились у ситуації, коли ЗМІ повернулися до олігархічного плюралізму, що включав і критику нинішньої влади. Картина стала збалансованішою.

2. Проблема в тому, що суть нової виборчої системи все ж не пояснювалася належною мірою, просвітницької роботи бракувало. Треба було роз’яснювати й закликати людей вивчати програми і кандидатів на місцевому рівні, а цього не було, бо основні політичні сили під час місцевої кампанії оперували гаслами загальноукраїнськими. Ми знову чули про геополітику, мир на Донбасі, російський реванш, тарифи та пенсії. У результаті виборці, які голосували на місцях, знову більше орієнтувалися на назви партій та їхню загальну позицію, ніж конкретні програми кандидатів на локальному рівні та аналіз діяльності кандидатів. Думаю, це частково пояснює феномен успіху місцевих еліт: вони якраз і казали, що дбають про ситуацію на місцях.

3. Головних загроз є дві. По-перше, продовжується російська гібридна війна проти нас, вона відбувається й через канали, що є формально українськими. Та проблема не лише у проросійському пулі: дуже часто постаті з відповідними поглядами, а також їхні гасла, з’являються на каналах, що вважаються поважними та аналітичними. Люди часів Януковича, які заплямували себе потаканням російській агресії, одіозні кандидати від «ОПЗЖ» – вони присутні на наших каналах. Це, знаєте, не свобода слова.

По-друге, поширюється неперевірена інформація. Спостерігається падіння рівня журналістики в цілому. Щоб вести програму про політику, нібито треба просто говорити про політику, не маючи попередньої спеціальної підготовки. А це ж не так. Те саме з економікою, культурою. Я вже не кажу про елементарну безграмотність журналістів і тих, хто пише титри до новин. Бачу навіть по тих каналах, які сам довгий час дивлюся: їхній рівень падає.

4. Є кілька напрямків роботи. По-перше, підтримка суспільного виробника. Канали ж, які ведуть антиукраїнську діяльність, мають бути поставлені у відповідні межі. Це зробити складно, але необхідно. Порошенко цього не зробив, Зеленський, очевидно, теж не робить. Унаслідок цього російський наратив шириться нашими телеканалами. Порушення і транслювання цинічної брехні треба доводити, забирати ліцензії, й не дивитися на реакцію Росії чи навіть Заходу. Але при цьому все має бути доведено в судовому порядку.

Необхідно покращувати якість журналістики загалом: університети, курси, розпізнавання фейків та боротьба з ними. Все починається з факультетів журналістики.

Зураб Аласанія, голова правління Суспільного мовлення:

1. Кожного разу нова виборча кампанія здається бруднішою за всі попередні, але насправді це ефект «свіжості вражень» на тлі вже позабутих емоцій минулих кампаній. 

З 2015 року суттєво збільшилася кількість «медіа», які з формальної та технологічної точки зору є медіа (бо таки віщають на більшу аудиторію, ніж родина на кухні), але не є професійними ЗМІ, чи хоча б осередками журналістських правил. Своєрідні «no-name», що сповідують «no-rules» і виробляють «snack news» у рівних пропорціях із «fake news». Споживач отримує не знання, а його ілюзію у вигляді заголовка, ліда й картинки, й не йде глибше. Проте інформація, запакована таким чином, трапляється споживачеві частіше (завдяки алгоритмам, що налаштовані показувати схожі новини), і він вважає її правдивою просто через впізнавання. І якщо судити за кількістю цитувань та зростанню індексацій – snack news дедалі займатимуть все більше місця в інформаційному просторі. А він органічно обмежений 24 годинами на добу, й час споживання буде відніматися саме у класичних ЗМІ.
Тобто в порівнянні з 2015-м роль і вплив класичних медіа помітно розмилися «новими медіа», що не підпадають під регуляцію, але є дієвими. Утім, я би сказав, що визначальним їхній вплив поки не став. 

У порівнянні з виборами 2019 року «кругових» змін зазнало скорше ставлення стейкхолдерів до класичних медіа, що опосередковано вплинуло й на загальний ринок. Майбутня влада у 2019-му демонструвала зухвалість щодо традиційних медіа і нехтування сталими правилами ринку (не добрими, а саме усталеними). Це було декларовано як «новітні підходи до політики та політичних кампаній» (а насправді продиктовано відсутністю доступу до «старих» медіа, окрім лише одного, хоч і потужного, з каналів національного мовлення). Локальна кампанія 2020 року показала, що це коло завершено й влада повернулася до звичних методів і практик використання ринку (чому ринок, в особах олігархів-володарів класичної медійної зброї, тільки радіє). При тому розквіт нетрадиційних методів дистрибуції в Україні, на мій погляд, прийшовся саме на останні два роки.

2. Не змінили звичну «замовно-джинсову» модель бізнесу (та й не могли, це як висмикнути стрижень ізсередини чи наріжний камінь із будівлі). Не опанували (не встигли? не зрозуміли? не оцінили?) цифрову контентну модель (це не тільки дистрибуція, але й інший mindset виробництва і самого контенту), програв тим самим «нові ніші» новим конкурентам.  Які й не забарилися захопити їх, і використати для введення в політичне поле дивних напівреальних гравців. 

3. Посилення хаотичних тенденцій в інформаційному полі; відсутність не тільки регуляції, а навіть теоретичної можливості прийняття такої регуляції, в силу малопомітної межі між регуляцією та цензурою; критичне збільшення «білого шуму», внаслідок чого якісна інформація програє кількісній (перша просто губиться й тоне в кількості другої); точкове адресне прицілювання «no-name-media» на групи споживачів (таку технологію «зловмисні» медіа знов опанують скорше, ніж неповороткі класичні) для обробки мізків у потрібному дусі. 

4. Звернути максимальну увагу на широку просвіту споживачів у сфері медіагігієни (це мусить робити будь-яке «класичне  медіа», хоча би з огляду «оздоровлення» конкуренції на ринку «без правил»: навчати правил якщо не конкурентів, то споживачів. Не говорячи навіть про стандарти професії, порушниками яких є надто висока кількість традиційних ЗМІ).

Інвестувати максимально можливий ресурс (хоча б 30% бюджетів) в інноваційний цифровий контент, в розрахунку на те, що через 5 років саме цей контент складе 70% бізнесу. 

Дмитро Носиков, ексгенеральний продюсер TVi, політтехнолог:

1. Да, изменилась, им перестали верить. Классические СМИ не успевают за возросшими ожиданиями аудитории. Как следствие, аудиторию удовлетворяет субъективные Telegram и YouTube.

2. Исторически классические СМИ разделили аудиторию, самый яркий пример разделения – это лидеры: «Украинская правда» и «Страна». Или телеканалы «112» и Прямой. Отчасти это вина украинской политтехнологической культуры, которая генерирует финансовый ресурс для СМИ. Технологи делят аудиторию и дают ей лидера, СМИ в этом активно участвуют. Пока «УП» не начнет полноценно давать вторую строну в своих материалах, давать полноценно высказаться «любителям Путина», а «Страна» не даст возможность полноценно говорить Порошенко и Фарион – мы будем жить в той реальности, в которой живем, и нести солидарную ответственность за все происходящее.

3. Неготовность признать истинную структуру украинского общества. Неготовность учитывать интересы всех участников публичной дискуссии. Педагогическая миссия СМИ, попытка поставить себя выше аудитории. На примере Харькова, в котором доминируют пророссийские смыслы, это очень ярко выражено.

4. Начать любить Украину такой, какая она есть. Можно сколько угодно делать операцию и увеличивать размер силиконовой груди, но если вы не любите девушку, увеличение размера ни на что не повлияет. Однажды она встретит того, кому будет все равно, какой у неё размер груди, и уйдет от вас…

Дмитро Дубов, експерт Української фундації безпекових студій:

1. На жаль, ситуація не надто змінюється – загрози залишаються все тими ж, дієвих рецептів так і не знайдено. Наш медіаринок, незважаючи на всі регулюючі інструменти, продовжує залишатись таким, як є: хаотизованим, залежним від власників. Останнє й перетворює це на загрозу – система контролю за джерелами фінансування майже відсутня, а відтак агресор може використовувати найрізноманітніші інструменти для фінансування проросійських ЗМІ. Це доповнюється слабкою відповідальністю (передусім соціальною) за те, що вони публікують. Іноді складається враження, що більшість журналістів узагалі перестала сприймати соціальну складову своєї діяльності, перетворивши її на формальне поширення повідомлень (це навіть не завжди новини). Але про проблеми якості журналістики ми кажемо не перший рік, і не помітно, щоби хтось знайшов відповідь на цю проблему. Сюди я додав би стрімке зростання різноманітних каналів у месенджерах – не те, щоб люди їм справді довіряли, але масштаби поширення в них фейків вражають, і їхня кількість цілком може перейти в якість. Власне, історія американського QAnon це переконливо доводить. Думаю, що питання формування історії про «українську глибинну державу» (або її аналог) лише питання часу – люди все з більшим захватом підхоплюють параноїдальні конспірологічні теорії, адже вони справді «розважають». Спостерігаємо якийсь спіралеподібний процес, на якому і продукування, і споживання контенту драматично спрощується.

Медіаграмотність так само не стала постійним супутником кожного українця – програми на її поліпшення все ще дуже сегментовані й охоплюють здебільшого одні й ті самі цільові групи. Хоча спроби розширити інструментарій помітні, але реальне охоплення залишає бажати кращого.

Ще одна проблема – ми залишаємося вразливими перед комплексними спеціальними інформаційними операціями. З іншого боку, ми такі не одні – майже всі демократичні держави опинилися в аналогічній ситуації. Іноді взагалі складається враження, що саме неспроможність відповісти на інформаційні маніпуляції у власному інформаційному просторі є ознакою демократичності держави в сучасному світі.

4. Ми шукаємо на це відповідь не перший рік, але здебільшого ходимо колами довкола крайнощів – від «давайте все заборонимо» (всіх візьмемо «на олівець») до «давайте все дозволимо» (така собі «інформаційна махновщина»). Я навіть більше скажу – позиції все більше радикалізуються й ті, від кого це залежить, усе менше хочуть шукати компроміс. Ці радикальні позиції дуже психологічно комфортні – обидва дають відчуття «того самого рішення», яке «покладе кінець усім війнам». Виходити з цього «кокону» самозаспокоєння складно, але необхідно. Ключова проблема пошуку рішення – це знаходження балансу. Але щоб його знайти, нам не вистачає дрібнички – ми ніяк не можемо сформулювати, чого хочемо, якою є візія стану нашого інформаційного простору. А без цього всі заходи протидії виглядають як хаотичні рухи заради самого руху. Поки ми не сформулюємо бажаний стан, ми не зможемо знайти рішення.

Однак у будь-якому випадку без адаптації законодавства (в тому числі медійного) до сучасних умов, без справді всеосяжних програм медіаграмотності, без ефективної політики «йти за грошима» у викритті справді підривних суб’єктів інформаційного простору ми, швидше за все, не вийдемо з кола взаємних звинувачень.

Віталій Мороз, керівник програм нових медіа ГО «Інтерньюз-Україна»:

1. Сьогодні до найбільш впливових медійних платформ варто віднести телебачення, онлайн-медіа та соцмережі. На виборах 2020 року телеканали старалися на всі сто  продемонструвати, що телебачення – не для розумних людей, а політичні шоу переважно є прикладами дешевих маніпуляцій, як-от на телеканалах Медведчука, де останній годинами розказував, як варто лікуватися від Covid-19 та співав дифірамби Путіну за створення сумнівної вакцини, яку варто привезти в Україну.

Серед онлайн-медіа часом можна було знайти аналітику та спецпроєкти під вибори, за допомогою яких, зокрема, скласти враження від інтерв'ю з кандидатами. Та для багатьох онлайн-медіа та регіональних каналів час виборів є традиційно продуктивним у плані джинси. Соцмережі побачили зростання інвестицій політиків у рекламу, як це було на виборах 2019 року. З огляду на вимогливу аудиторію соцмереж, цифровий простір спонукає політиків рівнятися на «Вечірній квартал», і тому ми бачимо Ляшка, який співає, та Верещук, яка літає. Однак ефективність «економіки вражень» в онлайні, коли до користувачів намагаються апелювати хіба емоціями, є сумнівною. Політики, левова частина яких є корупціонерами par excellence, рідко вміють по-справжньому розважати.

2. Вибори випали на зростання показників пандемії в Україні, й увага аудиторії переважно була прикута до новин про коронавірус – я це бачу по статистиці популярності текстів у низці регіональних онлайн-медіа, з якими працюю. Тема здоров’я апелює до більш базових потреб, чим люди й керувалися під час голосування на місцевих виборах – та це результат не так редакційної політики медіа, як наслідок невдалих рішень з боку МОЗ та уряду щодо подолання наслідків пандемії. Редакції також не могли на повну працювати в умовах пандемії – менше подій, менше контактів з людьми, більше тривоги й турботи за здоров’я.

3. Головні загрози постають із браку компетентності, адже компетентність настає з досвідом і на основі висновків із власних помилок. Загрози здатні реалізуватися, якщо уряд їх недооцінює, а отже не діє, діє невчасно, чи навпаки – передчасно. Одним із важливих уроків у сфері інформаційної безпеки (йдеться про кібербезпеку, якщо користуватися англійським терміном information security, а не безпеку інформаційного простору) були плани уряду запустити на місцевих виборах голосування онлайн. У 2019 році було бажання зробити все голосування на місцевих виборах онлайн, кілька ж місяців тому говорили про голосування онлайн лише на кількох округах. Зрештою, від цієї ідеї відмовилися з огляду на значні ризики та жорстку критику від фахівців у виборчих процесах та експертів у питаннях кібербезпеки.

4. Поступово в Україні вимальовується ландшафт медіа, яким варто довіряти. До таких навряд можна віднести більшість телеканалів, окрім «Суспільного», однак на рівні національних та регіональних медіа таких прикладів більше. Моделі фінансування медіа, прозорості їхньої власності, засади редакційної політики – питання не нові, але ті, що все більше актуалізуються. Пошуки моделі, де критичне мислення платоспроможних читачів поєднується з успішним функціонування медіа, стане визначальним для ринку, якщо тільки це не утопія в українських умовах.

Світлана Остапа, заступниця шефредакторки «Детектора медіа», голова Наглядової ради АТ «НСТУ»:

1. Порівняно з 2015 роком роль медіа дещо змінилася. Більшість медіа робили все для того, щоби втратити довіру своєї аудиторії. Загальнонаціональні олігархічні канали (за невеликими винятком, зокрема канали Суспільного мовника) перетворилися на агітаційні партійні майданчики, займалися суцільною агітацією і на ток-шоу, в ракових програмах, і що найжахливіше – в новинах.

Місцеві телеканали і радіоканали теж перетворилися на піар-додатки до кандидатів в мери/депутати. Вони не працювали для аудиторії, не виконували свою місію: об’єктивно і неупереджено інформувати суспільство.

Місцева преса взагалі перетворилася на газети рекламних оголошень. Мені до рук потрапили три місцеві газети за тиждень до виборів. Це суцільна політреклама з позначками і без кандидатів в депутати. Інших новин/проблем в місті/районі не було. Зрозуміло, що вони хочуть заробити, а вибори не щодня. Але ж не можна продаватися з від першого рядка першої шпальти до останнього рядка останньої(

2 . На мою думку, медіа мали активніше пояснювати не тільки нововведення Виборчого кодексу, як голосувати, як заповнювати бюлетені, а й повноваження депутатів різних рівнів та міських голів, старост тощо. Бо у нас навіть деякі кандидати в депутати новостворених районних рад не розуміли, чим займатимуться як депутати. А виборці на повному серйозі вимагали від кандидатів в депутати, щоб ті їм ще до виборів проклали дорогу, чи зробили ремонт у під’їзді. А хто ж людям пояснить, що це підкуп виборців, як не медіа.

Загалом на цих виборах більшість кандидатів, які активні в соцмережах, використовували їх по повній, у першу чергу Фейсбук. Дехто навіть переоцінив роль соцмереж, бо люди старшого віку, які традиційно активно ходять на вибори, все ж люблять потримати в руках газету, або подивитися телевізор чи послухати радіо.

І медіа, які практично всі зараз мають свої сторінки в соцмережах, могли доносити суспільно важливу інформацію й через них. А оскільки вони розміщували агітаційні матеріали і політрекламу, то в соцмережах було те саме.

3. Основною загрозою є проросійські телеканали Медведчука і проросійські блогери в Ютуб, приміром Шарій. Це показали й результати виборів.

4. Владі і регуляторному органу розібратися з проросійськими каналами, які шкодять безпеці України як держави, послабити вплив олігархів на медіа. Посилювати саморегуляцію медіа. А медіа і журналістам згадати/пам’ятати і виконувати свою основну місію. Всебічно підтримувати Суспільного мовника в Україні.

Любов Цибульска, керівниця групи з аналізу гібридних загроз Українського кризового медіацентру:  

1. Як і на попередніх виборах, так і на цих – роль медіа була великою мірою обслуговуюча. Цього разу було багато джинси. На регіональному рівні більше, ніж на національному. Уваги до виборів було менше на центральних каналах, проте цього разу ми бачимо ще більше проросійських медіа, які транслюють дезінформацію і працюють на втому та деморалізацію населення. Це матиме кумулятивний ефект.

2. Українські медіа не поінформували: не пояснили на належному рівні джерела доходів кандидатів, зв’язки з бізнес-колами, роботу на ворожу країну. Іншими словами – вони не відчули свою відповідальність за результати виборів.

3. Проросійські телеканали, зокрема канали Медведчука, кількість яких збільшується як на національному, так і регіональному рівні (вибори в Одесі і в Києві, де друге місце зайняв Попов – чудова ілюстрація їхньої ефективності). А також ситуативна гра інших олігархів проти державних інтересів України.

4. Тиснути. На жаль, з наявних доступних методів – цей єдиний подекуди ефективний. Тиснути на державу, аби регуляторні органи, зокрема Нацрада, працювали згідно зі своїми завданнями. І тиснути на журналістів. Дуже шкода, що в Україні в медійному середовищі не працює інститут остракізму щодо тих, хто працює на державу-агресора, або обслуговує інтереси місцевих олігархів.   

Над опитуванням працювали: Гала Скляревська, Ілона Громлюк, Анна Єгорова, Лілія Апостолова, Наталія Данькова, Світлана Остапа, Наталія Лигачова

Фото: архів ДМ, Львівмедіафорум, Інтерньюз, Офіс із питнь європейської та євроатлантичної інтеграції, Суспільність.