16:30
Вівторок, 27 Жовтня 2020

Виборча кампанія 2020: держава не здатна протидіяти домінуванню проросійських сил у медіапросторі України. Опитування експертів і політиків. Частина І

1 457
Володимир Бородянський, Іван Верстюк, Андрій Яніцький, Олексій Мацука, Володимир Фесенко, Ярослав Юрчишин, Олег Базар, Валерій Калниш, Оксана Романюк, Євгенія Кравчук – про роль медіа у виборчій кампанії 2020 року.
Виборча кампанія 2020: держава не здатна протидіяти домінуванню проросійських сил у медіапросторі України. Опитування експертів і політиків. Частина І
Виборча кампанія 2020: держава не здатна протидіяти домінуванню проросійських сил у медіапросторі України. Опитування експертів і політиків. Частина І

«Детектор медіа» запитав у журналістів, політологів і народних депутатів про роль медіа у цьогорічній виборчій кампанії в порівнянні з попередніми, про загрози інформаційній безпеці та про шляхи подолання цих загроз.

Ми поставили експертам чотири запитання:

1. Чи змінилася, на ваш погляд, роль медіа у виборчій кампанії-2020 у порівнянні з місцевими виборами у 2015 році? А в порівнянні з президентською та парламентською кампаніями у 2019 році? Якщо так, то як саме?

2. Чого найголовнішого, на ваш погляд, не зробили українські медіа під час нинішніх виборів? Чому?

3. Якою є головна загроза для інформаційної безпеки України, судячи з досвіду останніх років?

4. «Що робити?» замість «хто винен?» ваша відповідь.

Публікуємо першу частину опитування. 

Володимир Бородянський, ексміністр культури, молоді та спорту (2019-2020 рр.):

1. Я не побачив зміни ролі.

2. Вони не стояли на боці виборців, не давали всебічної інформації для прийняття виважених і свідомих рішень. Натомість часто стояли на боці власників, партій, замовників.

3.

  • За останні 10 років гроші для значної частини медіа і журналістів стали важити більше, ніж сумління та суспільні інтереси. На наших очах частина медіа стали відвертими пропагандистами, а інша значно пом'якшила для себе етичні та професійні стандарти. Драматично зменшилася кількість медіа, журналістів та медійного продукту, що відповідає стандартам, інтересам суспільства і державотворення. Медіа не виконують функції четвертої влади.
  • Проблема спотворення інформації та зміни суспільної думки на користь наших зовнішніх ворогів (насамперед Росії) і внутрішнього приватного інтересу всупереч суспільному.
  • Слабка державна політика, відсутність політик та інституцій, які системно працюють у цивільному секторі інформаційної безпеки.
  • Низький рівень медіаграмотності та відсутність дієвих механізмів, що допомагають будь-якій людині відносно легко орієнтуватися в умовах інформаційного перенавантаження й бульбашок.

4.

  • Для медіа, що сповідують свободу і відповідальність, дотримуються професійних стандартів, – об’єднуватись і створювати реальне представництво інтересів медіаспільноти, задавати стандарт, розробляти і лобіювати закони, направлені на захист правди, створити дієвий профсоюз (а не його імітацію), який зможе захистити журналістів.
  • Прийняти закон про медіа, закон про протидію дезінформації, створити дієву правоохоронну систему, перетворити вимоги для отримання ліцензій із формальних на реальні, закрити доступ до ринку російським медіа.
  • Ввести медіаосвіту обов’язковим елементом у систему освіти.
  • Посилювати роль і масштаб діяльності Суспільного мовника і суспільних медіа, передати «Український медіахолдинг» Суспільному мовнику.

Іван Верстюк, журналіст та колумніст НВ:

1. Роль медіа на місцевих перегонах 2020-го була суттєво активнішою з кількох причин. По-перше, посилився прихід нових облич до політики. Кожне з цих облич вимагає уваги та аналізу. По-друге, видозмінилися форми політичної активності. Якщо в минулому головним способом агітації була зовнішня реклама, то цього року кандидати набагато більше працювали з виборцями «в полях». Активну вуличну агітацію вели, зокрема, «Голос» та «Слуга народу».

По-третє, серйозним завданням для медіа під час висвітлення місцевих виборів 2020-го було не лише світити прожекторами на лідерів соціологічних рейтингів, а робити ширший зріз настроїв, щоби зрозуміти, які настрої та які політичні тренди стоять за несистемними політиками. Наприклад, журналісти мали пояснювати суспільству, хто такий Андрій Пальчевський та чому він іде в мери.

І насамкінець, якби не журналісти, то політики на місцевих виборах провели би кампанії на рівні загальнонаціональних гасел. Це саме медіа змусили їх говорити про освітлення вулиць, паркувальні місця, комунальні компанії, велодоріжки та сміттєві заводи. Якщо політику не ставити правильні запитання – він або вона лишатиметься на рівні гасел, ведучи діалог не з реальним виборцем, а радше з конкурентами по політичному полю.

2. Всі свої ключові завдання під час місцевих виборів українські медіа виконали. Вистачало інформації про всі українські регіони. Наприклад, «Дзеркало тижня» та «Радіо НВ» зробили дуже багато роботи, щоб розповісти про те, що відбувається не лише в Києві та Львові, але і в Черкасах та Сумах.

Наш журнал та наш сайт підготували чимало матеріалів про вибори, де були й новини, й аналітика, й репортажі, й думки та персональні позиції. Тому точно можна сказати, що читач НВ мав усі шанси зробити усвідомлений вибір на цих місцевих виборах.

В цілому ж проблеми українських медіа зводяться до того, що часом редакціям не вистачає кадрів, аби покрити всі теми. Ідеї для статей є, а людей, щоб ці статті написати, не вистачає. Характерно, що в українських журналістів все більше бажання включати власну позицію в матеріали, які вони готують. З огляду на те, що споживачі інформації все більше охочі саме до думок, а не до новин, це виглядає логічним.

3. Місцеві вибори показали, що інформаційне поле часом живе «вічними» проблемами, що сидять у свідомості українців. Це відносини з Росією, наприклад. За дискусією про російське питання часом губиться дискусія про те, як мають виглядати міські райони та вулиці, що відбувається з екологією та кліматом, які є новини у справі розподілення міських бюджетів, хто і як впливає на рішення в містах та селах.

Крім того, за останній час мені неодноразово доводилося чути критику, що, мовляв, українська журналістика менш цікава, аніж російська. «От подивись Дудя, в Україні немає шоу такого рівня!» – казали мені мої співбесідники. Ось це і є загроза. Роками споживаючи російську інформацію, українські споживачі поступово втрачають критичне мислення і сприймають російські інформаційні методи як передові. Але українська журналістика значно більш демократична та не нав'язує споживачеві інформації категоричні висновки.

Українцям слід більше думати про те, що таке інформаційне поле, як правильно сформувати власну інформаційну дієту, чому російська журналістика є такою, якою вона є, та чому українська журналістика відрізняється від неї.

4. Я впевнений, що Україні потрібна журналістика розвитку. Соціологія показує, що емоція політичного розчарування стає мейнстрімом. А так не має бути. Гляньте на Америку, де на аналогічному тренді конспірологія QAnon набула шаленої популярності. Журналістика в жодному разі не має підсилювати глибину розчарування, що панує серед українців. Безумовно, проблем багато, і кожен їх бачить, коли виходить зі свого будинку на вулицю. Але нам усім потрібні рішення, вміння побачити горизонт змін, дані для прогнозу, з яким можна жити та приймати конструктивні рішення.

Журналістика розвитку зовсім не повинна бути нудним описом експертних методичок із початку 2000-х. Український містянин стає все більш активним та все більш небайдужим. Він хоче змінювати своє місто, свою громаду. Йому потрібна інформація та поради, що саме він або вона може зробити, щоб долучитися до змін, які принесуть українським містам нову якість життя. Ми всі маємо бути зацікавленими в тому, щоб на кожну проблему, озвучену в медіа, припадало по кілька варіантів, як цю проблему вирішити.

Андрій Яніцький, директор Центру журналістики KSE:

1. Роль медіа знизилася, водночас зросла роль соцмереж. Це передбачувані зміни з огляду на еволюцію медіаспоживання та на карантин. За інформації в одному з партійних штабів, вартість кампанії кандидата у Київраду становила 50-70 тис. доларів, більша частина цієї суми йшла на таргетовану рекламу в соцмережах. Раніше кандидати більше витрачали на поліграфію, зовнішню рекламу.

2. Медіа не пояснили зміни у процедурі голосування та не розповіли про кандидатів та партії. Взагалі, українські медіа перед виборами намагаються повідомляти про кандидатів лише в рекламі. На мій погляд, це погана практика.

3. Головною загрозою для інфобезпеки, на мій погляд, є бездіяльність Нацради та СБУ, які заплющують очі на роботу відверто проросійських медійних проєктів в Україні.

4. В умовах деградації державних інститутів порятунком може бути механізм саморегуляції медіа на основі спільних етичних та професійних стандартів. Центр журналістики KSE готовий приєднатися до ініціативної групи, яка такий механізм створить.

Олексій Мацука, журналіст, голова ГО «Донецький інститут інформації», співорганізатор «ДонбасМедіаФоруму»:

1. Вважаю, що роль медіа змінилася, вона стала дещо меншою. З'явилися нові форми донесення інформації, різні інфлюенсери, блогери, тому вона трішки зменшилася. І дивлячись яких медіа. Якщо говорити про друковану пресу, то, мені здається, її роль взагалі зменшилась, особливо порівняно з тими виборами. Хоча багато штабів друкували газети, але, мені здається, що вони це робили більше за звичкою. Щодо впливу — мені здається, ті газети ніхто вже не читає, бо навіть зверніть увагу, як змінився їх формат і дизайн: тексту уже — мінімум, максимум фото і так далі. Якщо інформаційне мовлення телевізійне, то з'явилися інформаційні канали – клуби мовлення для власників. Тобто раніше були новини, а тепер постійні саме інформаційні канали («112» й інші). Раніше такого впливу в них не було. Якщо 2015 року був початок, зародження цього, то тепер їх стало більше. 

2. Мені здається, дуже мало було консорціумів серед журналістів для перевірки фактів. Наприклад, під час парламентських і президентських виборів журналісти створювали фактчекінгові об'єднання, а зараз цього не було. Мені це не сподобалося, бо я все ж таки бачив, як колеги створювали корпоративні заходи щодо перевірки один одного. Саморегуляції, знову таки, дуже мало. Ми мали би бачити ефективну саморегуляцію під час виборчої кампанії, реагувати на випадки, коли колеги дозволяють собі джинсувати без помітки «реклама» тощо. Цього разу такого я не помітив, на жаль. І мені здається, це треба було робити.

3. З огляду на останні роки — це вплив з іноземних країн, звісно, з російської сторони. Також є китайська певна експансія. Поки що вона в Україні не так сильно помічена, але в цілому ми бачимо блогерів з прокитайською позицією, які працюють на Китай, але звідси, з України. Мені здається, що ситуація буде набирати обертів, тобто крім Росії з'являться й інші країни, які можуть тут формувати певний порядок денний. Це якось треба вписувати нам у загрози інформаційної безпеки. Наприклад, у США з ТікТоком була ціла кампанія з протидії впливу через цю соцмережу. У нас таких кампаній немає, на жаль, і щодо інших соцмереж. Наприклад, на місцеві вибори Фейсбук зробив помітку, що ви можете йти на місцеві вибори, але не зробив достатньої верифікації постів під час кампанії та достатньої комунікації з користувачами Фейсбуку українського сегменту, що соцмережа стежить за цим. Як це було, наприклад, в Америці, коли про Байдена розповсюджувала інформацію певна газета, і Твіттер реагував на це відповідно. У нас, на жаль, поки таких реакцій немає. Мені здається, це теж несе для нас певні загрози, тому  іноземна країна (як Росія тощо) може створювати будь-які приводи через Фейсбук, нібито реальні, але насправді ні.  

4. Саморегуляція, об'єднання між медіа для підтримки один одного, взаємне навчання, передача досвіду, пошук шляхів для взаємопідтримки і солідарності серед колег, а не наїзди один на одного і пошук того, що нас роз'єднує. Я би все ж таки шукав те, що нас, журналістів, об'єднувало би всередині України.

Володимир Фесенко, політолог, директор Центру політичних досліджень «Пента»:

1. Роль медіа на місцевих виборах-2020 змінилася порівняно з 2015 роком, адже нині значно зросла роль соціальних мереж. Зокрема, багато хто з кандидатів у мери чи депутати, принаймні в Києві, користувалися такою важливою функцією як геолокація. Тобто відбувалася прив’язка виборця до місцевості. Наприклад, кандидат від Оболоні свою рекламу розміщував так, аби вона доходила до виборця на Оболоні. Можливо, це траплялось і раніше, але в таких масштабах цього явища я раніше не помічав.

Що відбулося ще до парламентських виборів, а зараз проявилося ще більше, так це фрагментація медійного простору за політичною ознакою. У нас є сегмент, який контролює пул Медведчука, є сегмент Порошенка, і між ними – великі телеканали Ахметова, чи «Інтер», які мають свій вплив. Полярні канали не лише концентрують свою аудиторію, а й сіють ненависть та агресію в бік президента, а заразом по відношенню до протилежного політичного табору. На жаль, такий наслідок сегментації медійного та телевізійного простору, який відбувався ще до президентських виборів, із вирішальною роллю Петра Олексійовича Порошенка.

2. Чого не зробили медіа на цих виборах (хоча тут є і провина інституцій на кшталт ЦВК), проявилось у недостатній кількості соціальної реклами нової виборчої системи. Це призвело до плутанини серед виборців. У партійних списках люди розумілись, бо це їм було не в новинку, а ось як голосувати за конкретного кандидата та як це працюватиме, виявилось малознайомим.

3. Головною загрозою для інформаційної безпеки України я вважаю ту ж поляризацію. Її рівень різко зріс за останні два роки, і найбільше це проявляється не в інтернеті, а на телеканалах. У кожного своя аудиторія, кожен працює з глядачами переважно своєю мовою, фактично маніпулюючи та агітуючи. Рівень агресії, несприйняття та нетолерантності теж зріс за останні два роки через фрагментацію.

4. Дискусія про те, що з цим усім робити, ведеться вже давно. Бо справа ж не лише в деолігархізації медіа, про що в нас говорять років із 15 точно. Великі канали, які належать олігархам – Пінчуку, Ахметову, навіть Коломойському – на цей раз зіграли менш негативну роль. Зрозуміло, що Коломойський дуже агітував за партію «За майбутнє» та Палицю, але все ж поляризації та контрасту вони не робили. Головну негативну роль на місцевих виборах цього року зіграли канали Медведчука.

Ярослав Юрчишин, народний депутат від партії «Голос»:  

1. Назагал роль медіа в широкому розумінні цього терміну не змінилася. Дещо більшу вагу, але і далі не визначальну, почали відігравати соціальні мережі. При цьому вони працюють більше в мобілізаційному напрямку для виборця, який вже визначився. Формуючу роль й надалі відіграють телеканали.

2. Так і не вдалося нав'язати дискусію про те, хто і що планує зробити та чи є на це досвід/ спроможність. Правда, так виглядає, це й не було метою. Ціль для більшості медіа була і є максимально капіталізувати період виборів, поширюючи політичну рекламу та відстояти позицію свого власника.

3. Легкість проникнення фейків, особливо тих, які генеруються в країні-окупанті – Росії. Фактчекінг дуже слабкий, усі женуться за голосними заголовками. Легко маніпулювати суспільством, розколювати його. Дивишся Прямий – бачиш провал Зе, російський реванш на сході, перемогу здорового глузду на заході. Дивишся канали Медведчука – провал Зе, біснування нацистів та соросят на Заході, свідомі вибори на Сході. А по «1+1» – бенефіс Палиці.

4. Дуже спокусливо пробувати шукати просте рішення, але його немає. Вдосконалювати регулювання, особливо в сфері протидії російській пропаганді, шукати механізми відділення медіа як новинарно-інформаційного механізму від інтересу власників каналів. Наглядові незалежні ради, підвищення стандартів журналістики, заведення на ринок європейських та західних гравців – посилення конкуренції тощо.

Валерій Калниш, медіаменеджер, теле- і радіоведучий:

1. Нет, мне кажется, ничего не изменилось. На каждых выборах медиа становятся тем главным каналом новостей и мне ний, который формирует общественное мнение. Медиа по-прежнему – центральное место для политической рекламы. В сознании больший удельный вес начали занимать соцсети, но, и это подтверждает ваше исследование: сколько бы ни хоронили ТВ, оно остается главным источником информации. Так что глобально ничего не изменилось – медиа были и остаются «точкой сборки» общественных взглядов и политических интересов.

2. Сложно сказать. Если цинично — никто никому ничего не должен. Исключение – Суспільне, поскольку основной их источник существования госбюджет. Поэтому все зависит от того, что понимать под тем, что они «должны были» сделать. В идеальном мире медиа должны были быть равноудаленными от всех партий и кандидатов; предоставлять им равное количество эфира, полос и места на сайте; заниматься просвещением и постоянно давать разного рода социальную рекламу – от того, как голосовать до того, что такое местные органы власти, чем они занимаются, почему надо голосовать. Идеального мира не будет. Уверен – никогда. СМИ не только формируют, но и отражают социальный запрос. Сейчас в обществе нет запроса на важность и понимание значимости местной власти. Он просто не сформирован. Это скучно, неинтересно, не модно. Тому подтверждение низкая явка на местных выборах. Поэтому и предъявлять медиа особо нечего. Если же ответить односложно на ваш вопрос – медиа не занимались просвещением.  

3. Тут без вариантов. Россия. Многоликая и ужасная: россТВ, пророссийские каналы в Украине, ютуб-уроды и депутаты-русофилы. В массе своей все они вместе взятые очень неумные, но нахрапистые и наглые. И когда это все действует постоянно, вместе, слажено и дополняя друг друга — эффект получается мощный и противостоять ему может не каждый.    

4. «Кто виноват?» - совсем неинтересный вопрос. И так все понятно – все виноваты, в разной степени и в разных сферах. А вот «что делать?» — это вызов, это про будущее. Это самый важный вопрос. 

Олег Базар, головний редактор «Лівого берега»:

1. З огляду на пандемію та карантинні обмеження, офлайнова активність політиків буда відчутно меншою, кампанія часто велась виключно у медіа і соціальних мережах (принаймні у великих містах) – це досить дивно для місцевих виборів.

Можливості медіа, на жаль, також були обмежені – через ту ж пандемію робота «в полі» була зведена до мінімуму. Це, безумовно, позначилося на якості.

Проте якихось системних змін у порівнянні з минулими роками я не побачив.

2. Медіа не змогли нав’язати політикам змістовну дискусію про роль і проблеми місцевого самоврядування, про те, як повинні розвиватися українські міста і регіони. Фактично, роль медіа звелась до трансляції рекламних посилів політиків. На жаль.

Чому так сталося? Причин чимало, головні, на мою думку, – брак ресурсів у медіа і низький рівень кваліфікації журналістів.

3. Головна і найсерйозніша – домінування проросійських сил у медіапросторі і нездатність держави цьому протидіяти.

Небезпека, яка дуже посилилась, як на мене після виборів 2019 року –партизація медіа і сповідування сектантського погляду на світ (все, що роблять «наші» – добре, все, що роблять «не наші» – зло).

4. Простої відповіді на це запитання немає. Для початку потрібно правильно діагноз поставити, а вже тоді шукати ефективне лікування.

Оксана Романюк, виконавча директорка Інститут масової інформації, членкиня Наглядової ради Суспільного:

1. Роль медіа була практично такою ж, як і раніше. Умовні незалежні старалися інформувати виборців, умовні залежні просували визначених власниками кандидадтів. Ті що десь посередині між цими двома полюсами, активно джинсували. А от саме інформаційне поле дещо змінилося – однозначно, на цих виборах було більше бруду і контрагітації ніж на парл.виборах, і на попередніх місцевих.

2. Медіа транслювали заяви учасників виборів псевдоекспертів, псевдосоціологів, так, як вони є. Без бекґраундів, не подаючи спростувань фейків, не викриваючи маніпуляцій. Оскільки на цих виборах було більше чорного піару, більше фейків ніж на попередніх, то напевно найголовнішим було звернути на це більше уваги. Хоча би ставити ретельні бекґраунди. Або відмовлятися розміщати джинсу, яка містила неправдиву інформацію.

3. Відсутність вміння громадян відрізняти маніпуляції від реальної і важливої інформації. Падіння довіри до традиційних якісних медіа, відповідно – падіння їхніх прибутків. Переважання «жовтих» медіа і соцмереж в якості джерел інформації. В результаті - збільшення можливостей до маніпуляції суспільною свідомістю.

4. Можна почати з втілення уже існуючих механізмів на практиці. Наприклад, НАЗК, Нацрада, могли б активніше реагувати на джинсу, зафіксовану під час виборів. Далі, розвивати медіаграмотність і критичне мислення громадян, починаючи з шкільного віку. Можливо, якісь штрафи для тих учасників виборів, які завідомо розповсюджують фейки чи мову ворожнечі, це було б цікаво. Працювати над тим, щоб соцмережі відкривали національні відділи в різних регіонах, які могли би потужніше реагувати на порушення в політичній рекламі, й так далі. Підтримувати і розвивати саморегуляцію і якісні медіа.

Євгенія Кравчук, заступниця голови фракції «Слуга народу», заступниця голови Комітету гуманітарноі та інформаційної політики:

1. Більшість українських медіа – і особливо це стосується телебачення – стали відверто партійними. Це почалося не вчора і не позавчора, звісно. Але з кожним роком агітаційна машина окремих партій, замаскована під ЗМІ, стає все менше схожою на медіа, як ми звикли сприймати їх за визначенням. Баланс, достовірність, повнота подачі інформації – для багатьох медіа це стало вже повністю пустими словами. Відповідно, «Слуга народу» на цих виборах була чи не єдиною партією, яка не мала своїх медійних майданчиків і яка була мішенню для усіх партійних ЗМІ наших опонентів.

2. Не було справжнього суспільного діалогу щодо проблем та реформ, який об'єктивно є порядком денним місцевих виборів. Що буде далі з децентралізацією? Що маємо зробити, щоб місцеві посадовці не перетворювалися на «царків»? Як ефективно реалізувати нові можливості місцевого рівня влади? Про це майже не йшлося під час передвиборчої кампанії. А от чого була багато, так це «столичного» порядку денного, яким підміняли необхідність говорити про реальні проблеми на місцях. Якщо медіа партійні, то вони змушені повторювати відповідну агітацію. А якщо агітація будується, як завжди, на темах про мову чи про НАТО, то й у медіа дискусія відповідна.

3. Ми бачимо, що в редакцій медіа немає змоги, а в деяких навіть і бажання захищати суспільний інтерес перед інтересами власника ЗМІ. Люди ж не дурні – аудиторія бачить це море доволі токсичної агітації та відсутність балансу в більшості впливових ЗМІ України. Це призводить до того, що загалом вплив наших ЗМІ на українську ж аудиторію – падатиме. А хто прийде на заміну? В кращому випадку просто непоінформованість. У гіршому ж випадку люди переходитимуть до перегляду іноземних ресурсів, в тому числі російських. Не рідкість, коли українці кажуть, що не довіряють жодним ЗМІ.

З іншого боку, все сильнішою стає схильність медійників розповсюджувати неперевірену інформацію та просто емоційно заряджені повідомлення з посиланням на «джерела». В умовах гібридної війни з Росією це велика загроза. Мало того, що не всі власники українських медіа налаштовані патріотично по відношенню до Україні, так ще й легкість, з якою у нас розлітаються фейки, додає загрози того, що наше суспільство можуть сколихнути негативом в будь-який момент із будь-якого приводу.

4. Перш за все, самим медійникам варто задуматись: а що буде далі з галуззю? Партійно заангажованим ЗМІ не потрібні професіонали. Агітацію може відпрацьовувати будь-хто. Чим менше буде місця справжній журналістиці у наших медіа, тим менше буде й потреба у тих людях, які хочуть і можуть бути справжніми журналістами. Це не щось абстрактне для галузі. Це питання для багатьох ведучих, редакторів, журналістів – ким і де вони будуть працювати з часом? Другий пункт: довіра аудиторії. Для власників медіа ситуація нині може бути вигідною тактично – коли за рахунок партізації та скандалізації медіа можна досягати політичних результатів у короткій перспективі. А що далі? Аудиторія буде шукати нові майданчики для того, щоб отримувати інформацію замість агітації та гонитви за «клікабельністю» заголовків.

Ми давно пропонуємо діалог про те, якою бути медійній галузі далі. Якщо змін не буде, то у медіа переможуть агітатори та джинсовики. Думаю, жодна порядна людина не може погодитись з таким майбутнім.

Над опитуванням працювали: Гала Скляревська, Ілона Громлюк, Анна Єгорова, Світлана Остапа, Наталія Міняйло, Лілія Апостолова

Фото: архів «Детектора медіа» та особисті архіви спікерів

Читайте також

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1457
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2020 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
DMCA.com Protection Status
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду