Фільм починається банально: глядачам пояснюють, що нічого безкоштовного немає. Якщо вони не платять гроші за користування якимось сервісом, то платять за нього своїм часом. Соцмережі та пошуковики збирають про своїх користувачів безліч даних та за допомогою складних алгоритмів їх обробки ефективно націлюють рекламу. Технологічні корпорації заробляють багато грошей, стають впливовішими за окремі держави, а цинічні політики та політтехнологи використовують соцмережі для перемоги на виборах, паралельно роздмухуючи конфлікти та поляризуючи суспільство. Нове покоління, що виросло в часи соціальних мереж, не вміє спілкуватися з живими людьми в реальності, робить пластичні операції, щоби бути схожим на свої діджитал-маски, та більше схильне до суїциду.

Здавалося б, про це було вже чимало сказано в різних форматах і навіщо нам іще один фільм на цю тему? І чому в ньому знялася ціла плеяда колишніх топ-менеджерів Facebook, Pinterest, Twitter, які більше не працюють на соціальні мережі? Варто дочекатися другої половини фільму, де й починається найцікавіше. Автори «Соціальної дилеми» стверджують, що не варто сподіватися на те, що людство зможе еволюційно подолати психологічні проблеми, з якими воно стикнулося після широкого розповсюдження соцмереж, чиї творці зробили все для того, аби їхні творіння викликали таке саме звикання, як наркотики. Справа в тому, що тепер алгоритмами соцмереж заправляє штучний інтелект, який постійно вчиться. Швидкість, з якою відбувається розвиток технологій, не залишає людству шансів його наздогнати і пристосуватися. Машини вже керують поведінкою людей і далі керуватимуть ще ефективніше. Автори «Термінатора» точно передбачили, що машини переможуть людей, і помилилися лише в механізмі, за допомогою якого вони цього досягнуть.

Більше того, саме алгоритми соцмереж штовхають схильних до теорій змов користувачів до все нових нісенітниць. І ось уже прихильники теорії пласкої землі об’єднуються з антивакцинаторами й антиковідниками та виходять на вулиці і обирають радикальних політиків. Обіцяне власниками соцмереж удосконалення штучного інтелекту не вирішить проблеми, які створюють соцмережі, а навпаки, прискорить остаточну перемогу машин. І якщо дати соцмережам далі розвиватися без накладання на них обмежень, то попереду – громадянські війни в найблагополучніших країнах світу і кінець демократії і цивілізації.

Герої фільму пропонують обкладати соцмережі податками на дані про користувачів, забороняють своїм дітям користуватися соцмережами до досягнення старшого шкільного віку, радять усім видалити свої акаунти або принаймні приєднуватися до «руху опору» та не дивитися рекомендовані YouTube відео, натомість користуючись пошуком відеоплатформи.

Можна, звичайно, посміятися над цим фільмом та сказати, що американці заганяються. Що соцмережі допомагають людям бути на зв’язку, знаходити однодумців з унікальними інтересами, а кожна чергова демократична революція відбувається за допомогою чергової соціальної мережі (але не дай нам Боже дожити до TikTok-революції – безжальної в своїй беззмістовності). Проте якщо автори фільму все-таки хоч трохи праві, то що тоді робити таким країнам, як Україна, котра на технологічних гігантів узагалі не може впливати, а полігоном для випробування нових форм впливу на свої суспільно-політичні процеси стає регулярно?

Подобається це комусь чи ні, але старі добрі медіа з редакційним контролем потрібні суспільству. Журналісти не завжди виконують свою роботу бездоганно. Але краще вже така небездоганність з плоті й крові, ніж холодний подих технологічної матриці.

Фото: nme.com