«Ми не піднімали питання мови під час виборів, не піднімали в Раді. Я вважаю, що не треба брати питання, які роз'єднують суспільство. І сприйняття тих чи інших процесів на сході і заході кардинально різняться. Тим більше, на окупованому сході. Тому я особисто ніколи не будував кампанії навколо мови і вважаю, що це неправильно. Якщо ми говоримо про мову, то закон про мову повинен влаштовувати всіх і відповідати Конституції.

Я непогано розмовляю українською, і російською, іноді й англійською. Але якщо ми говоримо про певні процеси, то згадаймо позицію наших зарубіжних партнерів. Що про нього сказала Венеціанська комісія? Є багато питань. Але гуманітарні питання повинні об'єднувати суспільство. Ви ніколи його не об'єднайте питаннями економіки або податків. Якщо ми говоримо про повернення тимчасово окупованих територій і людей, які там живуть, то це також один з механізмів комунікації з ними. І якщо ми будемо займати з тих чи інших питань, у тому числі історії, радикальні позиції, то це не додасть нам у переговорах», – цю свіжу цитату голови Верховної Ради Дмитра Разумкова я перечитувала, мабуть, разів п’ять, щоби зрозуміти, чи підтримує він перегляд закону про мову. Не треба торкатися питань, що роз’єднують суспільство, а мова його роз’єднує, гуманітарні питання мають об’єднувати, тому ми про мову поговоримо? Саме так, я нічого не наплутала?

Є добре відома в соціальних науках теорія – вікно Овертона. Вона описує межі допустимого в політичному дискурсі у суспільстві. Усі ці заяви можновладців, які ми регулярно чуємо, – про перегляд мовного закону задля комунікації з мешканцями окупованих територій, наведення порядку з квотами в ЗМІ, зміну критеріїв до складання «чорних списків» – загалом здатні рухати це вікно Овертона у бік сприйняття українізації як чогось не дуже корисного та потрібного. Привітання від «ОПЗЖ» з Днем Росії при цьому все ще виходить за межі прийнятного для значної частини українського суспільства, але вода точить каміння: якщо межі прийнятності рухати достатньо довго, то можна дійти й до краю шкали.

При цьому паніка, яка роздмухується навколо імені Віктора Медведчука – не виключено, що ним самим – тільки йде йому на користь, наче грілка раковій пухлині, бо допомагає просувати себе в очах Кремля як найвпливовішого проросійського політика. Насправді ж навіть його давнє тіньове партнерство з Ігорем Коломойським в «1+1 медіа», яке представники Медведчука так охоче коментували минулого тижня, саме через свою давність не свідчить про його посилення на українському медіаринку. Востаннє він тут посилювався рік тому, коли придбав ZIK. Та й то відтоді Нацрада відмовила в продовженні цифрових ліцензій його телеканалу «112 Україна», в результаті чого мовник втратив лідерство в сегменті інформаційних каналів, та звернулася до суду з позовом про анулювання ліцензії телеканалу NewsOne.

Цікаво, що й так посилено розпалюваний прокремлівськими силами скандал про російський паспорт Павла Казаріна є досить потужним, аби одним пострілом поцілити двох зайців – не тільки зайвий раз звинуватити в нещирості патріотично налаштовану частину суспільства в очах проросійсько налаштованої, але й похитнути впевненість патріотів у тому, що кожен власник російського паспорту є автоматично ворогом України. Тобто теж таке собі вікно Овертона.

Не знаю, чи це хтось талановитий так сплановано поцілив, чи вийшло випадково. Адже загалом кампанія проти прозахідно налаштованих лідерів думок в Україні ведеться без вогника – ну, телеграм-канали завели, марафон на ZIK провели, законопроєкт про іноземних агентів написали. Пам’ятаю, з яким розмахом вели цю кампанію в Росії: пташенята Владислава Суркова «Наши», яких зрештою розігнали, бо замість юних путінців із них виросла гопота, у середині 2000-х закидували листівками і зривали виступ посла Великої Британії. А на російському телебаченні тоді ж абсолютно серйозно розказували, як російські спецслужби нібито викрили спосіб шпигунського зв’язку між співробітниками посольства й російськими правозахисниками: нашпигований апаратурою камінь у московському парку, на який для отримання інформації потрібно було направити мобільний телефон.

Я згадую про це не для того, щоби підкинути нашим «борцям» свіжих ідей. Я розповідаю, щоби показати різницю в інструментарії між тим, коли атака йде від влади, і тим, коли це пробні шари з боку політиків, чий дискурс перебуває за межами прийнятного. Принаймні поки що він там. Але наполегливість, із якою ці пробні шари вкидаються, та дуже млявий відгук тієї ж влади на них можуть свідчити як про невдалість подібних кроків (мовляв, вони й не потребують якоїсь реакції), так і про, навпаки, приховану лояльність до них. Так що все ж таки мав на увазі у процитованій вище думці Разумков?