Дмитро Золотухін
Медіаексперт, ексзаступник міністра інформаційної політики України (2017-2019 рр)
11:00
Субота, 9 Травня 2020

Наративне регулювання, або Як ми маємо скористатися методами Іллі Хржановського

3 593
Концепція Хржановсього може здійснити набагато ефективніший вплив на цільову аудиторію відвідувачів Меморіального центру «Бабин яр», аніж будь-які інші методи. Однак питання: якою ціною будуть здобуті такі результати? І з якою метою?
Наративне регулювання, або Як ми маємо скористатися методами Іллі Хржановського
Наративне регулювання, або Як ми маємо скористатися методами Іллі Хржановського

Адже не секрет, що історія є для Путіна та його еліт могутньою зброєю, а філантропія російських олігархів єврейського походження іноді все ж таки збігається з волею правителя Мордора – про що свідчить досвід, пов’язаний з ізраїльським національним меморіальним центром Голокосту “Яд Вашем”.  

Останні роки демонструють, що людина є не таким вже й складним механізмом та може легко піддаватися зовнішнім інформаційним впливам. Ці впливи змінюють її поведінку та, навіть, штовхають її на смерть.

Величезна кількість росіян поїхали на Донбас вбивати міфічних “фашистів”. Біля 600 іранців почали вживати неякісний алкоголь для профілактики коронавірусу. І ті, і інші, врешті решт, знаходили свою смерть, піддавшись дії легенд та міфів. 

На жаль, людина еволюціонує повільніше, ніж інструменти маніпуляції нею. І, саме тому, захист від маніпуляцій був і залишається одним з ключових завдань української інформаційної політики та інформаційної безпеки.

Когнітивні упередження та наративні упередження

Термін “наратив” увійшов у наш постійний словник не так давно. Хоча дослідження про використання мемів та наративів у інформаційній війні вже давно ведуться у військових навчальних закладах. 

З 2016-го також часто стали використовувати термін “меметична зброя”. А словосполучення “стратегічний наратив”, з легкої руки патріарха української комунікаційної науки Георгія Почепцова,  навіть увійшло в офіційний текст Доктрини інформаційної безпеки України. Щоправда, текстове визначення цього терміну було абсолютно спотворене. 

Втім, дискусії, роздуми та дослідження про згадані явища і поняття все ще тривають. Основною їх ознакою є мультидисциплінарність та крос-секторний підхід. Адже, щоб зрозуміти, яким чином людина піддається маніпулятивному впливу та яким чином її захистити від нього, необхідно враховувати різні аспекти комунікації, психології, історії,  маркетингу та ін.

Одним з таких аспектів є розуміння терміну “наративне упередження” (англ. - narrative bias). Наративним упередженням називають схильність людей пов'язувати в єдину історію інформацію з різних джерел (в тому числі непідтверджену) і встановлювати причинно-наслідкові зв'язки між частинами історії, незалежно від того, чи відповідає така історія дійсності чи ні.

Таким чином, мешканці Російської Федерації, споживаючи терабайтами (фільмів, книг, віршів, пісень, одягу, масових заходів, концертів, парадів) патріотично забарвлену, не об'єктивну інформацію про Другу світову війну, з-поміж іншого, формують у своїй свідомості чітке уявлення того, що “українці є фашистськими колаборантами, яких прийнято називати “бандерівці”. І це лише одна, з-поміж сотень інших, таких же хибних установок, які зараз є частиною великого наративу про “русскій мір”.

Мені здається, що термін “наративне упередження” має своє походження від терміну “когнітивне упередження” (англ. - cognitive bias), яке з’являється у людини за подібним, або, навіть, таким самим механізмом. 

Одним з найбільш поширених когнітивних упереджень є, так званий, ефект Данінга-Крюгера, з яким дуже часто стикаються українці. Згідно цього ефекту, люди, які мають низький рівень кваліфікації, роблять помилкові висновки, приймають невдалі рішення і при цьому не здатні усвідомлювати свої помилки в силу низького рівня своєї кваліфікації.

Ефекти наративного і когнітивного упереджень можуть формуватися природним шляхом, як, наприклад, ефект Данінга-Крюгера, який є наслідком низького рівня кваліфікації людини. Однак, так само, вони можуть формуватися і маніпулятивним шляхом. І якщо маніпулятивне створення когнітивних упереджень вже давно вивчалося Філіпом Зімбардо, Стенлі Мілгремом, Мартіном Ліндстромом та іншими, то формування наративних упереджень є ще досі не вивченим.

Процес рукотворного (штучного) створення наративного упередження (або створення інструментів захисту від спонукання наративного упередження)  я називаю - “наративним регулюванням”. 

Простими словами, наративним регулюванням можна назвати спонукання людини мислити та оцінювати реальність так, як того хоче “регулятор”, за допомогою історій та їх створення. Причому, необхідно обов’язково підкреслити, що такий процес є лише інструментом, а не самоціллю. Він не є хорошим або поганим (етичним чи неетичним) сам по собі. Все залежить від того, хто і з якою метою цей процес організовує і проводить.

Наратив “Бабиного Яру”

Історичний наратив “Бабиного Яру” був створений ще у листопаді 2018-го року колективом дослідників під керівництвом Карела Беркхофа, головного історика Меморіального центру Голокосту "Бабин Яр" (BYHMC), старшого наукового співробітника Інституту досліджень війни, Голокосту і геноциду (NIOD) в Амстердамі 

Історичний наратив “Бабиного Яру” представляє собою своєрідний реферат, майже на 300 сторінок тексту, в якому системно викладено колективно вистраждані відповіді на такі питання як: 

  • що собою являє історична подія Бабиного Яру?
  • яка роль цієї події у Голокості та взагалі у людській історії?
  • чим важливе розуміння Голокосту, його причин, механізмів та наслідків для людства?
  • чому настільки важливо пам’ятати та плекати пам’ять про жертв Бабиного Яру, як частину Голокосту?

Комплекс відповідей на ці та сотні інших запитань представляє собою “будматеріал”, з якого будується історія (в сенсі - оповідь) Бабиного Яру. А, крім того, з його допомогою створюється розуміння того,  як, кому і для чого ця історія буде розказана, і який результат має по собі лишити у свідомості людини-слухача.

Скорочено цей історичний наратив викладено на сайті “Історична правда”, автори якого тривалий час стежать за проектом BYHMC. А 12 грудня 2018 року на засіданні Комітету Верховної Ради з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин концепція цього проекту та, частково, його історичний наратив були представлені офіційно.

Трохи більше ніж через рік, на тій самій “Історичній правді” була опублікована вже нова концепція проекту BYHMC, запропонована новим художнім керівником Меморіального центру “Бабин Яр”, російським режисером Іллєю Хржановським. 

6 травня цього року у своєму інтерв’ю для видання “Українська правда” голова наглядової ради Меморіального центру BYHMC Натан Щаранський заявив, що опублікована на “Історичній правді” концепція Хржановського була “викрадена з комп’ютера та не була призначена ні для чого, крім обговорення”. Щаранський також запевнив, що ідеї Хржановського були відхилені після обговорення

Тим не менше, ми зараз можемо порівняти дві концепції BYHMC, представлені суспільству з різницею в один рік. На мій суб’єктивний погляд, аналізуючи їх, можна підкреслити одну ключову відмінність.

Концепт, представлений у 2018-му році Карелом Беркхофом, розповідає про те, що саме буде нести у світ проект BYHMC. А концепт Іллі Хржановського показує, як саме він це буде здійснювати. 

Таким чином, головною відмінністю двох запропонованих підходів є спосіб використання і контролю над засобами комунікації трагедії Бабиного Яру для усіх відвідувачів Меморіального центру. Якщо основними засобами комунікації історика Карела Беркхофа є документи, фотографії, інсталяції, оповіді, аудіоекскурсії, виставки та музейні експонати, то ключовими засобами, за допомогою яких комунікує історію Хржановський є, в першу чергу, емоції.

Безперечно, фотографії, інсталяції та експонати також здатні викликати певні емоції через донесення візуальної чи аудіальної інформації. Однак, у цьому випадку емоції є вторинними, по відношенню до того, який інформаційний контент споживає відвідувач. Він “чіпляє” або “не чіпляє”...

У концепції Хржановського емоції стають первинними і народжує їх не розказана історія, а, в першу чергу, сам відвідувач, який стає одним з героїв дійства та відчуває себе частиною процесу. Тобто різниця між відвідувачами меморіального центру Беркхофа та Хржановського  - приблизно така ж, як між глядачами фільму і його акторами.

Комунікація емоціями

Багато хто з футурологів та експертів у комунікаціях вже неодноразово писали, що наступним кроком, слідом за твітами, вайнами, тік-токами, сторіз та іншими атрибутами нашого сьогодення, буде технологія передачі емоцій на відстані. Люди будуть обмінюватися не текстами, аудіо-файлами, відео чи зображеннями, а чистими емоціями.

Насправді, це вже відбувається за допомогою ерзац-технології - емодзі. Є люди, які можуть спілкуватися виключно за допомогою картинок емодзі, не застосовуючи текстів. Такий, своєрідний метод стенографії, коли сенси та інформація передаються за допомогою набору мальованих символів, “рожиць”, смайлів і т.д.

Комунікація емоціями є набагато більш ефективною за будь-яку іншу, через високу швидкість та глибину занурення у особистість. Строк пам’яті про емоцію є набагато довшим за пам’ять про будь-яку іншу інформацію. Ступінь залучення людини у контент (engagement) є в десятки разів глибшим, якщо досвід переживається через емоцію.

Не дивина, що наглядова рада BYHMC могла позитивно сприйняти концепцію Хржановського хоча б частково. Оскільки, за усіма кількісними показниками, вона могла б здійснити набагато ефективніший вплив на цільову аудиторію відвідувачів Меморіального центру, аніж будь-які інші методи. Однак, питання, яке, на мій погляд, могло бути недооцінене - якою ціною будуть здобуті такі результати?

Так, наприклад, видання “Історична правда”, яке змогло ознайомитися з концепцією Хржановського, зокрема, згадує про те, що автори концепції надихалися доробком Хорхе Луїса Борхеса, який у 1941 році написав короткі новели "Аналіз творчості Герберта Квейна" та "Сад перехресних стежок", в яких ідеться про теорію існування паралельних світів, через багатоваріантний текст оповідань.

Хорхе Луїс Борхес переплітає вигадані історії з дійсними фактами, створюючи ілюзію правдивості подій. Саме так іноді діяли і діють російські спецслужби, намагаючись, зокрема, переконати громадськість, що в Україні діють таємні американські біо-лабораторії. Це не означає, що Борхес міг бути радянським агентом. Це вчергове підкреслює той факт, що принципи і закономірності маніпуляцією тим, хто споживає контент, є лише інструментами. Вони не добрі і не погані до того часу, як не стає зрозуміло, з якою метою вони використовуються та що саме вимагається від людини? Емоційний катарсис від переживання витвору мистецтва або конкретні дії і вірування у щось?

Борхес допускає можливість створення перетинів та переплетень подій, щоб світ видався величезним, нескінченним лабіринтом, що стало моделлю для, так званих, “Ігрових книг”, популярних у 1970-х. Вони дозволяли читачеві брати участь у розробці сюжету.

Рух читача книгою не був лінійним; він залежав від правил гри, випадку або безпосереднього вибору читача. Наприклад, читач міг пересуватися по книзі, кинувши жереб, а потім випадок вів його крізь сторінки історії. А іноді автор пропонував читачеві можливість вибрати власну роль у книзі та рухатися лише за обраним персонажем, спостерігаючи світ з його точки зору.

У кінці абзацу або глави читачеві надавався певний код, який відсилав його на іншу сторінку; таким чином послідовність і, отже, інтерпретація, створювалась самим читачем. У такій книзі автор хіба надає пропозиції, але не диктує маршрут читачу.

Ігрові книжки передували квест-відеоіграм, які також дозволяють змінювати маршрут користувача. Кожен новий поворот у розвитку сюжету залежить від дії відвідувача.

В сучасному нам світі схожі психоделічні “витвори мистецтва” втілили світові контентні компанії-монстри Netflix та HBO, які створили, відповідно, серіали “Чорне дзеркало: Бузогриз” (англ. - “Bandersnatch”) та “Світ “Дикого Заходу” (англ. - “Westworld”). Обидва популярні серіали пропонують глядачеві контентні моделі, де учасники сюжетних ліній самі мають обирати варіанти розвитку сюжетів. Вони можуть обирати бути “хорошими” чи “поганими”. Грати за “пройдисвітів” чи за “героїв”. Привносити у процес гри свої особистісні емоції, або навмисно спотворювати свої рішення та “грати” когось іншого, а не себе. 

Зокрема, у випадку проекту компанії Netflix “Чорне дзеркало: “Bandersnatch”, глядач повністю керує процесом, роблячи етичний чи моральний вибір замість героя, історію якого він, в даний момент, дивиться (сприймає). Таким чином, технологічними прийомами “режисера” стирається грань між спостерігачем та актором (учасником подій).

З точки зору психологічного та художнього занурення у історичний момент - це геніальне рішення, яке вже деякий час культивується у світовій культурі. Однак щодо гуманності та людяності запропонованих методик, а також етичності і доцільності психологічних прийомів, що при цьому використовуються, ведеться достатньо гостра і не однорічна дискусія. 

Наприклад, принаймні, витвори серіального мистецтва “Чорне дзеркало: “Bandersnatch” та “Світ “Дикого Заходу” викликають дуже полярні точки зору як серед професійних критиків, так і серед споживачів такого контенту. Ті, хто проти такого напрямку у мистецтві, звертають увагу на людські слабкості та не найкращі риси, які можуть отримати імпульс розвитку завдяки описаним методикам. Щоб зрозуміти, про що йде мова, читачам цієї статті варто ознайомитися, хоча б зі згаданими вище популярними серіалами.

Пам’ять як військова технологія

Ні для кого не секрет, що історія є для Путіна та його еліт могутньою зброєю, яку він використовує, головним чином, щоб здійснювати вплив на російський народ та на своїх геополітичних суперників. Особливо наочно це видно у ці самі травневі дні, коли ми святкуємо 75-ту річницю Перемоги над фашизмом.

Геополітичний сценарій 2020-го року, створений Путіним, був досить прозорим і амбітним. У квітні російський народ мав проголосувати за зміни в Конституцію Росії, щоб у перспективі перетворити Путіна з пересічного диктатора на “православного аятоллу”. А у травні ключові лідери світу, на його запрошення, повинні були зібратися в Москві для святкування Дня Перемоги та, своєю присутністю, легітимізувати та благословити це перетворення на “аятоллу”.

Цей сценарій починався ще однією глобальною виставою, головну роль в якій прагнув зіграти і, врешті решт, зіграв Володимир Путін. Підмостками для цієї вистави став ізраїльський національний меморіальний центр Голокосту “Яд Вашем”. 23 січня цього року Володимир Путін став одним з виступаючих на Міжнародному форумі пам’яті Голокосту, куди мав прилетіти і Володимир Зеленський. 

Путін мав також відкрити пам’ятник жертвам блокади Ленінграду, встановлений в Єрусалимі. Однак напередодні біля 150 політичних активістів, членів сімей колишніх блокадників та просто небайдужих громадян направили відкритого листа меру Єрусалима Моше Ліону, в якому просили його переглянути рішення про встановлення пам’ятника, оскільки називали такий крок - просуванням зовнішньополітичних інтересів Путіна.

Міжнародному форуму пам’яті Голокоста передували ще два гучні скандали з Путіним в головній ролі. У 2019-му році 26-річна громадянка Ізраїлю Наама Іссахар робила пересадку у міжнародному аеропорті “Шереметьєво” на своєму шляху з Делі у Тель-Авів. Іншими словами, вона навіть не перетинала російський кордон. Однак у транзитній зоні у неї виявили 9,6 грама гашишу, за що її заарештували та, згодом, визнали винною у контрабанді наркотиків, засудивши до 7,5 років колонії загального режиму.

Сім’я Наами вважала, що її заарештували навмисно, щоб у Путіна були підстави вимагати якихось поступок чи преференцій у Біньяміна Нетаньяху, який особисто брав участь у вирішенні долі молодої дівчини. Окремі експерти також висловлювали припущення про те, що це своєрідна відповідь на жорстку фільтрацію росіян, які в’їжджали в Ізраїль.

Іншим скандалом було звинувачення Польщі в участі у Голокості. Його висловлював особисто Путін, що стало підставою для гучної реакції у Варшаві. Тоді рівень публічної відповіді російському президенту свідомо понизили до прем’єр-міністра. Матеуш Моравецький зробив офіційну заяву, в якій завуальовано сказав, що Путін бреше. Однак, згодом, і Анджей Дуда, президент Польщі (яка, до речі, мала досить натягнуті відносини з Ізраїлем), відмовився відвідувати Міжнародний форум у “Яд Вашем”, оскільки організатори не дозволили вставити його промову у програму заходу.

Найхитріше за усіх, в таких складних умовах, вчинив етнічний єврей Володимир Зеленський. Він таки прилетів до Ізраїлю у дні проведення Міжнародного форуму, однак Офіс Президента України буквально напередодні повідомив, що всі свої місця безпосередньо на заході у приміщенні “Яд Вашем”, де буде виступати Путін, українська делегація передає простим громадянам Ізраїлю, яким довелося пережити Голокост. Нібито, вони і є тими, хто як ніхто гідний бути присутнім на Форумі. Адміністрація “Яд Вашем” висловила тоді обережне невдоволення таким рішенням. Однак для “Яд Вашем” проблеми тільки починалися.

Через декілька днів ізраїльська газета “Гаарец” повідомила, що матеріали Міжнародного форуму пам’яті Голокосту містили спотворення історичної правди - “неточності”, “однобоке представлення фактів” та “розбіжності з даними досліджень”. Щось таке ми вже читали вище про ідеї Хорхе Луїса Борхеса, чи не так?

Глава міжнародного відділу досліджень Голокосту “Яд Вашем” Дан Міхман підписав листа, в якому приносив вибачення за демонстрацію на Форумі відеоматеріалів, які готував для заходу фонд російського олігарха В’ячеслава Моше Кантора - головного спонсора заходу. Окремі джерела в уряді Ізраїлю запевняли офрекордс, що таке публічне приниження історичної пам’яті було потрібне для звільнення Наами Іссахар, яку Путін використав як заручницю.

Таким чином, Володимир Путін за гроші російського олігарха Моше Кантора зробив з меморіалу пам’яті Голокосту свій власний театр, в якому він зіграв головну роль, отримавши необмежену можливість просувати історичний наратив так, яким його бачать в Кремлі.

В’ячеслав Моше Кантор є, також, президентом Європейського єврейського конгресу (ЄЄК), який, зокрема, має свого представника у наглядовій раді Меморіального центру “Бабин Яр”. Окрім того, Кантор також є одним з ключових спонсорів Європейського Єврейського Фонду (ЄЄФ), який, з-поміж інших, активно підтримують і два інших члени наглядової ради “Бабин Яр” - Михайло Фрідман та Герман Хан.

Таким чином, як ми бачимо, філантропія російських олігархів єврейського походження іноді все ж таки збігається з волею правителя Мордора. Щоправда, від цього потім страждає репутація авторитетних меморіальних центрів.

Зброя, інструкція до неї та запобіжники використання

На жаль, у наш час вже нікому не треба доводити, що історичний наратив може бути в будь-який момент перетворений на зброю. Так само як і спорт або культура. Так, від цього ці категорії та сфери життя не стають автоматично токсичними. Сокиру можна використати, щоб побудувати будинок, а можна з її допомогою вбити людину.

Так само і методики та ідеї Хржановського не є апріорі поганими чи хорошими. Питання в тому, чи будуть вони використані кимось як зброя проти України? Та що зробити, щоб цього запобігти?

Поза будь-яким сумнівом меморіал “Бабин Яр” потрібен геть усім, незалежно від національностей, політичних поглядів чи точок зору на історичні події. Він має відбутися як один з каменів у фундаменті української свідомості. Єдине застереження щодо цього процесу - ця свідомість, частиною якої має стати “Бабин Яр”, повинна залишатися саме українською, а не чиєюсь привнесеною.

Саме тому єдиним виходом у ситуації, що склалася, є проактивна позиція української держави та українського суспільства. В період існування Міністерства інформаційної політики було розпочато системну роботу в контексті українського стратегічного наративу, його змісту та тих емоцій, які мають стати засобами його комунікації. Ця робота не зупинилася з розвалом міністерства. Однак, останні дії влади Володимира Зеленського щодо сфери культури та інформаційної політики, загалом, вселяють серйозну занепокоєність.

Навіть наглядова рада “Бабиного Яру” на чолі з Натаном Щаранським вже публічно і офіційно запропонували Володимиру Зеленському та українській владі надати своїх представників, які б увійшли до складу цієї наглядової ради. А у своєму інтерв’ю Натан Щаранський говорить, що неофіційно вже давно пропонував Зеленському забезпечити представництво держави у проекті “Бабин Яр”, однак був проігнорований.

Таким чином, нашою проблемою є не ідеї чи діяльність Хржановського, а те, що українська громада не має можливості контролювати те, як і на що витрачаються кошти російських олігархів в Україні. 

Що ж стосується оприлюдненої концепції нового художнього керівника “Бабиного Яру”, яка, зі слів Щаранського, була “вкрадена з чийогось компьютеру” та не є програмою дій меморіального центру, то я вбачаю в ній виключно набір інструментів, за допомогою якого можна або побудувати будинок, або вбити людину.

Якби я або хтось інший з українських колег мали змогу на системному рівні продовжити роботу в контексті вітчизняного стратегічного наративу, не виключаю, що ми могли би скористатися окремими ідеями, які приписують Хржановському.

Думки, висловлені в рубриці Column, передають виключно погляди самих авторів і можуть не збігатися з позицією редакції «Детектора медіа». Тексти авторських колонок суб'єктивні та не претендують на всебічне висвітлення теми.
Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
3593
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2020 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
DMCA.com Protection Status
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду