Нещодавно в нашому кінопрокаті був другий «Зомбіленд». Це комедія про те, що Землю заполонили злі та кровожерливі зомбі, з якими відчайдушно б’ються вцілілі люди. У фільмі є сцена, з якої глядачі дізнаються, що паралельно з цим частина вцілілих людей об’єдналися в колонію хіпі, котрі переплавили свою зброю на пацифістські кулони, побудували високу вежу та влаштовують на її даху вечірки. Коли глядачі це бачать, вони сміються, бо розуміють абсурдність поведінки цих персонажів: їм абсолютно очевидно, що єдиний шанс уціліти в зомбі-апокаліпсисі — це шмаляти по виродках із базуки. І тим більше незрозуміло, чому в реальному житті частина цих самих глядачів думають, що пацифістські кулони можуть подіяти на агресора.

Минулого тижня Міністерство культури, молоді та спорту (МКМС) представило концепцію свого майбутнього законопроєкту про боротьбу з дезінформацією. Можливо, ця концепція й не увійде до законопроєкту про медіа, котрий розробляє Комітет з питань гуманітарної та інформаційної політики, а стане окремим законопроєктом. За офіційною версією, через різний ступінь готовності цих двох документів. Але я маю припущення, що ще й через те, що автори комітетського законопроєкту можуть на цю концепцію не пристати. Хоча водночас на розробку драфту законопроєкту МКМС зараз виділяє всього три тижні, як повідомив міністр Володимир Бородянський. Можливо, такий поспіх пов’язаний із бажанням усе-таки спробувати зробити напрацювання у боротьбі з дезінформацією частиною загального медійного законопроєкту.

А от якщо ви не знаходите в репортажі із презентації концепції МКМС представників багатьох впливових медіа, то не дивуйтеся: напередодні публічної презентації відбулася презентація непублічна, куди запросили медійників-важковаговиків і яка, за свідченнями учасників, була значно емоційнішою за відкриту зустріч.

Отже, що хорошого в концепції МКМС: це спроба запропонувати комплексний набір інструментів, спрямованих на протидію проросійській дезінформації, яку розповсюджують українські ЗМІ. Серед таких інструментів — сувора відповідальність за поширення дезінформації, заборона володіти та фінансувати медіа юридичним та фізичним особам РФ, процедура акредитації іноземних журналістів, омбудсмен із питань інформації, розробка та контроль журналістських стандартів самоврядною журналістською організацією з можливістю підтвердження та відкликання статусу журналіста, розробка індексу достовірності новин, реєстрація інтернет-ЗМІ, фізичний та економічний захист журналістів, інтенсивне впровадження медіаграмотності громадян. Іншими словами, це має бути та сама умовна базука проти тих самих умовних зомбі, володіння та використання якої навіть найекзальтованішого хіпі може перетворити на людину, здатну дати відсіч. Так і хочеться долучитися й підносити набої.

Далі пропоную пройтися по основних вадах та питаннях до дискусії, як я їх бачу.

1. Перший пункт можна скопіювати із запитань до багатьох законодавчих ініціатив нової влади: навіщо такий поспіх із розробкою законопроєкту? Боротьба з дезінформацією надзвичайно сильно перетинається з питаннями свободи слова. Україна за роки незалежності досягла в захисті свободи слова значних успіхів, починаючи з декриміналізації дифамації. Тобто проблеми, які збираються вирішити в МКМС, є надзвичайно чутливими й будь-які ініціативи мають бути дуже ретельно виписані — починаючи від визначення дезінформації й закінчуючи колом осіб, відповідальних за її розповсюдження. Для цього очевидно треба більше часу та співпраця з багатьма експертами.
2. Із концепції досі незрозуміло, проти кого пропонують вводити відповідальність за дезінформацію, особливо кримінальну: проти її замовників, власників ЗМІ, менеджменту ЗМІ чи журналістів-виконавців. Ввести її проти виконавців було би найцинічнішим підходом, адже рядові журналісти ніколи не ухвалюють рішень про створення та розповсюдження дезінформації, але при цьому не мають ані коштів, ані зв’язків, щоб організувати собі ефективний юридичний захист, не втратити роботу тощо. Висувати їм звинувачення було би найлегшим шляхом: видно прізвище автора матеріалу (концепція МКМС пропонує закріпити обов’язок вказувати справжнє ім’я або псевдонім), тоді як ім’я замовника ще піди доведи, й налякати потенційною відповідальністю виконавців найлегше. А те, що вони опиняться між молотом і ковадлом — вимогами закону та наказами власника, — держава зможе вирішити наданням журналістам державних гарантій фізичного та економічного захисту, зокрема, від звільнення з роботи. Так боязка більшість вийшла би із системи створення та поширення дезінформації, а за зухвалою меншістю вже можна було б ганятися. Але! В цей час за добрим ім’ям України ганятимуться всі світові борці за свободу слова. І чи не зашкодить це погане реноме перемовинам із Google про врахування цією компанією в пошукових результатах індексу достовірності — це ще питання.
3. З огляду на все сказане, найкращим варіантом виглядає не кримінальна, а адміністративна відповідальність, і не для журналістів-виконавців, а для замовників, керівників, власників ЗМІ та ЗМІ як юридичних осіб. Великі штрафи тут були б цілком ефективним механізмом.
4. Багато хто думає, що найбільша небезпека для журналіста через конфлікт із керівництвом чи власником — саме втрата роботи. Насправді ж найбільша небезпека — втрата професії. По-перше, це може відбутися, тому що журналіста-бунтівника ніхто не захоче брати на роботу: керівники не люблять людей, здатних порушити корпоративну ієрархію. По-друге, через можливі вади у формуванні та функціонуванні саморегулівний орган може: а) виявитися залежним від влади, тим більше, якщо фінансуватиметься державою, б) включити представників тих самих ЗМІ, які розповсюджують проросійську дезінформацію. З огляду на це я би запропонувала дуже ретельно подумати і про принципи формування органу саморегуляції медіа, і про якусь відповідальність і для його членів та експертів.
5. Оскільки немає нічого більш постійного за тимчасове, краще підкріпити аргументи про інформаційну агресію з боку РФ як причину виникнення ідеї законопроєкту згадкою про термін його дії виключно на час цієї агресії, — про що вже казали колеги.
6. Не дуже зрозуміло про критерії шкоди суспільному інтересу. Під час презентації концепції Володимир Бородянський навів приклад: неправдива інформація про проблеми з пальним, що спричинила ажіотаж і ускладнила дорожній рух. Наскільки ускладнила? А якщо дезу розповсюдив абсолютно релевантний ньюзмейкер? А якщо її розповсюдили одразу 100 ЗМІ?
7. І про обов’язкове страхування життя й здоров’я журналістів коштом їхніх роботодавців: ніяких зайвих грошей у редакцій немає, принаймні в інтернет-ЗМІ. Тому впровадження фактично додаткового податку призведе до порушення трудових прав журналістів, даруйте за такий евфемізм.

Таким чином, при хороших намірах та цілком логічній концепції на практиці вона може дати збій перш за все через поспіх при її перекладі на юридичну мову законопроєкту. Юристам та експертам потрібно зробити справді багато — від доопрацювання ідей деяких механізмів до формулювання точних визначень. Між тим уже за три тижні МКМС має намір представити чернетку законопроєкту стейкхолдерам для обговорення. «Детектор медіа» делегував свого представника в робочу групу з розробки законопроєкту, тож ми будемо активно стежити за процесом та в міру можливості впливати на зміст.

Ілюстрація: постер фільму «Зомбіленд»