10:10
Вівторок, 8 Жовтня 2019

Що негаразд із комунікацією протесту

Не лише влада, а й рух «Ні капітуляції» має великі проблеми з комунікацією стратегії й тактики.
Що негаразд із комунікацією протесту
Що негаразд із комунікацією протесту

Цієї неділі рух «Ні капітуляції» став повноцінним внутрішньополітичним чинником. Влада, здається, виявилася до цього неготовою. Особливо в комунікаційно-пропагандистському плані. Найкраще свідчення тому — публікація головою Офісу президента Андрієм Богданом нібито доказів того, що недільний Майдан у  иєві та аналогічні акції в інших містах були «проплаченими».

Про цей «постріл собі в ногу» сказано вже дуже багато. Можна додати лише, що навіть якщо «докази Богдана» є справжніми, час їх публікації свідчить про абсолютну непідготовленість влади до того розмаху протесту, який ми побачили — і який, взагалі-то, був досить скромним. Справді, оприлюднені паном Богданом скриншоти стосуються (нібито) етапу підготовки до акцій. Чому ж вони стали відомі владі — або були фальсифіковані владою — лише коли було вже пізно? Це, щонайменше, говорить про неадекватну оцінку тенденції.

Проте наразі виглядає так, що сам протестний рух має не менші, якщо не більші комунікаційні проблеми. Починаючи з визначення стратегії й завершуючи пропагандистською тактикою, яка, звісно, залежить від стратегії, але й прямо впливає на стратегічний успіх.

Перша й головна проблема тут — проблема мети.

Активних учасників «попереджувальних акцій» можна аналізувати за двома параметрами. По-перше, це ставлення до Зеленського та, на жаль, Порошенка (нижче буде пояснено, чому «на жаль»). По-друге, це бачення цілей самого протесту. Ці параметри взаємозалежні.

Почнімо з другого. Тут протестувальників можна умовно поділити на «поміркованих» і «радикалів». Перші вважають, що чинна влада не лише зберігає простір для маневру, але — й це головне — готова ним скористатися. Її треба лише підштовхнути до відмови від капітуляції, якої домагається Москва.

Навряд чи багато з цих людей щиро вірять, що команда Зеленського просто не усвідомлює небезпеки обраного курсу. Або всерйоз сприймають згадану вище тезу про те, що протести стануть аргументом Зеленського в опорі тиску Росії (і, що гріха таїти, Німеччини та Франції).

Проте ці люди готові зробити вигляд, що згодні з подібними тезами — аби лише справді відвернути настання незворотних наслідків. Грубо кажучи, йдеться про те, щоб Україна імітувала поступки, водночас уникаючи реальних негативних для себе кроків, або хоча б мінімізуючи їх.

Другі ж вимагають «одразу і всього». Узгодження формули Штайнмаєра для них вже — зрада, і, як така, має бути скасована, голова ОП Богдан після заяв про проплаченість Майдану має піти у відставку, а краще, щоб у відставку пошвидше пішов сам Зеленський.

Ця позиція випливає безпосередньо з дихотомії «Зеленський — Порошенко». Чинному президентові крупно не пощастило: технологія, яка дала йому феноменальний успіх увзятті влади, парадоксальним чином ослаблює можливості з утримання цієї влади.

За Володимира Зеленського частково голосували як за телеміфічного Голобородька, який, ніби за помахом чарівної палички, роздасть усім не просто хліба й видовищ, а, головне, Справедливості. І частково — як за «антисистемну людину», і конкретно — анти-Порошенка.

От тільки чарівних паличок у природі не існує (привіт обіцянкам знизити тарифи). А образ анти-Порошенка прив’язує особу чинного глави держави до попередника. Зеленський наразі приречений на зіставлення і протиставлення з негативним міфом про Порошенка, причому ж і сам схильний підтримувати в умах виборців таку картину світу —  замість вибудовувати власний, позитивний міф.

Це розколює політично активну спільноту. Найзапекліші антипатики Порошенка реагують на будь-яку позитивну згадку про нього буквально як на червону ганчірку, незалежно від фактів. Але те ж саме стосується й найзатятіших ненависників Зеленського. Природним чином це змушує «порохофобів» схилятися до «зеленофілії», а «зеленофобів» — навпаки.

Трагедія в тому, що, оскільки перших математично більше, ніж других, владі важко не вбачити в роздпалюванні «порохофобії» ресурс для зміцнення власного рейтингу. А, з іншого боку, меншість, яка не сприймає Зеленського в будь-яких проявах, приречена робитися ще впертішою та агресивнішою. І хай далеко не всі там — прибічники експрезидента, «чинник Порошенка» виявляється важливим, а ціною цього є подальший розкол патріотичного табору та радикалізація його частин.

Нарешті, є й радикали без лапок. Люди, які в переважній більшості пройшли Майдан і АТО або фронтове волонтерство. Які вважають неприйнятною навіть імітацію. На їхню думку, це послаблює позиції Києва на міжнародній арені, а головне, руйнує мотивацію до опору самих українців. Війну давно слід було «назвати війною» з усіма наслідками, і, зокрема, провести загальну мобілізацію — не просто й не стільки військову, скільки економічну та соціальну, а головне — психологічну. «Україна понад усе» — це їхнє гасло у прямому значенні цих слів.

Тут і виникає питання стратегії та залежної від неї тактики. Мирний протест — невід’ємне право громадянина, тут не посперечаєшся, та й навіщо сперечатись. Але не посперечаєшся і з тим, що сама природа «майданів» полягає в заклику до емоції. Майдани вимагають прямих, простих гасел, які чіпляють за живе. Тобто радикальних. Прямою й очевидною також є зацікавленість у радикалізації протесту — принаймні, до певної міри — з боку обділених владою політиків. Адже їм потрібно хай не скинути владу, проте лишатися на плаву — а для цього треба підтримувати своє існування в інформаційному просторі, а це, своєю чергою, вимагає яскравого екшену й тих-таки гасел.

Між тим виступ проти Зеленського як такого наразі не має сенсу. Високий рейтинг шостого президента є об’єктивним фактором, але біда подібного протесту навіть не в тому. Як вчить наука конфліктологія, добитися поступок від опонента неможливо, висуваючи завідомо нереальні вимоги. Опонент повинен мати поле для маневру. Це перший аргумент на користь того, що рух «Ні капітуляції» має кращі шанси на розвиток саме як застереження владі та спосіб тиску на цю владу в цілком конкретній справі — формуванні такого закону про «особливий статус» ОРДЛО, який унеможливить «реінтеграцію» заколотників в тіло України в ролі міни зовсім не уповільненої дії.

Загалом, як уже писав автор цих рядків, запобіжники від цього містяться у статті 10 нині чинного закону про «особливий статус». Немає нічого простішого, ніж сформулювати на цій основі перелік «червоних ліній» і вимагати від влади чіткого їх дотримання на стадії підготовки закону. Авжеж, можновладці багато разів вже пообіцяли це зробити — але тиск тут, скажімо так, не завадить.

Це стало б і доброю практикою для нашого напівнародженого громадянського суспільства. Яке чудово навчилося скидати владу, але ще й не підійшло до контролю влади у процесі її діяльності.

По-друге, відсутність завідомо нереальних цілей, а головне — наявність реальніших, знизять напругу та поляризацію серед патріотів, дещо затушують розкол по лінії симпатій-антипатій до Зеленського (і того ж Порошенка). Простим і зрозумілим гаслом протесаного руху могло би бути щось на кшталт «Це не про політиків, це про Державу». Ми виходимо не з прізвищ, а з конкретних дій, і реагуємо саме на дії.

Це дає інструмент для прихильнішого ставлення до руху в середовищі «болота» та знаходження більш-менш спільної мови з тими, хто теж побоюється загрози капітуляції, але настільки глибоко не сприймає «старих політиків», що неготовий приєднуватися до протесту. Ця частина політично активних українців не така вже й маленька, і її не можна скидати з терезів, а тим паче — дозволити владі рекрутувати цю частину для своїх потреб.

Разом із тим, це має імпонувати радикалам (тим, що без лапок). Адже вони вважають «капітулянтами» що нинішніх, що вчорашніх очільників держави. Ну от і добре: давайте разом відвернемо цілком конкретну загрозу, замість сперечатися, хто в ній більше винен; так чи інакше винні всі, хіба ні?

Одним словом, чим менше в русі будуть звертати увагу на протиставлення «нових облич» і «попередників» — тим краще для справи. Врешті-решт, як справедливо сказано в сакраментальному запитанні радянського фольклору, «вам шашечки треба — чи їхати?»

На завершення доводиться наголосити, що цей текст у жодному випадку не є виправдальним чи схвальним по відношенню до чинної влади. Справа в тому, що м’яч усе одно на її полі. Протестний рух може й має зробити все можливе, і зробити це продумано — але з того не буде ніякого результату, якщо влада замкнеться у вежі зі слонової кістки, а всіх незгодних тавруватиме «порохоботами» чи ще як-небудь, не важливо як. У такому випадку протест радикалізується дуже швидко. Які наслідки це потягне для країни, сказати важко, але швидше неприємні. Втім, для влади вони точно будуть ще неприємнішими.

Одним словом, «зберігайте спокій та гостріть розум», чи як там той казав.

Фото: «Главком»

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
616
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду